Вадим повернувся з поліцією, впевнений, що правоохоронці змусять дружину впустити його назад. Менш ніж за годину поліцейські вивели з під’їзду саме його.

— То я, по-твоєму, нікчема? Це моя квартира, зрозуміла?

Людмила стояла біля плити, коли грюкнули двері. Чоловік пройшов коридором у мокрому взутті.

— Їсти є?

— Вечеря майже готова.

— У тебе все завжди «майже».

Вадим увімкнув телевізор і відкрив банку пива. Людмила знала цю послідовність. Спочатку гучний телевізор. Потім прискіпування. Далі крик.

Квартиру вона купила за два роки до весілля. Працювала завідувачкою невеликої аптеки, збирала гроші й продала успадковану від бабусі земельну ділянку.

Спочатку Вадим ніколи не заперечував, що житло належить їй. Пізніше, коли втратив стабільну роботу, почав говорити інакше.

— Я тут ремонт робив. Я шафу збирав. Без мене ти й лампочку не вкрутиш.

Насправді кредит, комунальні платежі й більшість витрат оплачувала Людмила.

Того вечора Вадим шукав банківську картку.

Висував шухляди, розкидав папери й грюкав дверцятами.

— Куди ти її заховала?

— Учора вона була в тебе.

— Не розмовляй зі мною таким тоном.

Він схопив її за лікоть.

Людмила подивилася на його руку.

— Відпусти.

— А то що?

— Викличу поліцію.

Вадим засміявся.

— Я сам викличу. Нехай подивляться, як ти виганяєш господаря з його квартири.

Він набрав номер і заявив, що дружина приховала документи, заблокувала йому доступ до житла й намагається незаконно виселити.

Людмила дістала з шафи папку.

— Квартира моя. Куплена до шлюбу.

Вадим вирвав документи.

— Ти готувалася? Отже, я тут поганий, а ти свята?

Поліція приїхала приблизно за сорок хвилин. Один поліцейський вислухав Людмилу на кухні, інший залишився з Вадимом.

Вона показала договір купівлі, витяг із реєстру та виплати за кредитом.

— Власницею є дружина, — пояснив поліцейський. — Подальше проживання і виселення вирішуються в законному порядку.

— Я тут зареєстрований!

— Реєстрація не дає права власності.

Вадим почав лаятися. Поліцейський попросив паспорт.

Після перевірки з’ясувалося, що Вадима розшукують через невиконану ухвалу суду. Він кілька разів порушував заборону керування автомобілем, не сплатив штрафи й не з’являвся за викликами.

Людмила знала про листи. Знайшла їх місяць тому в гаражі. Коли спитала чоловіка, він наказав не втручатися.

— Це помилка, — сказав Вадим. — Людо, скажи їм, що я все оплатив.

— Ти нічого не оплатив.

— Ти знала?

— Бачила листи.

— І мовчала?

— Я тричі питала. Ти сказав, що це не моя справа.

Поліцейські повідомили, що він має поїхати з ними. Вадим спробував пройти до кімнати, але його зупинили.

— Це ти мене підставила!

Людмила відповіла рівно:

— Поліцію викликав ти.

Після його від’їзду вона залишилася на кухні. Вечеря охолола. На килимку темніли мокрі сліди від його взуття.

Уперше Людмила не поспішила їх витирати.

Наступного дня звернулася до адвокатки. Подала на розлучення, зібрала повідомлення, фотографії пошкоджених речей і свідчення сусідки, яка чула сварки.

Вадим надсилав повідомлення через сестру. То просив пробачення, то звинувачував Людмилу в тому, що вона зруйнувала його життя.

Сестра сказала:

— Йому зараз потрібна підтримка.

— Йому потрібна відповідальність. Це не те саме.

Під час розлучення Вадим вимагав частину квартири за зроблений ремонт. Зміг показати лише кілька чеків на фарбу й змішувач.

Суд підтвердив, що житло належить Людмилі. Особисті речі чоловік забирав у присутності третьої особи.

На порозі він зупинився.

— Після всіх років ти поводишся зі мною як із чужим.

— Чужою я почувалася у власному домі, коли чекала, з яким настроєм ти повернешся.

— Ти дуже змінилася.

— Я просто перестала плутати страх із сімейним життям.

Після його відходу Людмила замінила кухонну лопатку з глибокою тріщиною. Вадим пошкодив її, коли вдарив по столу під час однієї зі сварок.