Бездомна собака кілька тижнів проводжала його до зупинки. Одного ранку поклала біля ніг цуценя й повела до покинутого сараю

Будильник задзвонив о шостій тридцять. Ігор розплющив очі й одразу відчув знайому порожнечу.

За вікном дощило. У найманій кімнаті було холодно, шпалери відходили біля батареї, а металеве ліжко рипіло від кожного руху.

Йому виповнилося сорок шість. Уже дев’ять років він жив тут «тимчасово».

На столі стояла фотографія сина. Артемові на ній було сім. Тепер — сімнадцять. Після розлучення хлопець залишився з матір’ю. Спочатку Ігор забирав його на вихідні, потім робота почала заважати, а згодом син перестав чекати.

Ігор працював керівником відділу в комунальній службі. Приходив першим, ішов останнім і переконував себе, що кар’єра хоча б не залишить його.

На зупинку він ходив двадцять хвилин.

Біля старої аптеки щоранку з’являлася руда дворняжка. Вона трималася на відстані, але незмінно йшла слідом.

— Не ходи за мною, — бурчав Ігор. — Я сам у чужому кутку живу.

Собака не сперечалася.

Колега Наталя якось сказала:

— Може, вона бачить, що ви обоє без дому.

— У мене є житло.

— Я сказала не про житло.

Ігор образився.

Одного жовтневого ранку собака кульгала. У пащі тримала маленьке мокре цуценя.

Підійшла й обережно поклала його на тротуар перед Ігорем.

— Ні. Навіть не думай.

Цуценя ледь пискнуло.

Собака відійшла в бік гаражів, озирнулася й заскімлила.

Ігор пішов за нею.

За покинутим сараєм, у ямі під дошками, лежали ще троє. Земля була мокра, одне цуценя майже не рухалося.

Він зняв куртку, загорнув малечу й подзвонив начальникові.

— Сьогодні не буду.

— Щось серйозне?

Ігор подивився на собаку.

— Так. Сімейна справа.

У ветеринарній клініці з’ясувалося, що мати виснажена, має запалення під старим нашийником і не може нормально годувати всіх цуценят.

Її назвали Ладою.

— Малечу треба догодовувати кожні дві години, — сказала лікарка.

Ігор забрав усіх до себе.

Господиня кімнати, пані Оксана, тварин забороняла. Він зателефонував їй одразу.

— Чотири цуценяти? — перепитала вона. — І доросла собака?

— Тимчасово.

— Ви вже дев’ять років тимчасово живете в моєму будинку.

Ігор промовчав.

Оксана приїхала ввечері. Лада ледве підвелася, але стала між нею та коробкою.

— Захищає, — сказала жінка тихіше.

Вона дозволила залишити собак на місяць і принесла старі ковдри.

Наступні тижні Ігор майже не спав. Годував цуценят, мив підлогу, їздив на огляди й шукав господарів.

Уперше за багато років він поспішав додому не тому, що надворі темно.

Наталя розмістила оголошення. Відгукнулося багато людей, але Ігор уважно перевіряв кожного.

— Навіщо стільки питань? — обурився один чоловік.

— Бо собака — не річ, яку можна повернути, коли набридне.

Фотографію побачив Артем.

«Це в тебе?»

«Так».

«Можна прийти?»

Ігор перечитав повідомлення кілька разів.

Син приїхав у суботу. Побачив кімнату й насупився.

— Ти справді так живеш?

— Так.

— Чому нічого не казав?

— Не хотів, щоб ти мене жалів.

— А я думав, тобі просто байдуже.

Лада обережно підійшла до хлопця. Артем сів на підлогу, й найслабше цуценя заповзло йому на коліна.

— Воно залишиться живим?

— Лікарка каже, шанси хороші.

— Тоді назвемо його Шанс.

Артем почав приходити щовихідних. Допомагав годувати, фотографував і розмовляв із батьком більше, ніж за останні кілька років.

Двох цуценят забрали родини Наталиних знайомих. Третє — молода пара з приватним будинком. Шанс залишився в Ігоря разом із Ладою.

Довелося шукати нове житло. Він орендував невелику квартиру біля парку. Вона коштувала дорожче, але Ігор уперше вирішив не жити так, ніби його справжнє життя ще попереду.

Під час переїзду Артем запитав:

— Чому ти перестав за мене боротися?

Ігор поставив коробку на підлогу.

— Боявся, що ти сам не захочеш мене бачити.

— Тому вирішив замість мене?

— Так. І помилився.

Син не сказав, що пробачив. Але залишився допомагати збирати шафу.

Лада довго боялася різких рухів і дзвону ланцюга. Ігор купив їй м’яку шлею. Ніколи не тягнув силою.

Щоранку вони виходили всі разом: Ігор, Лада та Шанс. Іноді до них приєднувався Артем.

Одного дня син запитав:

— Як думаєш, чому вона обрала саме тебе?

Ігор усміхнувся.