— Ти глянь на неї, Тарасе. Глянь уважно і скажи мені, в кого в неї ця ямка на підборідді? В тебе такої зроду не було. І в мене нема. І в батька твого покійного не було.
Валентина Петрівна стояла посеред нашої кухні в Ужгороді, притискаючи до грудей порцелянову чашку з недопитим чаєм. За вікном сіявся дрібний листопадовий дощ, барабанив по ринві, а вона втупилась у колиску з нашою донькою так, ніби там лежало не онука, а якесь непорозуміння.
Оленка завмерла біля плити. Я побачив, як побіліли кісточки її пальців, що стискали дерев’яну ложку.
— Мамо, ви що таке кажете? — видихнув я, відчуваючи, як гаряча хвиля піднімається від грудей до скронь.
— Правду кажу, синку. Я ж не сліпа. Бачила я того її «колегу», Андрія, з яким вона на набережній пила каву за тиждень до весілля. Ти тоді в Харкові був, на конференції. Думаєш, я не знаю?
Вона всміхнулась — тою своєю фірмовою усмішкою, від якої завжди хололо в животі. Як ніж у масло. Одна фраза — і все, на що ти спирався роками, починає хитатися.
Оленка не сказала ні слова. Просто стояла, трохи розтуливши губи, і по її щоці скотилась одна-єдина сльоза. Вона не кинулась виправдовуватись, не закричала. І це мовчання вдарило мене дужче за будь-які аргументи матері.
За тиждень наша квартира перетворилась на тир, де мішенню була я, а стріляла — моя власна голова. Кожного разу, коли я схилявся над колискою, очі самі вишукували: ніс — ніби мій, а от розріз очей… а форма вух… Вночі я прокидався і вмикав ліхтарик на телефоні, роздивлявся її обличчя. Спав тепер по три години, не більше.
Валентина Петрівна телефонувала щовечора. Голос — мед, але з отрутою на дні:
— Як там наша крихітка? Їсть добре? Ой, Тарасику, ти тільки не картай себе, якщо щось… Ну, ти розумієш.
І я почав зриватись. Оленка просила передати серветки — я здригався. Вона простягала долоню, щоб поправити мені комір, — я відступав на крок, ніби від удару.
Одного вечора я вибухнув:
— Скажи мені негайно! Він — батько? Той твій Андрій з набережної?
Вона глянула на мене так, як дивляться на незнайомця, що раптом почав кричати в маршрутці.
— Ти… ти що, стежив за мною до весілля?
— Мені мати розповіла! І вона б не стала брехати про таке!
Я сам не вірив у те, що кажу. Мати ніколи не приймала Оленку. Для неї моя дружина назавжди залишилась «заробітчанкою з Івано-Франківська», «чужою», «дівкою без роду». Але в ту мить мені потрібен був ворог — і я обрав найближчу людину.
— Робимо тест, — видихнув я врешті. — Приватно. Без мами, без свідків. Ти, я і Злата.
Оленка взяла немовля на руки, притиснула до грудей. Губи в неї тремтіли, але голос був рівний, як натягнута струна:
— Добре, Тарасе. Поїхали хоч зараз. Тільки знай: після цього шматка паперу — все. Ти вже не чоловік мені. Ти — слідчий, який обшукав мою душу і нічого там не знайшов, крім власного страху.
П’ять днів чекання. Найдовші дні в моєму житті. Я ходив на роботу в автопарк, перебирав запчастини, але пальці тремтіли так, що гайковий ключ випадав. Мати дзвонила по три рази на добу. В її голосі з’явились нотки азарту — так звучить людина, яка поставила на кін і впевнена, що виграла.
На п’ятий день я забрав конверт із клініки на вулиці Минайській. Вдома було порожньо — Оленка поїхала з малою гуляти до скверу біля філармонії. Я сів у коридорі просто на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни. Пес сусідки, старий Барон, гавкав за дверима на пошту. Я розірвав папір.
99,99%.
Моя донька — моя.
Я затулив обличчя долонями і вперше за кілька тижнів видихнув — так голосно, наче з мене випустили повітря. А потім підвелася інша хвиля — сором. Гарячий, липкий, від якого горіли вуха. Я дозволив своїй матері протруїти мені мізки. Дозволив їй майже знищити те, що ми з Оленкою будували чотири роки — з нуля, в орендованій однушці, без копійки за душею, але з таким теплом, якого не було в жодному палаці.
Оленка повернулась, коли вже сутеніло. Зайшла, тримаючи Злату в переносці-кенгуру, вся продрогла, з мокрим від дощу волоссям. Я поклав результат на стіл. Вона навіть не глянула на папірець.
— Я знала. Завжди знала, — мовила стиха. — А от ти, Тарасику, не знав. І це — прірва, яку не засипати жодними вибаченнями.
В цю мить у двері подзвонили. Довго, наполегливо — так дзвонить лише одна людина у світі. Валентина Петрівна зайшла з тортом «Київський» у руках, вся така святкова, в новій хустці.
— Ну що? Є новини? Ти тільки не засмучуйся, синку, ми разом якось переживемо цю… зраду.
Я підвівся. Ноги стали важкими, як бетонні палі. Дивився на жінку, яка мене народила, — і бачив чужу людину. Гірше — ворога, який пробрався в наш дім під виглядом любові.
— Вийдіть звідси. Негайно.
— Що? Тарасе, ти що, з глузду з’їхав? Я ж твоя мати, я тобі добра бажаю!
— Ви хотіли зруйнувати мою сім’ю. Ви просочували отруту мені у вуха щодня. Геть!
— Це все вона, — мати тицьнула пальцем у бік Оленки, яка стояла біля вікна з кам’яним обличчям. — Вона тебе налаштувала! Проти рідної крові!
— Геть, — повторив я, і, мабуть, у моєму голосі було щось таке, чого вона ще ніколи не чула. Вона сахнулась, тортик ледь не випав із рук, і вийшла. Але перед цим прошипіла:
— Ти ще пошкодуєш. Згадаєш мої слова, коли вона знайде собі іншого і знову зробить із тебе дурня.
Минуло три місяці. У квартирі тихо. Оленка більше не дивиться на мене так, як дивилась раніше: трохи скоса, коли я читав уголос новини або розповідав про черговий ремонт двигуна, — з теплою посмішкою і примруженими очима. Тепер її очі — спокійні, рівні, але без того світла.
Мати не телефонує. Лише іноді від неї приходять листівки на свята — без підпису, але я впізнаю почерк. Я їх одразу рву.
Вчора я купав Злату. Вона хлюпалась у воді, ловила пінні бульбашки, і раптом засміялась — так заливисто, як сміються тільки діти, які ще не знають, що дорослі здатні робити одне одному боляче. Я витер їй обличчя, провів пальцем по ямці на підборідді. Вона моя. Кожна клітина, кожен подих — моя.
Але коли я ловлю в дзеркалі відображення Оленки, як вона мовчки складає дитячі речі, не озиваючись на мої спроби заговорити, — всередині щось обривається. Якось увечері, витираючи кухонний стіл, я помітив на старій порцеляновій цукорниці мікротріщину. Мабуть, стояла там роками, але я чомусь угледів її саме тепер. Тонка, мов павутинка, вона проходила від обідка до самого дна, і світло від лампи підсвічувало її зсередини. Я поставив цукорницю назад, але пальці ще довго пам’ятали той ледь відчутний рубчик.
Злата схопила мене за палець і потягнула до рота — пробувати на зуб. Я відчув, як крихітні ясна стиснули шкіру, і чомусь згадав мамин голос: «Глянь уважно». Вчасно схаменувся, струснув головою, відганяючи туман.
За вікном шуміла Собранецька. В сусідній кімнаті Оленка ввімкнула світло. Я взяв доньку на руки, підійшов до дверей. Зупинився. Постояв хвилину, тримаючись за одвірок.
— Чай будеш? — запитала Оленка, не обертаючись.
— Буду, — видихнув я. І це «буду» зараз означало для мене більше, ніж будь-коли.
