Роман відсунув тарілку з недоїденим деруном, витер губи рукавом і грюкнув долонею по столу так, що підстрибнула сільничка. Очі в нього блищали — чи то від злості, чи то від третьої чарки домашньої слив’янки, яку він глушив з самого ранку.
— Значить так, Оленко, — викарбував він, намагаючись надати голосу залізної твердості. — Збирай манатки. Щоб до вечора духу твого тут не було. Квартира моя.
Його сестра Ірина завмерла з чашкою кави біля підвіконня, і на її обличчі розпливлася така солодка усмішка, наче вона щойно виграла у лотерею. Вона прийшла без дзвінка годину тому — просто занести домашнього печива, сказала. А насправді, як завжди, вартувала, чи правильно невістка годує її братика.
Олена стояла біля плити, спершись стегном на стару кахельну стільницю, і повільно витирала руки кухонним рушником. Їхня львівська квартирка в старому будинку на Підвальній дісталася їм три роки тому — тісна двокімнатна з високими стелями і вічно мокрим кутом у ванній. Вікно кухні виходило у внутрішній двір-колодязь, де сусід з другого поверху вічно смажив цибулю, і тепер цей запах змішувався з важким духом скандалу.
— Тобі знову Іра щось нарадила, Ромчику? — спокійно спитала Олена, не підвищуючи голосу. — Чи сам додумався?
Роман почервонів. Він взагалі легко заводився, коли його ловили на чужому впливі. Останні півтора року він сидів без роботи — звільнився з посади менеджера на автозаправці, бо «начальник козел», а тепер шукав себе у стартапах. Поки що його бізнес-план полягав у тому, щоб перепродувати китайські чохли для телефонів через інстаграм.
— Не твого розуму діло! — гаркнув він. — Ти тут ніхто! Я цю хату купував, будучи в шлюбі. Вона спільна. Але ремонт я робив своїми руками! Он, бачиш паркет? — він тицьнув пальцем у підлогу. — Я його циклював! Мій піт у цих стінах.
— Паркет циклював мій тато, — рівно відповіла Олена. — Ти тоді лежав з радикулітом після того, як спробував сам пересунути шафу. Пам’ятаєш?
Ірина пирснула, але одразу зробила кам’яне обличчя. Вона поставила чашку на підвіконня і хитро примружилася — точнісінько як кіт, що побачив мишу.
— Оленко, ти б не упиралася, — простягла вона. — Брат усе по закону робить. Квартира, куплена в шлюбі — то спільне майно. А те, що ти там робила на своїй роботі, нікого не обходить. Роман — господар. Тобі пора вчитися поважати чоловіка.
Олена перевела погляд на зовицю. Ірина була старшою за брата на шість років, розлучена, з вічною образою на весь світ і звичкою лізти в чужі сім’ї. Вона працювала бухгалтеркою на місцевому хлібозаводі й чомусь вважала, що це дає їй право роздавати життєві поради.
— Поважати? — перепитала Олена. — За що? За те, що він півтора року дивиться серіали, поки я на двох роботах горбачуся?
— А ти не рахуй! — вибухнув Роман. — Я стратегію розробляю! У мене бізнес-план на три сторінки! От запущу інтернет-магазин, тоді подивимось, хто тут буде носа вернути.
— На які гроші ти його запустиш? — Олена відклала рушник на край столу. — Знову з моєї картки знімеш, поки я сплю? Як минулого разу на ті навушники, що ти їх так і не продав?
Роман скочив зі стільця. Він був високий, кремезний, і звик, що в суперечках його габарити працюють краще за аргументи. Олена була на голову нижчою, худорлявою, але за три роки шлюбу вона жодного разу не відступила, коли він починав нависати.
— Слухай сюди, — процідив він крізь зуби. — Квартиру я купував. Ремонт робив. Усе спільне. І я вирішив — ти тут більше не живеш. Забирай свій одяг, свою косметику і вали до мами. Або до подружок своїх — тих, що вічно тобі радять розлучатися.
Ірина схвально закивала, відколупуючи лак з нігтя.
— Правильно, братику. Від гарних дружин не йдуть. А ця тільки й знає, що пиляти тебе. То їй зарплата не та, то подарунків не даруєш. Ти їй усе, а вона невдячна.
Олена криво всміхнулася. Усередині в неї вже давно не було ні страху, ні образи — тільки глуха, звична втома, яка за ці місяці перетворилася на крижаний спокій. Вона підійшла до столу, взяла чашку Романа з недоопитим чаєм і повільно вилила його в раковину.
— Ромчику, — сказала вона тихо. — Ти дещо забув.
— Нічого я не забув! — відмахнувся він. — Я консультувався з юристом! — Він гордо випнув груди. — Ну, не з юристом. Але в нашому чаті для підприємців один хлопець розуміється на законах. Він сказав — усе спільне. Майно, куплене в шлюбі, ділиться навпіл. А дружина, яка не поважає чоловіка, має піти з того майна геть.
— Підприємців? — Олена ледь стримала смішок. — Тих, що чохли для телефонів перепродують? Солідна консультація.
— Не твоє діло! — Роман грюкнув кулаком по холодильнику так, що задзвеніла пляшка кефіру всередині. — Ти забула, звідки гроші взялися на цю квартиру? Я оформив кредит! Я його виплачував місяцями!
— Ти виплачував його рівно чотири місяці, — відрізала Олена. — Поки не звільнився із заправки. А потім платила я. І комуналку — я. І продукти — я. І твої борги перед друзями, між іншим, теж я закривала минулого літа.
Вона зробила паузу, подивилася спочатку на Романа, потім на Ірину. Зовиця перестала колупати ніготь, на її обличчі майнула тінь невпевненості.
— Але кредит — то дрібниці, — повела далі Олена. — Основну суму на квартиру дала моя бабуся. Пам’ятаєш, Ромчику? Царство їй небесне.
— Пам’ятаю! — вигукнув він. — І що? Вона дала тобі гроші, ти їх поклала на наш спільний рахунок, а потім ми купили квартиру. Усе! Гроші стали спільними! Це закон!
— Ой, дурненький ти мій, — Олена похитала головою. — Бабуся в мене була жінкою з характером. Вона ще на весіллі сказала мені на вухо: «Оленко, він, звісно, гарний хлопець, але очі в нього бігають. Ти про всяк випадок підстели соломки».
Ірина насторожилася. Вона підібралася, випростала спину, перестала посміхатися.
— Ти до чого ведеш? — спитала вона.
— А до того, — Олена вийняла з шухляди столу теку з документами, — що бабуся переказала гроші не мені. Вона переказала їх напряму продавцю квартири. У банківському переказі, який лежить ось тут, — вона поплескала долонею по теці, — зазначено: «Оплата за квартиру для внучки Олени, що є її особистою власністю». До копійки.
У кухні запала гнітюча мовчанка. Чутно було лише, як сусід знизу ввімкнув телевізор і звідти долинали крики футбольного коментатора. Роман стояв з роззявленим ротом, хапаючи повітря, як риба на березі. Ірина побіліла, аж її шовкова блузка стала здаватися ще яскравішою на контрасті з обличчям.
— Як… як це? — пробелькотів Роман. — Ти ж казала, що вона дала нам…
— Я казала, що вона допомогла з квартирою, — поправила Олена. — Щоправда. Допомогла. Мені. Бо вона знала, що ти, Ромчику, гарний лише на словах. І що твоя сестричка, — вона глянула на Ірину, — перша порадить тобі віджати в дружини житло, як тільки щось піде не так.
— Це неправда! — заверещала Ірина. — Це маніпуляція! Вона бреше, Романе! Ти не вір їй! Це сімейне майно!
— Перевір у реєстрі, — знизала плечима Олена. — Усі документи чисті. Квартира — моя особиста власність. Подарунок від бабусі. Ти, Ромчику, до неї не маєш жодного стосунку.
Роман раптом осів на стілець, наче з нього випустили повітря. Вся його пиха, весь гонор, уся показна впевненість розсипалися за одну мить. Він дивився на Олену так, ніби бачив її вперше в житті — маленьку, спокійну жінку зі стомленими очима, яка щойно зруйнувала весь його план.
— Ти… ти готувалася, — прошепотів він. — Увесь цей час готувалася.
— Я страхувалася, — відрізала Олена. — Від ледаря, який називає себе підприємцем і тягне гроші з моєї кишені. — Вона обвела поглядом кухню. — До речі, холодильник я купувала сама. І пральну машинку. І той телевізор у кімнаті. Усі чеки збереглися в додатку банку.
Вона зробила крок до Романа і простягнула йому ключі.
— Ось. Від дверей. Віднеси їх у коридор і поклади на поличку. А сам збирай речі. Свої. Особисті. І сестру забери, бо вона мені тут весь настрій зіпсувала.
— Я нікуди не піду! — спробував огризнутися Роман, але голос його зрадницьки зірвався на фальцет. — Я тут жив! Я тут прописаний!
— Прописка — то діло наживне, — Олена відкрила теку і показала ще один аркуш. — А от заява на розлучення вже готова. Я її подала два тижні тому. Кур’єром. Поки ти свій бізнес-план дописував.
Ірина схопилася за серце, застогнала, почала голосити про те, яка Олена негідниця і як вона розбила родину. Але Олені було вже все одно. Вона вийшла в коридор, відчинила вхідні двері навстіж і кивнула головою в бік сходової клітки.
Роман підвівся на нетвердих ногах. Він важко дихав, шукав очима, за що б зачепитися, до чого б прискіпатися в останній спробі врятувати свою гідність.
— Я заберу мікрохвильовку! — випалив він. — Її мама дарувала! Нам на весілля!
— Забирай, — погодилася Олена. — Тільки обережно, вона важка. На сходах дивись, не перечепись.
Він вискочив у коридор, схопив з полиці мікрохвильову піч, притиснув її до грудей, пихкаючи й лаючись собі під носа. Ірина забрала з підвіконня свою чашку з кавою, кинула на Олену останній сповнений ненависті погляд і вискочила слідом за братом.
— Щоб ти пожалкувала! — крикнула вона зі сходів. — Він у тебе останній шанс був! Кому ти тепер потрібна, розлучена?!
Олена зачинила двері й притулилася до них спиною. У квартирі стало напрочуд тихо. На кухні все ще пахло сусідською цибулею, стояла недопита кава Ірини, лежала виделка, яку Роман так і не використав для дерунів. Олена підійшла до вікна, відчинила його навстіж, впускаючи прохолодне львівське повітря, і вперше за довгий час видихнула на повні груди.
За три дні вона змінила замки. Майстер, кремезний дядько Тарас із сусіднього будинку, довго вовтузився з дверима, а потім простягнув їй два новенькі ключі.
— Надійний, — сказав він. — Тепер ніхто чужий не ввійде.
Олена взяла ключі, зважила їх на долоні. Вони були холодні, важкі, справжні. Вона зачинила двері, двічі повернула ключ у замку й пішла на кухню варити каву. Попереду було звичайне життя — без мікрохвильовки, зате й без чужого тягаря на плечах. На підвіконні грілася на сонці стара герань, яку вона забрала ще від бабусі, і Олена подумала, що навесні треба буде її пересадити в новий горщик.
