Діти роками просили його з кимось познайомитися. Та лише на третьому побаченні він зрозумів: самотність почалася задовго до того, як він залишився жити один

Мої діти вже кілька років говорили одне й те саме:

— Тату, тобі треба когось знайти.

Я відповідав, що мені добре.

Мені було шістдесят три, я мав квартиру, пенсію, машину й звичний розклад. У понеділок ходив на ринок, у середу зустрічався з колишнім колегою, а щонеділі телефонував дітям.

Чого ще бракувало?

Дружина пішла від мене дев’ять років тому.

Не до іншого чоловіка.

Одного вечора поставила чашку на стіл і сказала:

— Я вже давно сама, просто ти живеш у сусідній кімнаті.

Я образився.

Мені здавалося, що самотньою може називати себе людина, поруч із якою нікого немає. Я ж щодня повертався додому, платив за квартиру й ніколи не зраджував.

Тоді я не розумів, що присутність — це не лише ключ у замку.

Після розлучення залишився у нашій квартирі. Майже нічого не змінив. Ті самі меблі, фіранки й фотографії дітей.

Спочатку тиша здавалася покаранням.

Потім стала зручною.

Узимку син Андрій приїхав до мене. Відкрив холодильник, побачив ковбасу, яйця й банку гірчиці.

— Ти нормально їси?

— Я не голодний.

Через тиждень він повернувся з ноутбуком.

— Будемо робити тобі сторінку знайомств.

— Не будемо.

За годину сторінка вже була.

Фотографію він зробив на кухні. Я стояв у сірому светрі й дивився кудись убік.

— Виглядаєш серйозно.

— Я й є серйозний.

Оксані було п’ятдесят дев’ять. Вона працювала адміністраторкою в медичному центрі й була розлучена сім років.

На фото сиділа з кавою біля вікна. Не позувала. Саме тому я написав.

Перше побачення відбулося в невеликій кав’ярні.

Я прийшов завчасно й кілька разів хотів піти.

Оксана з’явилася в темному пальті, привіталася й одразу сказала:

— Я теж думала скасувати.

Ми засміялися.

Говорили про дітей, роботу й про те, як дивно у нашому віці намагатися знову комусь сподобатися.

Друга зустріч була за обідом.

Оксана розповіла про розлучення.

— Мій чоловік не був поганим. Просто роками я розповідала йому щось важливе, а він відповідав: «Зрозуміло». І повертався до телевізора.

Я згадав, скільки разів сам відповідав дружині так само.

На третій зустрічі ми гуляли біля річки. Було холодно, але сонячно.

Сіли на лавку з кавою.

Довго мовчали.

Оксана сказала:

— Після розлучення я боялася самотності. А потім зрозуміла, що найсамотнішою була останні роки шлюбу. Бо тоді я щодня бачила людину, до якої вже не могла достукатися.

Я не знав, що відповісти.

Це майже дослівно повторювало слова моєї дружини. Тільки тепер я почув їх від людини, перед якою не мав потреби захищатися.

Уночі не спав.

Згадував останні роки шлюбу. Дружина ходила на курси англійської, але я жодного разу не запитав, чому вона вирішила вчитися. Вона хотіла поїхати до моря вдвох, а я відповів, що це зайві витрати.

Коли вона намагалася говорити про почуття, я називав це драмою.

Вранці написав Оксані:

«Твої слова не дають мені спокою. Думаю, я теж роками був самотній, але ще більше самотньою зробив жінку поруч.»

Вона відповіла:

«Головне, що тепер ти це бачиш.»

Ми продовжили зустрічатися.

Повільно. Без спроб одразу назвати це коханням.

Іноді розмовляли годинами. Іноді мовчали. Але мовчання вже не було стіною.

Через місяць я сказав Андрієві, що познайомився з жінкою.

Він замовк.

— І як?

— Добре. Рано щось вирішувати, але мені спокійно поруч із нею.