О четвертій ранку батько знову встав і пішов шукати свою майстерню. Ту, що зачинилася двадцять вісім років тому. Я почув клацання замка — він вийшов у під’їзд босоніж, у кальсонах і светрі, який мама зв’язала йому ще до мого народження.
Добре, що сусід із четвертої поверху якраз повертався з нічної зміни. Затримав його, подзвонив у двері. Батько стояв на сходовій клітці й пояснював, що йому треба на роботу, бо сьогодні привезуть дошку на замовлення. Він досі пам’ятав, де лежав рубанок. Але не міг згадати, скільки мені років.
Мене звати Андрій. Сорок три. Батькові — сімдесят дев’ять.
До шістдесяти він сам робив меблі. Потім — тільки ремонтував. Ще три роки тому міняв замки сусідам, лагодив дверцята шаф, підтягував петлі. А потім одного разу прийшов до мене з викруткою і спитав, як вона вмикається.
Після того падіння все посипалося швидко. Він послизнувся у ванній, вдарився потилицею об край чавунної ванни. Швидка, лікарня, обстеження. Струс мозку. А далі — ніби хтось узяв гумку і почав стирати його по шматочках. Спочатку плутав дні тижня. Потім — пори року. Потім забув, що мами вже немає п’ять років, і питав, чому вона не приносить йому чай.
Я залишився сам. Дружина, Олена, працювала бухгалтером на фірмі, яка торгує кавою. Син, Матвій, саме готувався до ЗНО. Я працював наладчиком верстатів на заводі, позмінно. І коли в мене була нічна, батько залишався сам.
Спочатку ми пробували все, що можна. Тривожний браслет з кнопкою він знімав і клав у холодильник. Ходунки сприймав як образу — відставляв до стіни й ходив сам. Я знаходив його на кухні о третій ночі: він стояв біля плити й намагався заварити гречку в електричному чайнику. Газову плиту довелося перекрити після того, як він увімкнув конфорку й забув про неї на сорок хвилин.
Двічі він губився. Першого разу — біля ринку на Привокзальній. Я шукав його три години, оббігав усе, а він сидів на лавці біля кіоску з пресою й читав газету за минулий рік. Другого разу поїхав на маршрутці в інший кінець Львова, бо вирішив, що йому потрібно на роботу. Тоді вже викликав поліцію.
Олена допомагала, як могла. Але в неї своя робота, свої батьки в селі під Бродами, яким теж треба допомагати, і син, якого треба тягнути до вступу. Вона варила батькові супи на три дні, прала його речі, купувала памперси для дорослих, коли почалися проблеми з контролем. Але ночами з ним сидів тільки я.
Це виснажує не так, як люди думають. Це не просто недосип. Це коли ти перестаєш бути сином і стаєш функцією. Коли ти вже не пам’ятаєш, коли востаннє просто сидів і дивився кіно. Коли ти прокидаєшся від кожного шереху й біжиш у коридор, бо він знову кудись збирається. Коли в тебе починає смикатися око, а ти навіть не помічаєш, що воно смикається вже третій тиждень.
Одного разу я не витримав. Подзвонив Олені на роботу й сказав: «Я більше не можу. Я його боюся. Не його самого — а того, що станеться, якщо я відвернуся».
Ми почали шукати. Геріатричний пансіонат у Брюховичах. Я об’їздив чотири місця. У першому пахло хлоркою і смаженою цибулею так, що перехоплювало горло. У другому — п’ятеро чоловіків у палаті, один кричав ночами, і ніхто не підходив. У третьому менеджерка розповідала про «індивідуальний підхід», але не змогла сказати, чи є в них лікар-геріатр.
Четверте я знайшов випадково. Невеликий будинок за містом, колишня садиба, переобладнана під пансіонат. Двоповерхове приміщення з пандусом, закритий двір із яблунями, медсестра на нічному посту, лікар двічі на тиждень. У холі сидів дід у картатому пледі й грав у шахи з санітаром. Вартість — двадцять п’ять тисяч на місяць. Батькова пенсія — десять. Моя зарплата — вісімнадцять. Олена давала п’ять. Ще п’ять ми знімали з депозиту, який відкладали Матвію на навчання.
Коли я сказав батькові, він якраз був у ясному проміжку. Сидів на кухні, пив чай із синьої чашки — тої самої, з якої пив ще в майстерні. Я пояснив: там цілодобово є медсестра, там безпечно, там годують, там ніхто не залишиться лежати на підлозі п’ять годин. Він довго мовчав. Потім спитав:
— А майстерня? Як же майстерня?
Майстерні не було вже тридцять років. Але я не став йому про це нагадувати.
— Там є столярний гурток, тату. Для тих, хто хоче. Можеш спробувати.
Він кивнув. Не тому, що зрозумів. А тому, що втомився питати.
Олена того дня була вдома. Коли я вийшов з кухні, вона стояла в коридорі й перебирала ключі в руках — просто крутила зв’язку, наче перераховувала. Матвій сидів у своїй кімнаті, але двері були відчинені.
— То що, — сказала Олена тихо, — наступного тижня?
— У понеділок. Я вже домовився.
Вона нічого не відповіла. Просто поклала ключі на тумбочку й пішла в спальню.
У неділю ввечері я пакував батькові речі. Старий светр, халат, капці на липучках, фотографію мами в дерев’яній рамці. Синю чашку. Матвій стояв у дверях і дивився.
— Тату, а чому дідусь не може жити з нами?
— Бо за ним потрібен постійний нагляд. Я на роботі, мама на роботі, ти в школі. А він може забути вимкнути газ. Або вийти на вулицю й загубитися. Розумієш?
— Розумію, — сказав він. Але дивився не на мене, а на батькову чашку.
У понеділок зранку я відвіз батька. Він сидів на задньому сидінні, тримав на колінах сумку з речами й мовчав. Біля воріт пансіонату, коли ми вийшли з машини, він раптом обернувся й сказав:
— Ти не думай. Я не серджуся. Ти ж у мене один.
Це було останнє, що він сказав мені усвідомлено. Бо вже за два тижні він перестав мене впізнавати.
Перші дні я дзвонив по п’ять разів. Медсестра терпляче пояснювала: він їсть, спить, гуляє двором, пробував грати в шахи, але плутає фігури. Я приїжджав через день. Привозив домашні сирники, нові капці, старий батьків рубанок — просто як річ, яку він тримав у руках сорок років.
Одного разу він подивився на мене й спитав:
— Ви до кого, молодий чоловіче?
У мене всередині щось обірвалося. Я сів на стілець біля його ліжка, взяв його руку — суху, з вузлуватими пальцями, у яких досі відчувалася сила, — і сказав:
— Я до вас, пане Михайле. Просто провідати.
Він усміхнувся. І почав розповідати про те, як учора вони з сусідом по палаті сперечалися, відчиняти вікно чи ні. Сусід, пан Роман, хотів свіжого повітря, а батькові здавалося, що протяг. Вони сперечалися пів години, а потім медсестра принесла їм чай із лимоном, і вони помирилися.
Я слухав і кивав. А потім вийшов у коридор, сів на лавку біля вікна й сидів хвилин двадцять, дивлячись на яблуні у дворі. Плоди вже пожовкли, деякі лежали на траві.
Олена до батька не їздила. Їй було важко, я розумів. Вона казала: «Я не можу на це дивитися. Він завжди був такий сильний». І я не наполягав. Але одного разу вона все-таки поїхала з Матвієм. Я просив її: «Тільки не кажи нічого такого при дитині». Вона пообіцяла.
Повернулися вони через дві години. Матвій одразу пішов до себе, зачинив двері. Олена пройшла на кухню, сіла на табурет і почала чистити апельсин. Руки в неї тремтіли.
— Ну як? — спитав я.
— Нормально. Він нас не впізнав. Подумав, що ми з собєсу.
— А що Матвій?
— Матвій спитав, чи довго дідусь там буде.
— І що ти сказала?
Вона відклала апельсин. Подивилася на мене — і в цей момент я побачив те, чого не помічав раніше. Не злість, не осуд. А просто втому. Таку саму, як у мене. Але вона ховала її за різкими словами, як за дверима.
— Я сказала, що дідусеві там краще. Що там є лікар і медсестра, і ніхто не залишить його самого. А він… — вона затнулася. — Він спитав, чи не здали ми його туди, щоб відпочити.
Я відчув, як у грудях піднімається гаряча хвиля.
— І що ти відповіла?
— Нічого. Бо Матвій мене перебив. Сказав: «Тато ж працює, мамо. Він не відпочиває».
Дитина. Їй шістнадцять, вона готується до іспитів, але розуміє більше, ніж дорослі. А дорослі — ми. Ми, які змучені, налякані й не вміємо говорити про це без докору.
Я сів поруч з Оленою. Взяв у неї з рук апельсин, почистив до кінця, розділив на дольки. Одну простягнув їй.
— Я не хотів його віддавати, — сказав я тихо. — Ти знаєш.
— Знаю.
— Але в мене не було вибору. Я не міг більше. У мене почав падати зір на одне око від нервів. Я забував вимикати праску. Я боявся, що одного разу просто не прокинуся на його кроки, і він знову вийде в ніч.
Вона жувала апельсин і мовчала. А потім сказала те, чого я не очікував:
— Я теж боялася. Не за нього. За тебе.
Того вечора ми вперше за довгий час не говорили про гроші, графіки й таблетки. Просто сиділи на кухні, і за вікном падав дощ — дрібний, осінній, львівський. У сусідньому дворі гавкав пес, якого ми чули вже років десять, але ніколи не бачили. І десь там, у Брюховичах, мій батько, мабуть, грав у шахи з паном Романом, плутав фігури й сперечався про вікно.
Матвій більше не питав, чи здали ми дідуся, щоб відпочивати. Але одного разу, коли ми їхали з ним у маршрутці до лікаря — мені треба було перевірити тиск, — він раптом сказав:
— Тату, я не віддам тебе в такий дім. Я сам за тобою доглядатиму.
Я подивився на нього. Шістнадцять років, довгі руки, батьків лоб і материні очі. Сидить, гортає стрічку в телефоні й навіть не розуміє, що сказав.
— Я теж так думав, — відповів я. — Колись.
Він підняв голову. Хотів щось запитати, але маршрутка смикнулася, і він відволікся.
Батько прожив у пансіонаті вісім місяців. За цей час я жодного разу не чув від нього докору — бо він уже не пам’ятав, що я його син. Але коли я привозив йому сирники, він їв їх і казав: «Смачні, як колись». Він не пам’ятав, що «колись» — це моє дитинство, наша кухня в старій квартирі на вулиці Городоцькій і мама біля плити. Але смак пам’ятав.
Помер він уночі. Тихо, у сні. Медсестра подзвонила мені о п’ятій ранку. Коли я приїхав, він лежав на ліжку, і поруч на тумбочці стояла його синя чашка з недопитим чаєм.
Пан Роман, його сусід, стояв у дверях палати, спирався на ходунки й дивився на мене. А потім сказав:
— Він уранці вікно відчинив. Сам. Сказав, що хоче свіжого повітря.
На похорон прийшли сусіди, колишні колеги з меблевої фабрики, тітка зі Стрия. Олена стояла поруч, тримала мене під руку. Матвій ніс труну разом зі мною, і я бачив, як у нього тремтіли руки, але він не відпускав.
Після всього ми повернулися додому. Олена пішла на кухню, увімкнула чайник. Я стояв у коридорі й не знав, куди себе подіти. А потім зайшов до кімнати, де раніше спав батько. Там досі стояло його крісло, лежав старий плед, яким він накривався. На столі — газета за березень, яку він так і не дочитав.
Я сів у крісло. Закрив очі. І вперше за багато місяців нікуди не поспішав.
