Люба привіталася й вийшла, залишивши їх наодинці.
Наступного дня Марія Іванівна покликала її.
– Слухай уважно, Любо… Олег не просто так приходив. Він нотаріус. Я оформила на тебе дарчу на мій будинок.
Люба завмерла.
– Але чому я?..
– Бо ти добра. І ти не залишиш дітей.
У Люби навернулися сльози.
– Я не залишу… тільки ви живіть, будь ласка…
Але Марія Іванівна вже тихо заснула.
Після її смерті Люба довго не могла прийти до тями. Вона втратила людину, яка за кілька днів стала для неї майже рідною.
Олег допоміг з усіма документами. І Люба переїхала в той старий будинок.
Спочатку там було тихо.
Надто тихо.
Хлопці не приходили одразу. Але згодом Олег привів їх усіх разом.
І тоді життя змінилося.
Вони прибігали після школи, сміялися, сперечалися, їли млинці, грали в настільні ігри. Будинок знову наповнився голосами.
Люба працювала, втомлювалася, але вже не почувалася самотньою. Вечорами вона чекала їхніх кроків у дворі.
Іноді приходив Олег. Допомагав, мовчки був поруч.
Між ними повільно народжувалося щось тепле, обережне, ще не сказане вголос.
Одного разу прийшов батько Дмитрика. Замість сварок він раптом подякував:
– Дякую вам… що дивитеся за моїм сином.
І Люба вперше відчула, що її життя має сенс не тільки для неї самої.
Минали місяці.
У домі знову пахло млинцями. У дворі лунали дитячі голоси.
І Люба зрозуміла: сім’я — це не завжди кров. Це ті, кого ти обираєш серцем.
Одного вечора вона глянула на фото Марії Іванівни.
І їй здалося, що жінка усміхається.
Бо її доброта не зникла.
Вона просто перейшла далі — в інші руки, в інше життя.
І тепер жила в цьому домі.
