Я вставила ключ у замок, але він не провернувся. Зсередини долинало приглушене гавкання і чийсь регіт. На двірниках під’їзду — свіжі грязючі сліди лап, що ведуть просто до моїх дверей. Я прислухалась: у моїй квартирі на Саксаганського хтось дивився футбол. І цей «хтось» точно не був моїм сусідом-програмістом, який мав заселитися лише за тиждень.
Я подзвонила. За хвилину у вічку промайнула тінь, клацнув замок, і на порозі виріс кремезний дядько в розтягнутій майці-алкоголічці.
— О, Оленко! — вишкірився він, чухаючи волохате черево. — А ми тебе не чекали. Заходь, Зінка якраз холодець нарізає.
— Який… холодець? — мій голос зірвався на шепіт.
— З хроном, — пояснив дядько Володя, брат моєї свекрухи, і широким жестом запросив до передпокою. — Ти не стій на протязі, заходь.
Я ступила всередину — і мене накрила хвиля запахів. Варена свинина, дешеві цигарки «Пріма» і густий, важкий дух мокрої собачої шерсті. На моїй італійській плитці кольору слонової кістки розпливлася калюжа — жовта, з характерним різким аміачним душком.
— Бойко знову налив, — вибачливо розвела руками тьотя Зіна, що саме вигулькнула з кухні з каструлею. — Хлопчик нервує на новому місці. Ти не зважай, я зараз витру.
І тут я побачила їх. Три розпатлані дратхаари — мокрі, збуджені, з виваленими язиками — влетіли до передпокою, ковзаючи пазурами по паркету. Дубовому. Німецькому. За який я віддала три місяці життя і двісті сорок тисяч гривень.
— Геть! — закричала я, і найбільший пес радісно стрибнув на мене, залишивши дві брудні смуги на світлому пальті.
Саме тоді я згадала вчорашню розмову. Свекруха, Лідія Василівна, сиділа на моїй кухні, помішувала чай і казала:
— Оленко, твоя двокімнатна на Саксаганського однаково стоїть порожня. А Володі з дружиною і собаками нема де жити — у них там труби зірвало. Всього на місяць, по-родинному. Максим уже не проти, правда ж, синку?
Мій чоловік тоді відвів очі, втупився у візерунок на скатертині й щось пробурмотів про «сімейну допомогу». Я чітко відповіла «ні». Навіть тричі.
А тепер вони господарювали в моєму просторі. Там, де я власноруч здирала старі шпалери, обирала відтінок матової фарби, замовляла з-за кордону ручки для дверей, схожі на гальку. Де кожен сантиметр був просякнутий моїм потом і безсонними ночами після основної роботи. Де я мріяла чути тишу, запах свіжозмеленої кави й нічого більше.
Я обійшла їх, мовчки зняла пальто і попрямувала до вітальні.
На моєму кремовому велюровому дивані, закинувши босі ноги на журнальний столик зі скла, сидів дядько Володя. По телевізору «Футбол 1» транслював матч «Динамо». На підлозі, прямо на дубовому паркеті, валявся обгризений у трьох місцях плінтус. Один із псів захоплено догризав четвертий кут.
— Вони в тебе активні, — прокоментувала я, відчуваючи, як сіпається ліве око.
— Це вони ще розминаються, — гордо відповіла тьотя Зіна, входячи з ганчіркою. — От пообіді ми їх на Володимирську гірку поведемо, там і набігаються.
Я дістала телефон. Відкрила повідомлення від сусідки, пані Галини, яке прийшло ще вранці і яке я, дурепа, списала на чиюсь чужу квартиру поверхом вище: «Оленко, голубонько, вибач, що турбую. В тебе вчора всю ніч вило, скавчало і гавкало — аж страшно. І димом тхне на весь під’їзд, ніби грубку топлять».
— Шановні родичі, — я розвернулася до них, тримаючи телефон відкритим на екрані виклику. — У вас є рівно п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати речі, собак і покинути моє житло.
Дядько Володя аж підвівся з дивана, витріщившись на мене так, ніби я запропонувала йому пробігти марафон.
— Ти що, з глузду з’їхала? — обурилася тьотя Зіна, впустивши ганчірку в калюжу. — Нам Ліда дозволила! Ми всією родиною вирішили, що ми тут місяць поживемо, поки ремонт!
— Лідія Василівна не є власницею цієї квартири, — відкарбувала я. — Власниця перед вами. І я викликаю поліцію за статтею про незаконне проникнення.
— Ах ти ж… — дядько Володя почервонів, стиснув кулаки. — Ми до тебе як до рідної, а ти поліцію! Та ти знаєш, скільки ми тобі подарунків на весілля принесли? Конверт на п’ять тисяч гривень!
— П’ять тисяч гривень, — повторила я, окидаючи поглядом обгризений плінтус. — Саме стільки коштує відновлення одного квадратного метра цього паркету. Ви мені тут наробили щонайменше на сто. Тож або ви зараз ідете, або я подаю ще й цивільний позов про відшкодування збитків.
Я набрала «102» і піднесла телефон до вуха.
— Алло, поліція? Зафіксуйте, будь ласка, незаконне вторгнення за адресою…
— Та хай вона подавиться своїм паркетом! — вибухнула тьотя Зіна, хапаючи найближчого пса за нашийник. — Володю, бери валізу, ми їдемо. Ноги нашої тут більше не буде.
Вони збиралися під акомпанемент її голосінь про «бездушну молодь» і «зруйновані родинні зв’язки». Дралися собаки, гриміли сумки, дядько Володя впустив на плитку банку з недоїденим холодцем. За двадцять хвилин двері за ними зачинилися, залишивши по собі тишу, сморід і повний розгром.
Я сіла на підвіконня, розчахнула вікно навстіж — у квартиру ввірвалося прохолодне листопадове повітря з присмаком мокрого листя — і набрала Максима.
— Приїжджай. Негайно.
Він примчав за півгодини. А ще за десять хвилин слідом у квартиру влетіла Лідія Василівна — розпатлана, червона, з очима, що метали блискавки.
— Що ти наробила?! — заволала вона з порога, навіть не знявши чоботи. — Вигнала рідних людей надвір! Із собаками! У таку холоднечу! У тебе серця нема! Максиме, скажи їй!
Максим стояв серед вітальні, мов укопаний. Його погляд ковзав по подряпаних дошках, по обгризених кутах, по калюжі, яку я принципово не витирала, по слідах брудних лап на світлих стінах. Він переводив очі з матері на мене, і я бачила, як у ньому борються дві людини: син, який звик коритися, і чоловік, який щойно усвідомив масштаб катастрофи.
— Мамо, — тихо сказав він. — Як ключі взагалі опинилися в дядька Володі?
— Ти ж сам мені дав! — випалила Лідія Василівна. — У вівторок, коли Оленка була в душі! Ти сказав: «Беріть, хай поживуть, вона перебіситься і все зрозуміє»! Сам сказав! Ось при ній повторюю!
— Я цього не казав, — Максимів голос раптом задзвенів металом. Таким я його ще ніколи не чула. — Я сказав тобі: «Олена категорично проти». А ти взяла ключі нишком із шухляди в передпокої. Я навіть не знав, що ти їх узагалі забирала.
— Ти брешеш! — її голос зірвався на вереск. — Брешеш рідній матері через цю…
— Досить.
Це одне слово Максим вимовив так важко, що Лідія Василівна замовкла на півслові. Він підійшов до мене, став поруч, узяв за руку — холодну, як лід.
— Мамо, — сказав він рівно. — Зараз ти вийдеш із квартири моєї дружини. Сама. А потім ми поговоримо про те, що ти можеш собі дозволяти в нашій родині, а що — ні.
Вона витріщилася на нього так, ніби побачила вперше. Її син, який завжди був слухняним хлопчиком, який ніколи не перечив, який pic під її крилом і робив усе, що вона скаже… стояв і дивився на неї зі спокійною, непохитною рішучістю.
Лідія Василівна розвернулася й вийшла, грюкнувши дверима так, що зі стіни злетіла маленька декоративна поличка — та сама, яку я власноруч прибивала два роки тому. Вона впала на паркет, і від неї відколовся шматок.
Максим нахилився, підняв уламок, покрутив у пальцях.
— Я все відновлю, — сказав він у простір. — Паркет. Плінтус. Стіни. Озонування. Клінінг. Усе. Сам. З власних заощаджень. Це мій борг.
Я мовчала, дивлячись, як осіннє сонце ковзає по подряпаній підлозі.
— І ще одне, — тихо додав він, повертаючись до мене. — Моя мати більше ніколи не зайде сюди без твого особистого запрошення. І в нашу спільну квартиру теж — доти, доки не навчиться рахуватися з твоїми кордонами. З нашими кордонами.
— З нашими? — перепитала я.
— Так, — він зустрівся зі мною очима. — Це мій провал. Я мав зупинити її ще тоді, на кухні. А тепер я розумію: або я на твоєму боці, або я взагалі нічий. І я обираю.
За місяць у квартирі знову запахло свіжим деревом і новим лаком. Майстри закінчили циклівку, замінили зіпсовані дошки, відмили стіни. Програміст, що таки дочекався заселення, приніс із собою фікус у горщику — сказав, що це додасть затишку. Я не заперечувала.
Лідія Василівна оголосила нам бойкот — телефонувала лише на свята й сухо вітала «із черговою датою». Дядько Володя з дружиною і собаками, як я дізналася від спільних знайомих, урешті оселилися в орендованому будиночку під Броварами, де паркан був міцніший за мої плінтуси, а пси мали де бігати без шкоди для майна.
Ми з Максимом сиділи на новому дивані (старий так і не вдалося врятувати від запаху) і дивилися у відчинене вікно, за яким кружляло перше грудневе сніжиння. На журнальному столику стояли дві горнятка з кавою — міцною, із прянощами.
— Мати написала, — порушив тишу Максим, гортаючи повідомлення. — Просить на вихідні приїхати на дачу — допомогти перекрити дах. Зима ж на носі.
Я піднесла горнятко до губ:
— І що ти відповів?
Він усміхнувся кутиком рота, щось швидко набрав на екрані й показав мені:
«Мам, наші вихідні простаюють без діла, тому ми їдемо в Карпати. Виклич майстра. Обіймаю».
Я пирснула кавою. Він засміявся, і разом із його сміхом із квартири остаточно вивітрився дух чужих людей, собак і старих образ.
Сніг за вікном падав густіше, засипаючи дахи Саксаганського, а в кімнаті було тихо, тепло й порожньо — саме так, як я мріяла.
