Я досі пам’ятаю той день. Середина жовтня, Львів мокне під дощем, на площі Ринок вітер жбурляє в обличчя каштанове листя, а я сиджу під лавкою біля трамвайної зупинки. Худий, мокрий, голодний. Мій живіт нагадував порожній трамвай — гуркоче і нічого всередині. На смітник я більше не потикався: там тепер заправляє здоровенний щур, якого я мав необережність образити минулого тижня. Він виявився ватажком цілої банди, і мені чемно натякнули, що моя руда шерсть на їхній території більше не вітається. Тому я сидів під лавкою, облизував лапу і міркував, чи не податися мені на вулицю Вірменську — там біля кав’ярні завжди хтось кришить круасани по 25 гривень голубам.
І тут вона з’явилася.
Ні, спочатку я відчув запах. Від неї пахло осінню — мокрим шарфом, чаєм із чебрецем і чимось невловимим, майже відсутнім. Потім я побачив черевики: прості, чорні, зі стоптаними підборами. А далі… крізь її ноги просвічувала бруківка.
Я завмер. Крізь жінку було видно контури каштана, що ріс за три метри від зупинки.
— Котику, — прошелестіло згори. — Хочеш їсти?
Вона нахилилася, і я побачив, як її рука, напівпрозора, немов серпанок, тримає шматок домашньої ковбаси. Справжньої, з часником, у білому папері. Я обережно взяв частування. Ковбаса була смачна, це я відчув, хоча пальці, що її тримали, майже не відчувалися.
— От і добре, — мовила вона. — Завтра ще принесу, якщо не розклеюсь остаточно. Бо сьогодні якось не дуже…
Я проковтнув і подивився на неї. Худа, бліда, волосся прибране в недбалий пучок, очі кольору вицвілого неба. І вся вона була наче тінь, що забула, як тримати форму. Вона пішла до брами старого будинку, навіть не помітивши калюжі, у яку ступила. Черевики хлюпнули, але їй було байдуже. Я дивився услід — і в грудях щось стислося. Маленька, сіра, безпритульна душа. Як я.
«До Морока треба йти, — вирішив я. — Якщо він не допоможе, то ніхто не допоможе».
Морок жив на горищі чотириповерхової кам’яниці, що дивом уціліла між новобудовами на вулиці Коперника. Коти його цуралися. Казали, він божевільний старий, бачить те, чого не бачать інші, і постійно віщує якісь біди. Я чув, що в нього є бабуся, яка приносить йому їжу — курячі шийки з «П’ятачка», — але він принципово не йде до неї жити: гордий, мовляв, не хоче бути тягарем.
Я застав його біля горищного вікна. Він дивився на дощ і мовчав. Чорна шерсть із сивизною, жовті очі, худий, як стара гілка.
— Чого треба? — прохрипів він, не обертаючись.
— Допомога потрібна, — сказав я.
— Допомога? Від Морока? Смішний ти. Чув, що про мене кажуть? Що я тільки біду кличу.
— Чув. Але біда вже є. Жінка одна… Вона, здається, зникає. Буквально. Крізь неї видно дерева.
Морок повільно обернувся. — Прозора?
— Так. І вона добра. Дала мені ковбаси. Я хочу допомогти.
Він пирхнув, сів і почав вилизувати лапу. Я чекав. Нарешті він процідив: — Ти голодний?
— Ні, я ж кажу, ковбасою…
— Дурню, не ти. Вона. Тільки їй потрібна не ковбаса. В ній голод, якого не заткнути їжею. Їй треба, щоб хтось її хотів. Щоб була потрібна. Розумієш? Коли людину ніхто не хоче — вона стає прозорою. Як старий чек із супермаркету. А потім і зовсім щезає.
Я примружився. — Як цукор в окропі?
— Угу. Тільки без сліду. Їм не болить, не лякає. Їм однаково.
— І що мені робити? — я трохи розгубився.
Морок зітхнув так, що пил злетів із балки. — А що ти робиш, коли змерз? Шукаєш тепла. От і дай їй його. Зроби так, щоб ти без неї не міг. Тоді вона стане тобі потрібна. І навпаки.
Я замислився. — Я можу стати їй сім’єю. Кіт — не кошеня, але теж непогано.
— Допер. Молодець, — він махнув хвостом. — А тепер забирайся, в мене обід за розкладом. Баба Марія сьогодні рибу принесе, коропа з Львівського рибного, по 95 за кіло.
Наступного дня дощ перетворився на мокрий сніг. Я сидів під тією самою лавкою, тремтів і чекав. Вона прийшла. Я побачив її черевики — і поруч із ними майже не було тіні. Вона стала ще прозорішою.
— Ждеш? — прошепотіла. — Замерз, бідолахо. Пішли до мене.
Я не опирався. Дав підхопити себе на руки. Боявся тільки, що її руки мене не втримають — такі вони були невагомі. Але втримала. Притисла до грудей, і я відчув, як б’ється її серце — глухо, наче в товщі води.
Квартира була на другому поверсі. Стара, з високими стелями, але якась порожня. У коридорі стояв запах пилу й самотності. На кухні на підвіконні самотньо стирчав кактус, а біля плити — банка з варенням, яку, схоже, не відкривали роками. Вона поставила на підлогу миску з супом, собі налила в тарілку, і ми почали їсти. Я швидко впорався, а вона водила ложкою, дивилася у вікно, де сніг змішувався з дощем, і мовчала.
Я застрибнув їй на коліна. Вона здригнулася, потім погладила мене. Її пальці були прохолодні. Я замурчав на повну потужність, намагаючись передати їй тепло. «Нічого, — думав я, — відігріємо тебе. Будеш у мене як усі нормальні люди».
Її звали Оксана. Я дізнався це пізніше, коли вона почала розмовляти зі мною вечорами. Розповідала про батьків, які загинули в автокатастрофі, коли вона ще навчалася в університеті. Про те, як мама завжди вирішувала за неї: куди вступати, з ким дружити, що вдягати. Про те, як після їхньої смерті вона розгубилася, бо ніхто більше не вказував, як жити. Про чоловіка, який сказав: «Ти якась безбарвна, Оксанко», — і пішов. Про роботу в архіві бібліотеки на вулиці Драгоманова, де колеги звикли, що вона є, і перестали її помічати. Вона говорила, а я терся об її ноги і думав: «Безбарвна? Та ти просто не знаєш, яка ти. Але я тобі покажу».
І я почав діяти. Щоранку о шостій я будив її, штовхаючи носом у щоку. Вона прокидалася, бурмотіла «Та дай поспати, звірюго», але йшла вмиватися — і того ранку вперше за довгий час затрималася перед дзеркалом у коридорі. Я вимагав, щоб вона гралася зі мною: приносив гумового миша, кидав їй під ноги, вона нагиналася, піднімала, і на її губах з’являлася така розгублена посмішка, ніби вона згадувала щось забуте. Я змушував її виходити на вулицю — нібито мені конче потрібна свіжа трава біля пам’ятника Міцкевичу. Насправді щоб вона дихала повітрям і чула, як люди сваряться за паркувальні місця чи торгуються за молоко.
За кілька тижнів я помітив: коли вона насипала мені в миску «сухий корм» з «Ашана» по 47 гривень, її пальці більше не просвічували крізь пакунок. Але я не надавав цьому значення — просто відчував, що її голос став дзвінкішим. А одного вечора вона повернулася з роботи, кинула на стілець торбу з базару, і в тій торбі лежала яскрава хустка з вишивкою за 180 гривень — я до дрібниць пам’ятаю, бо вона мені потім довго розповідала, як вибирала. Оксана сіла навпроти мене, очі сяяли.
— Уявляєш, Рудий, — сказала вона, а сама все ще м’яла в руках ту хустку. — Сьогодні практикантка Оля підійшла до мене. Оля, яка вічно у рожевих навушниках і боїться старої каталогічної шафи. Сама! Каже: «Оксано Степанівно, вибачте, що відволікаю. Я півдня шукаю підшивку газети “Діло” за 1913 рік, думала, вона вже в бібліотечному лімбо. Покажіть, будь ласка». І я їй показала. І вона так зраділа, одразу записала в новенький блокнот «Прем’єр» за 22 гривні, і ще чаєм мене пригостила з печивом «Марія». А потім сказала: «Якби не ви, я б звільнилася». Уявляєш?
Я мурчав, як старий холодильник. Моя терапія працювала.
Але час від часу я згадував Морока. Адже це він підказав мені рішення. Він урятував Оксану — через мене. Я винен був йому подяку. Та я боявся йти на горище: а раптом він уже пішов на веселку, і я побачу там лише порожній кут?
На початку квітня, коли Оксана вперше зібралася на побачення з якимось архітектором, що завітав до бібліотеки, я наважився. Вона пішла, намастившись парфумами «Квітка» з найближчої аптеки, а я вистрибнув через кватирку (другий поверх — дрібниці) і побіг до старої кам’яниці.
На горищі було порожньо. Сонячне світло падало на дошки, пахло пилом і старими газетами. Морока не було.
— Запізнився, — прошепотів я. — Не встиг…
— А ти гадав, я тут вічність сидітиму?
Я підскочив. З-під старої балки вийшов… Морок. Але який! Гладкий, шерсть блищить, очі ситі, на шиї — зелений нашийник від бліх.
— Ти… ти живий! — видихнув я.
— Живіший за всіх живих, — хмикнув він. — Вирішив і собі скористатися власною порадою. Подумав: кому я потрібен? І згадав пані Марію, що мене весь час кликала. Пішов до неї. І знаєш що? Вона так зраділа! Виявилося, я їй потрібен був. А вона мені. Тепер живемо разом, вона мені навіть нашийника купила — за 95 гривень у ветеринара на Галицькому ринку. І коропа дає щосереди.
— Оце поворот! — я сів і обвив хвостом лапи. — А я ж прийшов дякувати. За науку.
— Нема за що, — Морок підморгнув. — Головне, сам зрозумів. І її врятував, і себе.
— Звідки ти знаєш, як її звати? — здивувався я.
— Я багато чого знаю, — він посміхнувся у вуса. — Бувай, Рудий. Переказуй своїй Оксані, що коли вона з тим Ігорем у гори збереться, хай на нього не дуже розраховує. Кіт завжди надійніший.
Додому я летів, не чуючи лап. Кватирка була відчинена — Оксана спеціально залишила. Вона стояла на кухні, у тій самій новій хустці, і помішувала щось у каструлі. Коли я вскочив, вона обернулася, витерла руки об фартух.
— Рудий! Ну де ти лазив, бандюго? Я вже трусилася! — вона підхопила мене на руки, і я лизнув її в ніс. — Ти чим пахнеш? Пиллюгою? Знову по горищах гасав? А в мене для тебе новина: ми з Ігорем домовилися в суботу на Славське. Автобус о 7:20 від залізничного, будемо гуляти. А це борщ, — вона кивнула на каструлю, — по-полтавськи, мамин рецепт. Сьогодні вперше зважилась. Ігор прийде на вечерю.
Вона знову нахилилася до мене, і я ще раз лизнув їй носа — солоний чи то від сліз, чи то від борщу. Пара з каструлі піднялася до стелі, а я мурчав так, що аж нашийник, якого в мене не було, мав би задзвеніти.
