Оксана Трохимівна відклала вилку й дивилась, як пара підіймається над борщем — то на кухні протяг тягнув з відчиненого вікна, і пара йшла косо, наче хтось невидимий дмухав збоку. За вікном п'ятиповерхівки на Оболоні смеркалося рано, вересень цього року видався холодним не по днях. З сусідньої квартири глухо бухав телевізор — там дивились новини, і крізь стіну можна було розібрати тільки інтонацію диктора, без слів.
— Мамо, ви їсте чи ні?
Це Юлія, донька, стояла в дверях кухні з телефоном у руці, і на екрані світилася якась таблиця — реєстр, судячи з шапки сторінки.
— Дивлюсь.
— На що дивитесь, борщ вистигає.
— На тебе дивлюсь, — сказала Оксана Трохимівна і поклала вилку остаточно. — Ти три дні як не своя. Кажи вже.
Юлія сіла навпроти, поставила телефон екраном донизу — жест, який Оксана Трохимівна знала напам'ять: так донька робила ще школяркою, коли ховала щоденник з двійкою. Тільки тепер їй було тридцять чотири, і замість щоденника був бізнес.
— Тато переписав майстерню на Едуарда.
Пауза була така довга, що з коридору встиг долинути дзвінок ліфта — хтось піднімався на поверх вище.
— На якого Едуарда?
— На Едуарда Павловича. Партнера свого.
Автосервіс на Дегтярівській Юлія піднімала разом з батьком дев'ять років. Спочатку — дві ями під естакадою в орендованому боксі, потім власна будівля, куплена в дев'ятнадцятому році в кредит, який гасили обоє, і документально теж обоє: батько сорок відсотків, донька шістдесят, бо саме вона привела перших клієнтів через знайомих з автошколи, де колись викладала теорію. Батько, Богдан Іванович, займався технічною частиною — підбирав майстрів, домовлявся з постачальниками деталей. Донька вела рахунки, клієнтську базу, податки.
Три місяці тому Богдан Іванович захворів — інфаркт, лікарня на Русанівці, два тижні в реанімації й кардіології. Юлія тоді фактично оселилась у палаті, приносила бульйони в термосі, возила аналізи в приватну лабораторію на Печерську, бо в районній черга розписана на два тижні вперед. Батько тоді сказав їй, тримаючи за руку: "Юльцю, якщо що — все тобі, ти знаєш". Вона запам'ятала фразу дослівно, тому що більше нічого схожого на заповіт він не написав.
— Він що, продав свою частку?
— Подарував. — Юлія розвернула телефон, показала матері скріншот з реєстру речових прав. — Дарча, зареєстрована двадцять восьмого серпня. Едуард Павлович тепер власник сорока відсотків замість тата.
Оксана Трохимівна взяла телефон, піднесла ближче до очей — окуляри для читання лежали в іншій кімнаті, і йти по них зараз здавалось неможливим.
— А тобі він казав?
— Ні. Я дізналась випадково, коли вирішила перевірити виписку перед тим, як брати новий кредит на обладнання.
За стіною телевізор перемкнули на іншу програму, звук став гучнішим — реклама, потім знову приглушено.
Богдан Іванович прийшов додому о восьмій, зняв куртку в коридорі, і Оксана Трохимівна почула, як звичний рух — гачок, шурхіт тканини — переривається паузою. Він відчув щось у тиші квартири раніше, ніж зайшов на кухню.
— Ви що, сидите тут як на поминках?
— Богдане, розкажи мені про Едуарда Павловича.
Він сів на своє місце, налив собі чаю — руки трошки тремтіли, звичка з лікарні, лікарі казали, минеться за пів року. Юлія склала руки на столі й чекала — вирішила, хай спершу говорить сам.
— Едуард вклав гроші. Двісті тисяч гривень на новий підйомник і компресорну станцію. Готівкою, одразу.
— І за це ти віддав йому свою частку майстерні? Ту, яку ми з Юлькою вертали по крихтах дев'ять років?
— Я не віддав, я подарував офіційно, все законно, у нотаріуса.
— А чому не сказав нам?
Богдан Іванович відставив чашку так, що чай хлюпнув на скатертину, і встав.
— Тому що ви б почали сперечатися! А мені потрібні були гроші негайно — оренда сусіднього боксу горіла, я б втратив можливість розширитись назавжди!
— Ти міг узяти кредит, — сказала Юлія. — Я б оформила на майстерню, у нас же зараз хороша кредитна історія.
— Кредит — це відсотки на роки вперед. А Едуард дав одразу й без відсотків, тільки за долю.
— За мою фактичну частку в бізнесі, тату. Бо частка, яку ти віддав, — це ж не твої особисті гроші з зарплати, це наша спільна праця.
Він дивився у вікно, де вже зовсім стемніло, і в шибці відбивалась кухня — жовта лампа над столом, три постаті навколо неї.
— Ти вважаєш мене чужою людиною в цій справі, — сказала Юлія. — Раз навіть не порадився.
— Я вважаю тебе донькою, а не партнером із правом вето на кожен мій крок!
— А документально я партнер із конкретною часткою. І ти цю частку не міг просто взяти й переписати — там же спільна власність на майстерню, я маю бути співвласником рішення!
Це вже було по суті — юридичній. Оксана Трохимівна знала, що донька, коли переходить на такий тон, уже все перевірила заздалегідь, ще до розмови на кухні.
Наступного ранку Юлія поїхала на Дегтярівську сама, без попередження. Едуард Павлович, чоловік років п'ятдесяти п'яти, у робочому комбінезоні, стояв біля новенького підйомника — той самий, куплений за батькові двісті тисяч, — і диктував майстру якісь параметри розвал-сходження.
— Едуарде Павловичу, добрий день. Мені треба з вами поговорити про статут і про порядок прийняття рішень.
— А, Юльцю, привіт. — Він витер руки ганчіркою. — Слухаю.
— Ви знаєте, що частка, яку вам подарував Богдан Іванович, — це частка в бізнесі, де я фактично веду всю операційну діяльність? Рахунки, договори з постачальниками, зарплатний фонд — усе на мені.
— Знаю. І що?
— А те, що я хочу подивитись дарчу і статутні документи станом на сьогодні. Бо якщо там прописано, що рішення про суттєві операції потребують згоди всіх власників часток, — а це стандартна умова, — то без мого підпису ви нічого суттєвого зробити не можете.
Едуард Павлович засміявся, коротко й не дуже весело.
— Слухай, дівчино, я вклав живі гроші. Двісті тисяч. Ти можеш скільки завгодно розмахувати паперами, але майстерня фізично працює завдяки моєму обладнанню.
— Обладнання належить майстерні як юрособі, а не вам особисто, Едуарде Павловичу. Ви його оплатили, так, і це зафіксовано, я перевіряла бухгалтерію. Але власником підйомника є ФОП "Дегтярівська СТО", де я директор.
За стіною зашумів компресор, і в паузі, поки він набирав тиск, було чутно, як десь у сусідньому боксі впустили на підлогу ключ.
— То ти хочеш сказати, що я вклав гроші в чужу лавочку?
— Я хочу сказати, що ви вклали гроші в частку майна мого батька, яку він продав вам без згоди другого співвласника. І я вже проконсультувалась з юристом — до речі, на консультацію пішло дві тисячі п'ятсот гривень, я записала цю суму окремо, бо планую пред'явити її вам як частину компенсації за завдані клопоти.
Едуард Павлович перестав посміхатись.
— Це погроза?
— Це попередження, що завтра о десятій ранку у вас буде зустріч з нотаріусом і моїм адвокатом, і ви або погоджуєтесь переоформити частку назад на батька з відповідною компенсацією ваших витрат, або майстерня зупиняє з вами будь-яку спільну діяльність до вирішення справи в суді. А суд — це роки, Едуарде Павловичу, і весь цей час підйомник простоюватиме під арештом як спірне майно.
Він мовчав хвилин зо дві, дивлячись то на Юлію, то на майстра, який вдавав, що дуже зайнятий гайковим ключем.
— Скільки ти хочеш мені повернути?
— Двісті тисяч, які ви вклали, плюс п'ять відсотків за час користування частки — стандартна ставка, порахована юристом. Разом двісті десять тисяч. Готівкою або переказом протягом двох тижнів, як вам зручніше.
— А якщо я відмовлюсь?
— Тоді я подаю позов про визнання дарчої недійсною через відсутність згоди співвласника на розпорядження спільним майном бізнесу. Шанси в суду високі, у мене на руках усі документи про фактичну частку внеску в розвиток — я їх збирала дев'ять років, не для суду, а просто тому, що завжди вела облік. Виявилось, це знадобилось.
Увечері того ж дня Богдан Іванович приїхав до них на Оболонь без дзвінка, з таким виглядом, ніби зістарився за один день ще на десять років. Він сів на кухні на те саме місце, де тремтіли руки над чашкою чаю.
— Едуард мені подзвонив. Каже, ти йому погрожуєш судом.
— Я йому не погрожую, тату. Я йому пропоную вихід, який дешевший за суд.
— Ти хочеш забрати в мене мого партнера?
— Я хочу забрати назад твою частку, яку ти віддав без мене. Це не помста, тату, це просто справедливість — та майстерня наша спільна, я теж туди вклала дев'ять років життя, і ти не мав права одноосібно розпоряджатися моєю часткою рішень.
Богдан Іванович довго дивився на скатертину, на якій лишилась пляма від пролитого учора чаю — Оксана Трохимівна так і не встигла її відіпрати.
— Я боявся втратити бізнес, Юльцю. Оренда сусіднього боксу — це був шанс, який більше не повториться.
— Тоді треба було прийти до мене й сказати: "Юльцю, у нас проблема, шукаймо разом рішення". А не мовчки бігти підписувати дарчу в нотаріуса.
Едуард Павлович гроші повернув — не одразу двісті десять тисяч, а частинами, протягом трьох тижнів, останній транш прийшов за два дні до жовтневих холодів, коли на Дегтярівській уже топили буржуйку в підсобці. Дарчу переоформили назад через того самого нотаріуса, у присутності Юлії — цього разу вона стояла поруч і читала кожен пункт документа вголос, перш ніж батько поставив підпис.
Тепер щоразу перед новою угодою по майстерні в телефоні Юлії о сьомій ранку з'являється фото від батька — аркуш договору, сфотографований трохи криво, зі стрічкою повідомлення: "Юльцю, глянь, ще не підписую". Вона відповідає одним словом або ставить два пальці на екран, збільшуючи дрібний шрифт унизу сторінки, і тільки після цього пише йому "ок" або "чекай, зателефоную". У майстерні тим часом новий підйомник уже обріс масними плямами й подряпинами від щоденної роботи, а біля буржуйки в підсобці хтось приклеїв скотчем список чергування — хто цього тижня приносить дрова.
