Галина була на кухні, коли почула, як у спальні загриміли дверцята шафи.
— Уже прокинувся? Іди снідати, я тебе чекаю!
Петро не відповів. Коли дружина зайшла до кімнати, він стояв перед дзеркалом у старому темному костюмі, який вони купили двадцять років тому на його сорокаріччя.
За весь цей час чоловік одягав його лише кілька разів.
— Чого це ти так вирядився? Такий фасон уже давно не носять.
— Нормальний костюм, ще згодиться, — відповів Петро, оглядаючи себе збоку.
— У вас на роботі щось намічається? Пам’ятай, що лікар тобі сказав: алкоголю не можна зовсім.
— На цьому заході мені пити не доведеться.
— Що ж це за захід такий?
— Щось на кшталт зібрання. Інші, може, вип’ють, а я тільки дивитимуся.
Галина недовірливо пирхнула.
— Ти лише дивитимешся? Знаю я тебе.
Петро пригладив краї піджака.
— Відпрасуй його добре. Скоро знадобиться.
За сніданком чоловік був млявим і блідим.
— Серце знову? Зараз принесу тонометр.
Петро накрив її долоню своєю рукою.
— Нічого не болить. Просто поганий сон наснився.
— Який?
Він важко зітхнув.
— Наснилося, що мене не стало. Лежу в цьому самому костюмі, а люди приходять прощатися й кажуть, що я гарно виглядаю.
Галина насупилася.
— Ти справді тримав цей костюм для власного похорону?
— Інколи думав, що ти мене саме в ньому покладеш. Тож іншого не вдягай.
— Чудовий у мене чоловік. Ще кави не випила, а він уже розпорядження дає.
Тиск у Петра виявився нормальним.
За кілька хвилин він принюхався.
— Ти не чуєш? Наче щось підгоріло.
— Чую, — усміхнулася Галина.
— У духовці щось є?
— Немає.
— Тоді що горить?
— Мабуть, твій дорогоцінний костюмчик.
Петро підскочив і побіг до кімнати.
— Галю! Ти навіщо поставила праску на піджак? Тут дірка просто на животі!
— От і добре! Тепер мені нема в чому тебе ховати. Доведеться тобі ще років сорок жити!
Петро стояв із пропаленим піджаком у руках і сердито бурмотів, але по-справжньому образитися не міг.
Минуло кілька тижнів. Вони знову сперечалися через дрібниці, разом пили чай і засинали під вечірні новини.
Та після тієї розмови Галина стала помічати те, що раніше сприймала як звичне. Петро щоранку ставив для неї чашку. Перед виходом поправляв комір пальта. Найсмачніший шматочок пирога завжди залишав дружині.
Одного вечора вона підійшла до нього, обійняла за плечі й притулилася щокою до сивого волосся.
— Ти чого це? — здивувався Петро.
— Просто так.
А тоді тихо додала:
— Коли колись справді настане той день, куплю тобі новий костюм. Але не поспішай. Ти мені ще дуже потрібен.
Петро накрив її руку своєю.
— Раз так, доведеться ще пожити.
Найстрашніше не те, що колись когось із нас не стане.
Найстрашніше — не встигнути сказати людині поруч, як сильно ми її любимо.