Валентина Степанівна відсунула мене плечем і ввійшла до передпокою так, ніби щойно повернулася з роботи додому. В руках — пакет із капцями, на обличчі — вираз господині, яка застала непроханих гостей. Вона зняла плащ, недбало кинула його просто на шафу для взуття і важко сіла на пуфик, щоб перевзутися.
— Ну що, Андрію, догралися? — вона поправила волосся, зібране у високий пучок. — Віддавай ключі. Тут житиме моя донька з майбутнім чоловіком.
Я стояв, притулившись до одвірка, й мовчки спостерігав за цією виставою. Рік тому ми з Оленою розлучилися. Точніше, вона зібрала речі, поки я був на чергуванні, й поїхала до нового залицяльника — власника кав’ярні на площі Ринок. А тепер її мати вирішила, що квартира, в якій я прожив вісім років, раптом стала її родинним майном.
Валентина Степанівна видобула з кишені жакета складену вчетверо гербову бумагу й переможно потрясла нею в повітрі.
— Бачиш? Свідоцтво про право власності. Оленка має частку. А ти що маєш? Прописку?
— Ви, здається, трохи запізнилися на потяг, — спокійно відповів я. — Олена тут не живе вже рік. І ви це чудово знаєте.
— Нічого! — вона підвелася й пішла на кухню. Капці залишали на паркеті мокрі сліди: у Львові зранку пройшов дощ. — Завтра приїде дизайнер. Будемо робити ремонт. Оленка хоче світлу кухню без цих твоїх совкових меблів.
Мої «совкові меблі» — це дубовий стіл, який лишився від діда. І кухонний гарнітур, який ми з Оленою купували разом, коли ще вірили, що проживемо разом усе життя. Я сперся на одвірок і схрестив руки на грудях.
Двічі дзвонив мій телефон. На екрані висвічувалося «Олена». Ім’я, яке я не міг видалити з контактів, хоча вже давно треба було.
— Може, візьмеш? — Валентина Степанівна відкрила холодильник, критично оглянула продукти. — Може, то щось важливе?
— Саме тому й не беру.
Телефон завібрував утретє. Я натиснув кнопку гучного зв’язку й поклав апарат на стіл. Нехай і теща послухає.
— Андрію!!! — Олена майже кричала. На задньому плані чувся шум вулиці, чийсь сміх, музика. — Андрію, я дурна! Я така дурна! Ти можеш мене забрати звідси?
Валентина Степанівна заклякла з моїм йогуртом у руці.
— Лєно, ти де? Що сталося?
— Я у Львові, на Галицькій площі. Він мене викинув! Просто вивів за руку з помешкання й зачинив двері. Сказав, що я йому набридла.
— Хто — він? — запитав я, хоча прекрасно знав відповідь.
— Максим. Власник кав’ярні. Пам’ятаєш, я розповідала? Він спочатку був такий уважний, такий щедрий… А тепер каже, що зустрів іншу. Молодшу за мене на десять років. Працює в туристичному центрі. У неї своя квартира на Левандівці й машина. А я, каже, тільки гроші витрачала.
Я перевів погляд на Валентину Степанівну. Вона стояла біла, як стіна, і беззвучно ворушила губами.
— Почекай, — сказав я в трубку. — Ти хочеш сказати, що той бізнесмен, заради якого ти розірвала наш шлюб, просто виставив тебе на вулицю?
— Він не бізнесмен! — Олена заплакала. — Він збанкрутував ще місяць тому. Я позичила йому гроші, щоб він перекрився. Ті гроші, які ми з тобою відкладали на нову машину… І тепер він каже, що нічого не винен. Що я сама дала, без жодного підпису.
— Лєночко, дитино моя! — Валентина Степанівна кинулася до телефону. — Ти де? Я зараз приїду! Ми щось придумаємо!
— Мамо? А ти що в Андрія робиш? — Олена, здається, лише зараз усвідомила, що чути її могла не одна людина.
Я відповів за тещу:
— Твоя мама прийшла мене виселяти. Каже, ти повертаєшся. З майбутнім чоловіком. І вам терміново потрібна квартира.
У трубці на кілька секунд запала тиша. Потім Олена заговорила — вже не плачучи, а якимось сухим, майже безбарвним голосом:
— Андрію. Я нікого не просила. Мама це сама… Я не знала, чесно. Я не збиралася тебе виганяти. Я взагалі не думала, що мама піде до тебе з цими паперами.
— А ти думала, я стоятиму осторонь?! — Валентина Степанівна вчепилася в край столу. — Я хотіла, щоб у моєї дитини був дім!
— У мене немає дому, — сказала Олена. — У мене нічого немає. Андрію, можна я приїду? Просто поговорити? Я ні на що не претендую. Просто… мені нема куди йти.
Я дивився на телефон. На заставці висів старий знімок — ми з Оленою в Карпатах, ще до весілля. Обидва засмаглі, щасливі, з рюкзаками.
— Ні, — сказав я. — Не можна.
Валентина Степанівна відкрила рота, щоб щось заперечити, але я підняв руку.
— Ви обидві мене послухайте. Це моя квартира. Я виплачував кредит сам, коли ти, Лєно, міняла враження. Я робив ремонт, коли твоя мама радила тобі знайти когось кращого. Я жив тут рік після того, як ти пішла, і за цей рік жодного разу не чув від вас слова «вибач». А тепер, коли твій кавалер виявився банкрутом, я маю стати запасним аеродромом?
— Андрію, я все зрозуміла…
— Ні. Не зрозуміла. Бо ти знову дзвониш тільки тоді, коли тобі потрібно. І твоя мама з’являється тільки тоді, коли треба мене витурити. А коли я лежав у лікарні з виразкою — хто з вас прийшов? Хто запитав, чи потрібна допомога?
Я взяв телефон і вимкнув гучний зв'язок.
— Лєно, я бажаю тобі добра. Але починати треба з себе. Не з мене, не з мами, не з чергового власника кав’ярні. З себе. І це остання розмова, яку ми ведемо в такому форматі.
Я натиснув «відбій».
У кухні зависла густа, як львівський туман, мовчанка. Валентина Степанівна стояла, опустивши руки. Її гербова бумага валялася на підлозі біля холодильника.
— Забирайте плащ, — сказав я, не дивлячись на неї. — І папери не забудьте. Вони вам ще знадобляться — коли купуватимете квартиру для Олени.
Вона не відповіла. Мовчки взяла речі, взула мокрі туфлі й вийшла. Двері зачинилися з тихим клацанням, а не з грюкотом, як я очікував.
Я пройшов на кухню, дістав із шафки чашку — синю, з відбитком губ на вінцях, Оленину улюблену — і кинув у смітник. Вона впала на дно з глухим стуком. Потім відкрив ноутбук: завтра о сьомій ранку зміна в лікарні, а мені ще треба перечитати історії хвороби.
За вікном шуміли трамваї. Десь на Галицькій площі стояла жінка, яку я колись кохав, і намагалася зрозуміти, як жити далі. Але це була вже не моя відповідальність.
Через три місяці я отримав лист від адвоката: Олена підписала відмову від частки у квартирі. Без умов, без компенсацій. Просто надіслала документи поштою, навіть не зателефонувавши.
А ще через півроку я зустрів її випадково на Сихові. Вона працювала в аптеці, за прилавком. Схудла, з короткою стрижкою, без звичних прикрас. Побачила мене — спершу завмерла, потім усміхнулася, кивнула й простягнула пачку ліків якійсь бабусі. Я пройшов повз. Мені не було прикро, не було радісно. Просто пусто — як у відремонтованій кімнаті, з якої винесли старі меблі.
Валентина Степанівна більше не дзвонила. Я чув від спільних знайомих, що вона взяла кредит і купила однокімнатну квартиру на околиці міста. Дизайнера вони так і не найняли, а ремонт робили самі — вдвох із Оленою, по вихідних, довго й незграбно.
У мене на полиці досі стоїть дідів дубовий стіл. Я вчора протер його від пилу. За вікном у Львові знову дощ, а на підвіконні сохнуть мокрі кросівки після пробіжки в Стрийському парку. Більше ніхто не кидає чужий плащ на шафу для взуття — тільки мій старий дощовик висить на гачку, обережно розправлений.
