— Як це ти дитину йому залишила? Поліно, у тебе з головою все нормально? — мати демонстративно торкнулася її чола.
Поліна відсахнулася.
— Мамо, не починай.
— Не починай? — Марія Павлівна аж сплеснула руками. — П’ятирічну дитину залишити з батьком — і я маю мовчати? Чоловіки нічого не тямлять у вихованні. Їм самим нянька потрібна.
Поліна сіла на край стільця в тісній кухні матері.
— Дмитро впорається.
— Дмитро? Той самий Дмитро, який тобі зрадив? Той, хто виставив тебе з квартири, щойно знайшов собі нову кралю?
Поліна стиснула пальці на ремінці сумки.
Так, усе було саме так.
Дмитро закрутив роман із Каріною, молодою колегою з роботи. Коли Поліна дізналася, він навіть не намагався виправдовуватися. Сказав, що більше не любить. Що хоче розлучення. Що квартира оформлена на нього.
Після суду Мишко залишився з батьком.
Поліна погодилася на це не тому, що не любила сина. Навпаки.
У Дмитра була трикімнатна квартира, висока зарплата, няня, хороший садок і можливість оплачувати будь-які гуртки. У Поліни — маленька студія на двадцять метрів, зарплата, якої вистачало лише на оренду, комунальні та найпростіші продукти.
— У мене навіть дитяче ліжко поставити ніде, — тихо сказала вона. — А в нього є кімната.
— Зате в тебе є материнське серце.
Поліну боляче кольнуло.
— Воно в мене є. Саме тому я тоді подумала не про себе.
Мати похитала головою.
— Справжня мати дитину не відпускає.
Поліна різко підвелася.
— Справжня мати іноді відпускає, якщо дитині так краще. Навіть якщо їй самій від цього хочеться вмерти.
Вона схопила сумку й вийшла, доки не розплакалася прямо перед матір’ю.
Наступні місяці стали для Поліни життям від суботи до суботи.
У будні вона працювала, вечорами поверталася у свою крихітну студію й дивилася на складений у кутку пакет із Мишковими іграшками. У вихідні їхала до Дмитра.
Син вибігав до неї, обіймав за шию, розповідав про садок, машинки, нову книжку. Поліна водила його в парк, купувала морозиво, читала казки в кав’ярні, де було тепло й пахло випічкою.
А ввечері повертала його батькові.
Перший місяць Мишко плакав. Потім звик.
І Поліна не знала, що болючіше: його сльози чи те, що він уже навчився не плакати.
Одного недільного вечора, коли вона привела сина додому, Дмитро зупинив її біля дверей.
— Треба поговорити.
Вони спустилися в кафе на першому поверсі. Дмитро довго крутив у руках серветку, уникаючи її погляду.
— Кажи вже, — не витримала Поліна.
— Забери Мишка до себе.
Вона повільно підняла брови.
— Чому?
Дмитро ковтнув.
— Каріна вагітна.
Ім’я цієї жінки досі звучало для Поліни як удар.
— І?
— Вона не хоче виховувати двох дітей. Каже, що їй буде важко. Що Мишко чужий.
Поліна відкинулася на спинку стільця.
— Чужий?
— Для неї.
— А для тебе?
Дмитро мовчав.
— Пів року тому ти доводив, що Мишкові краще з тобою. Що в тебе квартира, гроші, стабільність.
— Так і було.
— А тепер стабільність закінчилася, бо твоїй Каріні не подобається мій син?
— Наш син.
— Тоді поводься так, ніби він наш.
Поліна встала.
— Моя студія не стала більшою. Я не буду засовувати дитину між холодильником і диваном, бо твоя нова жінка захотіла чисте гніздечко.
Вона вийшла на вулицю й довго не могла вдихнути.
Усю наступну ніч не спала.
Вона хотіла забрати Мишка. Хотіла прокидатися поруч, варити йому кашу, шукати вранці його рукавички, сваритися через мультики й щовечора цілувати в маківку.
Але не хотіла, щоб це стало черговим рішенням Дмитра заради власної зручності.
Через тиждень, у суботу, вона приїхала як завжди.
Дмитро стояв біля під’їзду з Мишком. Син кинувся до неї.
— Мамочко!
Поліна присіла й міцно обійняла його.
Дмитро тупцяв поруч.
— Ми з Каріною скоро одружуємося.
— Вітаю.
— Вона хоче швидко, поки живота не видно.
— Дуже зворушливо.
Він удав, що не почув сарказму.
— Але вона не хоче бачити Мишка в квартирі. Зовсім.
Поліна підвелася.
— І що ти пропонуєш?
Дмитро витяг із кишені зв’язку ключів.
— Я купив квартиру. Двокімнатну. Новобудова, хороший район, поруч садок і парк. Оформимо на тебе до повноліття Мишка, потім вона перейде йому. Твою студію зможеш здавати. Аліменти платитиму. Садок, гуртки — теж.
Поліна мовчала.
Метал ключів блищав на його долоні.
— Ти настільки хочеш догодити Каріні, що готовий купити квартиру?
Дмитро опустив очі.
— Я хочу, щоб усім було нормально.
— Ні. Ти хочеш, щоб їй було нормально. А ми з Мишком просто випадково отримали вигоду з твого егоїзму.
Він нічого не сказав.
Поліна подивилася на сина. Мишко стояв біля клумби й розглядав маленький камінець, ні про що не здогадуючись.
Гордість вимагала кинути ключі Дмитру в обличчя.
Материнство вимагало думати про дитину.
Вона взяла ключі.
— Завтра йдемо до нотаріуса. Усе оформлюємо письмово: квартира, аліменти, оплата садка, гуртки, порядок зустрічей. Ніяких обіцянок на словах.
— Добре.
— І ще. Мишко ніколи не дізнається, що пішов із твого дому, бо Каріна його не хотіла.
Дмитро зблід, але кивнув.
За кілька днів Поліна стояла з матір’ю в порожній двокімнатній квартирі.
Мишко гасав кімнатами, сміявся й кричав:
— Мамо, це моя кімната? А тут буде ліжко? А тут машинки?
— Так, сонечко. Тут буде все твоє.
Марія Павлівна витерла очі.
— Може, Дмитро не такий уже й поганий.
Поліна гірко всміхнулася.
— Він не про нас думав. Але мені вже байдуже. Головне, що Мишко буде зі мною.
Увечері, коли син заснув у своїй новій кімнаті, Поліна тихо прочинила двері.
Мишко спав, обійнявши старого плюшевого ведмедика. На підлозі лежав конструктор, на підвіконні стояла машинка, а біля стіни — ще порожня книжкова полиця.
Поліна сіла поруч із ліжком і обережно провела рукою по волоссю сина.
Колись вона думала, що втратила найголовніше.
Думала, що рішення залишити Мишка з батьком назавжди зробить її поганою матір’ю. Думала, що любов вимірюється тим, скільки ночей дитина засинає під твоїм дахом.
Тепер вона знала: любов іноді виглядає не так, як хочеться людям.
Іноді вона виглядає як судова угода, від якої в тебе розривається серце.
Іноді — як маленька студія, у якій ти плачеш від безсилля.
А іноді — як холодні ключі в долоні, що повертають тобі не просто квартиру, а цілий світ.
Поліна нахилилася й поцілувала сина в чоло.
— Я поруч, Мишку, — прошепотіла вона. — Тепер я поруч.
І вперше за довгі місяці їй здалося, що повітря в грудях стало достатньо.