Фургон "Пошуково-рятувальної служби" стоїть на кризі, метрів за двадцять від берега сумського ставка, і двигун працює на холостих — Оксана Гриценко тримає двері прочиненими, щоб тепло з салону не встигало вихолоджуватись повністю. Термометр на панелі показує мінус сім. Вода під кригою — плюс два, не більше, вона перевіряла ополонку хвилину тому голою рукою і тепер відігріває пальці під пахвою.
Кутя сидить на кризі. Просто сидить, підібгавши лапи, і дивиться на чорну діру ополонки так, ніби там немає нічого, крім чорноти.
— Ну, — каже Оксана тихо, присідаючи поруч навпочіпки. — Ну, руда.
Батьки дитини стоять за оточенням, метрів за тридцять, і мати притискає до грудей термос, який їй хтось із рятувальників сунув у руки годину тому — і термос той досі закритий, вона просто тримає його, бо руки повинні щось тримати. Годинник у Оксани на зап'ясті показує 11:42. Дитина провалилась учора о шостій вечора. Рахунок давно вже не на години.
Водолази пройшли цю ділянку двічі. Другий раз — з баграми, повільніше, вздовж і впоперек квадрата п'ятдесят на п'ятдесят метрів, який їм окреслив розрахунок течії. Нічого. Видимість під кригою нульова, мул піднімається від найменшого руху ласт і висить у воді каламутною завісою на добрих півгодини.
— Може, вона просто змерзла, — каже хтось із рятувальників за спиною. — Може, треба інший загін викликати, з собаками.
Оксана не обертається. Вона знає цей тон — таким саме тоном чотири роки тому з нею говорив водолаз Ігор Панасюк, коли вперше побачив, як вона возить видру у клітці з підігрівом і годує її з рук, наче іграшку. "Циркова тварина, — казав тоді Ігор. — Атракціон, а не робочий інструмент". Він змінив думку тільки після Кременчуцького моря, коли сам три доби занурювався в точці, яку прорахували найточніші прилади, і виходив звідти ні з чим, а Кутя за сорок хвилин закружляла за півтораста метрів звідти — там, де нікому й на думку не спало б шукати. Тіло знайшли за годину. Ігор тоді приніс Оксані рибу як вибачення, і Кутя дивилась на ту рибу з підозрою, наче перевіряла, чи не отруєна.
Але зараз ніякого сорока хвилин ще немає. Зараз є видра, яка не рухається вже дванадцяту хвилину, і батьки за оточенням, і рятувальник, який пропонує викликати когось іншого.
— Вона три роки зі мною, — каже Оксана, не підвищуючи голосу, ні до кого конкретно. — Якщо не йде — значить, або там нічого немає, або їй так страшно, що жоден шматок риби не допоможе.
Вона відкриває відро. Риба всередині — свіжий короп, кілограма півтора на око, ще слизький, ще майже живий на дотик. Вона бере одну рибину голою рукою, і холод одразу заповзає під рукав. Кутя повертає голову на звук — уперше за дванадцять хвилин — і принюхується, але не рухається з місця.
— Дивись, — Оксана опускає рибу до самого краю ополонки, майже торкаючись води. — Дивись, руда.
Секунда, ще одна. Кутя встає. Не пірнає — просто підходить ближче до краю, обнюхує чорну воду, і Оксана бачить, як тремтить її тіло під шерстю, дрібно, часто, зовсім не так, як буває, коли вона просто змерзла на березі й чекає риби.
— Вона боїться, — каже Оксана тихо, більше собі, ніж комусь. — Вона справді боїться.
І тоді Кутя робить те, чого Оксана від неї не бачила ще ніколи: вона не пірнає в ополонку перед собою, а обходить її по колу, тримаючись на кризі, і зупиняється за метрів десять лівіше, там, де ополонок узагалі немає, тільки суцільна крига. Обнюхує лід, тупцює на місці, тричі б'є хвостом — коротко, уривчасто, наче невпевнено.
— Он туди, — Оксана вже піднялася на ноги і показує рукою рятувальникам. — Ліворуч на десять метрів. Довбіть там.
— Вона ж навіть не пірнула, — каже той самий рятувальник. — Це не сигнал, вона просто змерзла і хоче на берег.
— Довбіть, — повторює Оксана. Голос у неї не тремтить, хоча руки — так, вона це відчуває по тому, як важко втримати порожнє відро.
Бензопила прогризає лід за чотирнадцять хвилин. Водолаз іде під воду в новій точці, і цього разу мул піднімається не одразу — течія тут слабша, вода відносно чиста. Оксана стоїть на кризі й притискає Кутю до грудей, загорнуту в старий рушник, який завжди лежить у фургоні саме для цього. Видра більше не тремтить так сильно, але й не заспокоюється — притискається носом до куртки Оксани і не рухається.
Водолаз виринає за три хвилини. Він не каже нічого — просто піднімає руку, стиснуту в кулак, великим пальцем угору, і повертається під воду з двома напарниками. Мати за оточенням опускається на сніг просто так, як стояла, і термос нарешті випадає з її рук, не розбившись.
Оксана не дивиться в той бік. Вона сидить просто на кризі, тримає Кутю на колінах і витирає рушником її мокру шерсть — повільно, шматок за шматком, від голови до хвоста, хоча видра вже практично суха. Вона робить це довго, набагато довше, ніж треба, і не каже нічого — ні Куті, ні рятувальникам, ні собі.
Вже у фургоні, коли Кутя згорнулась клубком у клітці з підігрівом і за годину заснула, не діставшись навіть до своєї порції риби, Оксана сідає на приступку і довго дивиться на відро з рештою коропа.
— Я більше не хочу такої видри, — каже вона нікому, просто в порожнє повітря фургона. — Не такої, яка настільки боїться, що вся тремтить, і все одно йде.
Але за два тижні, коли надходить черговий виклик — цього разу з сусідньої області, де власний загін вичерпав усі методи, — вона все одно бере відро з рибою і йде відчиняти дверцята клітки. А Кутя вже не спить — сидить, дивиться на неї своїми чорними очима і, здається, з першої секунди розуміє: сьогодні знову працювати.
