До шостого класу я мала одну залізну звичку — ніколи не пити на людях. У школі, на продльонці, навіть на фізкультурі після бігу навколо стадіону. Вчителька фізри, пані Олена, вже звикла, що Василина Бойчук старанно «забуває» пляшку з водою. Ніхто не здогадувався: пляшка в мене була. Просто діставати її з рюкзака я могла тільки тоді, коли за спиною — глуха стіна шкільного туалету на другому поверсі, де пахне хлоркою і старим вапном.
Та пляшка — звичайна, з-під «Моршинської», з напівздертою синьою етикеткою. Пів року тому дід приніс її з якогось ярмарку, де роздавали воду безкоштовно. Усі мої однокласниці ходили з блискучими термосами — з котиками, з принцесами, з написами «Keep Calm and Drink Water». У Дарини Ковальчук була прозора, з подвійними стінками і полуницями, що плавали всередині — за нею батьки вистояли чергу на Героїв Майдану, майже півтори години стояли. Моя ж тара більше нагадувала шматок вторсировини.
Я чекала, поки коридор спорожніє, притискала пляшку до живота, відкручувала кришку і робила два швидких ковтки. Потім ховала її на саме дно, під зошит із завданнями з математики. Одного разу я так задумалася, що не помітила, як із сусідньої кабінки вийшла семикласниця. Вона кинула оком, знизала плечима й пішла. А я притисла пляшку до живота під светром, і кругла металева кришка врізалася в шкіру так, що лишився червоний слід.
Мій дід, Михайло Петрович, працював у тій самій школі нічним сторожем. Вдень він спав, а потім порався на городі за нашим старим будинком на околиці Чернівців. Увечері збирався на зміну: картата сорочка, старий светр, термос із чаєм. Мама померла, коли мені було чотири, і дід замінив мені всіх. Грошей у нас ніколи не було багато — дідової пенсії та сторожової зарплати вистачало на гречку, картоплю й оплату комуналки. Про модний термос за 450 гривень годі було й думати.
Він, здається, все зрозумів одного листопадового вівторка. Підміняв денного вахтера й бачив, як я після уроків кружляю біля спортзалу, чекаючи, поки всі розбіжаться. Я помітила його постать у вікні першого поверху, але він нічого не сказав. Тільки ввечері, коли я робила уроки за кухонним столом, дід витягнув із шафи стару армійську флягу.
Вона була алюмінієвою, у зеленому суконному чохлі, з подряпинами й увігнутим боком. Пахла мастилом і далекими роками, коли дід служив у горах. Він покрутив її в долонях, пошкріб нігтем. Потім дістав наждачний папір і почав шліфувати метал. Я спостерігала, як зникають подряпини, як проступає тьмяне срібло.
— Що ти робиш? — запитала я.
— Та ось… реанімую, — буркнув він.
Наступного вечора дід приніс з горища банку синьої фарби й пензлик. Фарбував довго, у два шари, сушив над газовою плитою. Фляга стала темно-синя, як небо за півгодини до світанку. Потім він розпоров старі джинси, що лежали в комоді ще з тих часів, коли він міг собі дозволити купити нові штани. З клаптя викроїв чохол, акуратно прострочив його на машинці «Подольск», яка рипіла й стрибала по столу. А тоді дід сів у крісло, вдягнув окуляри й узявся до голки.
Він вишивав тиждень. Жовті нитки — смереки вздовж карпатських схилів. Білі — снігові шапки. Помаранчеві — шість зірок над горами. На лицьовому боці, нерівними друкованими літерами: «Сила — у кожному ковтку». Я бачила, як він хмуриться, коли нитка плутається, як кусає губу, коли голка коле палець. Він не показував мені, що робить, але я все одно підглядала з-за одвірка.
Уранці понеділка на кухонному столі, поруч із тарілкою вівсянки, лежала вона. Темно-синя фляга в джинсовому чохлі з вишивкою.
— Це мені? — я взяла її до рук. Чохол був м'який, трохи шорсткий, пахнув фарбою і дідовим тютюном.
— Твоя. Вона ще діда твого зі строкової служби виручала. Тепер тебе виручить. Тільки не ховай.
Я стояла посеред кухні й не знала, що сказати. Торкнулася вишитих зірок — вони були трішки кривими, але живими. Дід заважав цукор у чашці так довго, ніби це мало якесь значення, поки за вікном сіріло листопадове небо.
У школу я йшла, стискаючи флягу в кишені куртки. Долоня змокріла, і метал під чохлом став слизьким. На першому ж уроці української мови мені захотілося пити. Я відкрутила кришку під партою й нишком ковтнула. Але Іванка, сусідка по парті, почула звук.
— Що це в тебе? — вона витягнула шию.
Я завмерла, в горлі пересохло так, що довелося ще раз ковтнути, перш ніж відповісти.
— Фляга, — видихнула я, ставлячи її на парту.
Іванка потягнулася пальцем до смереки, але ззаду пролунало:
— Бойчук, ти що, з флягою з бабусиної скрині тепер ходиш? — Марко вишкірився, підійшов ближче. — Дай подивитись, що там за музейний експонат.
Я відчула, як щоки починають горіти, і накрила флягу долонею. Але Іванка випередила — вхопила за чохол і підняла вище.
— Дурень, це їй дід сам вишивав, — вона тицьнула Маркові під ніс напис. — Бачиш? «Сила — у кожному ковтку».
— Ну, дід у тебе… — Марко осікся і втупився в кривуваті літери. — Серйозно? Сам, голкою?
— Сам, — я висмикнула флягу з Іванчиних рук, але вже без злості.
Він тільки хитнув головою й відійшов. А через дві хвилини повернувся:
— Справжній ексклюзив, — тихо сказав і всівся на своє місце.
Я сховала флягу в рюкзак, і зсередини мене розпирало щось гаряче, незнайоме — ніби я щойно довела теорему, яку ніхто не міг розв’язати.
Протягом тижня у класі сталося те, чого ніхто не очікував. Дарина Ковальчук прийшла з пляшкою, обмотаною бабусиною хусткою в маки. Марко приніс термос, обклеєний поштовими марками з танками — його тато служив у ЗСУ. Іванка попросила маму вив'язати гачком чохольчик у вигляді сови. Виявилося, що батькам не обов'язково бігти в супермаркет — достатньо було відкрити шухляду з дрібницями.
Пані Оксана, наша класна керівниця, вирішила влаштувати виставку просто в коридорі перед учительською. На стенді з'явилися фотографії саморобних пляшок і короткі історії про них. Моя фляга стояла в центрі, підписана: «Робота дідуся Михайла, сторожа нашої школи».
Діда запросили виступити на батьківських зборах. Він страшенно соромився, двічі перепитував, чи точно треба. Але прийшов — у вишиванці, яку діставав із шафи лише на Великдень та Різдво. Стояв перед батьками, вчителями й учнями. Кашкет м’яв у долонях доти, поки козирок не захрустів.
— Я не вмію гарно говорити… — почав він і замовк на півслові. Потер скроню, переклав кашкет у ліву руку, потім назад у праву. — Просто… онука моя… фляга ця… — він закашлявся, відвів очі кудись у куток.
У залі ніхто не ворухнувся. Пауза затягувалася, і хтось на задньому ряду чхнув.
— Дякую, що покликали, — видушив дід і зробив крок назад, до стіни.
А тоді пролунали оплески — спочатку кілька ударів, далі гучніші, довгі. Я стояла біля дверей учительської, затиснувши між пальцями вишитий край чохла.
На третій перерві Іванка штовхнула мене ліктем, коли я відкручувала кришку:
— Дай ковтнути, моя вода вже тепла.
Я простягнула флягу. Вона пила, задерши голову, а я водила пальцем по вм’ятині на алюмінієвому боці — там, де дід колись шліфував наждачним папером. Зсередини долинав легкий запах металу й тютюну. Продзвенів дзвінок, і ми, штовхаючись, побігли на математику — фляга глухо стукала об лінійку в рюкзаку.
