Коли після шістдесяти я купила вживаний велосипед, донька покрутила пальцем біля скроні. Минулої суботи я проїхала сорок кілометрів до озера з групою таких самих «старих божевільних», як я. Учора донька подзвонила й запитала, чи може наступної неділі поїхати з нами.
Якби рік тому хтось сказав, що я вставатиму о шостій ранку, перевірятиму колеса й складатиму бутерброди в кошик, я б розсміялася.
Тоді моє життя мало один маршрут: квартира, магазин, кладовище, квартира.
Мій чоловік Микола помер три роки тому. Рак підшлункової. Чотири місяці від діагнозу до кінця. Ми прожили разом тридцять вісім років, а потім у квартирі залишилася тиша.
Перший рік донька Олена приїздила майже через день. Готувала, купувала продукти, виносила сміття. Другий рік навідувалася раз на тиждень. Третій — переважно телефонувала.
Я її не звинувачувала. Вона мала двох дітей, роботу в міській раді та чоловіка, який повертався пізно. Але розуміння не рятує від порожнечі о четвертій вечора, коли сідаєш на диван і не знаєш, навіщо вставати.
Сорок років я шила. Спочатку в ательє, потім удома. Сукні, штори, костюми, підгинання штанів. Микола називав мою кімнату міністерством голок.
Після його смерті накрила машинку тканиною й перестала брати замовлення.
Оголошення про велосипед побачила на дошці біля магазину.
«Продам жіночий велосипед, майже не використовувався. 3000 гривень».
Три дні номер лежав біля телефона.
Нарешті подзвонила.
Велосипед був синій, із кошиком і широким сидінням. Продавав його чоловік, чия дружина один раз поїхала до парку й вирішила, що прогулянки безпечніші.
Коли Олена побачила велосипед у коридорі, розгубилася.
— Мамо, тобі шістдесят два.
— Я знаю. Була присутня на всіх своїх днях народження.
— Впадеш і зламаєш стегно.
— Тоді викличу швидку.
Перші два тижні їздила лише біля будинку. Боялася поворотів, бордюрів і машин. Увечері боліли ноги.
Та вранці знову виходила.
Спочатку до парку, потім уздовж річки, далі за місто.
На лавці біля води зустріла Галину. Вона мала червоний шолом і велосипед із двома великими сумками.
— Сама їздите?
— Поки що.
— У неділю нас шестеро. Наймолодшій п’ятдесят дев’ять, найстаршій сімдесят два. Їдемо повільно й чекаємо всіх.
Перша поїздка була п’ятнадцять кілометрів. На восьмому я думала, що не доїду.
Галина, Люба, Тамара, Надія та Світлана зупинялися разом зі мною.
Коли вперше виїхала на пагорб без зупинки, вони зааплодували.
Ми назвалися Пані на колесах.
Щонеділі маршрут ставав довшим. Ми говорили про чоловіків, дітей, самотність, пенсію, болючі коліна й те, як легко родичі вирішують, що після шістдесяти нам уже потрібні лише спокій і таблетки.
Олена жартувала:
— Знову їдеш зі своїми пенсіонерками?
— Минулого разу було тридцять кілометрів.
— Мамо, обережніше. Якщо щось станеться, мені доведеться все організовувати.
Ці слова зачепили.
— Я їжджу не для того, щоб створити тобі проблеми.
— Я просто хвилююся.
Я це розуміла. Але турбота теж може стати парканом.
Минулої суботи ми запланували сорок кілометрів до озера. Увечері склала воду, бутерброди, дощовик і насос.
Рушили о сьомій.
Дорога йшла через ліси, поля й маленькі села. Біля озера розклали ковдру. Галина принесла каву, Люба пиріг.
— Рік тому я в цей час лежала на дивані, — сказала я.
— Тепер диван сумує без тебе, — засміялася Тамара.
Останні п’ять кілометрів були важкими. Ноги горіли, спина втомилася. Лічильник показав 40,9 кілометра.
Надіслала Олені фото.
Вона одразу подзвонила.
— Ти справді проїхала сорок?
— Майже сорок один.
— І нормально почуваєшся?
— Втомилася. Але щаслива.
Після паузи вона сказала:
— Я років десять не сідала на велосипед.
— Помітно.
— Можна в неділю з вами?
Пригадала, як вона крутила пальцем біля скроні.
— Можна. Але молодих довго не чекаємо.
У неділю Олена приїхала на велосипеді подруги. Новий шолом, спортивні штани й упевнене обличчя.
Через десять кілометрів запитала, коли буде зупинка.
На першому підйомі злізла.
Я не сміялася. Ішла поруч.
Біля озера вона слухала розмови моїх подруг. Дізналася, що Галина почала їздити після розлучення, Надія — після операції, а Світлана — коли діти заявили, що їй краще сидіти вдома.
— Мамо, ти тут інша, — сказала Олена.
— Яка?
— Наче молодша.
— Ні. Просто жива.
Вона опустила очі.
— Я, мабуть, занадто дивилася на тебе як на людину, яку треба берегти.
— А я надто довго чекала, що хтось прийде й забере мою самотність.
Назад ми їхали поруч.
— Наступної неділі теж поїду.
— Купи власний велосипед.
— Уже дивилася оголошення.
Удома я зняла тканину зі швейної машинки. Пошила сім маленьких світловідбивних сумок на кермо.
На одній вишила ім’я Олени.
Велосипед не повернув Миколу. Я досі ходжу на кладовище й іноді говорю з його фотографією.
Але тепер між квартирою та цвинтарем є ще ліс, річка, озеро й шість жінок, які чекають мене в неділю.
Рік тому я думала, що після шістдесяти треба лише обережно зберігати те, що залишилося.
Тепер знаю: можна ще здобувати.
Не молодість.
А свободу, друзів і дорогу, на якій твоя доросла донька намагається наздогнати тебе на підйомі.