Оксані Дмитрівні шістдесят три, і вона живе у Виноградові на Хустській вулиці, у будинку, де підлога в кухні скрипить на третій дошці від холодильника — так само скрипіла й тридцять років тому, коли тут гасала маленька Леся, її донька.
Тепер Леся сама мама. А Оксана Дмитрівна — бабуся однорічної Софійки, і от уже другий місяць вона тримає в кишені халата м'ятну карамельку "Взлітна" — завжди, про всяк випадок, бо Софійка вже почала капризувати на прогулянках.
Ну от, наприклад, вчора. Софійка вперше сказала не "ма-ма", а щось схоже на "ба". Одним складом, випадково, дивлячись зовсім не на бабусю, а на кота Мурчика, що вилежувався на підвіконні. Але Оксана Дмитрівна почула — і завмерла з мокрою ганчіркою в руці над столом, на якому щойно розсипала пшоно для каші.
— Скажи ще раз, — присіла вона навпочіпки біля манежу.
Софійка засміялася і потягнулася до її сережки — маленької, срібної, з бірюзовим камінцем, яку Оксана Дмитрівна носить ще з весілля, тридцять чотири роки.
І в цьому сміху почувся сміх Лесі. Той самий, коли донька теж тягнулася до цієї сережки на кухні в Хусті, де вони тоді жили — тільки тоді сережка коштувала сорок карбованців, а Оксана Дмитрівна три місяці відкладала.
Вона приходить на кожен ранковий сеанс дитячого масажу на двадцять хвилин раніше, щоб зайняти лавку ближче до кабінету і встигнути роздягнути малу без поспіху. Плескає в долоні на кожен новий крок Софійки так, що потім болять кисті — і не соромиться цього перед сусідками у дворі, хоч ті й перезираються.
Її чоловік, Василь Іванович, каже, що вона розпещує дитину. Дозволяє все: розмазати кашу по столу, розсипати гречку по підлозі, вимагати ще одну колискову перед сном, коли вже й так минула північ.
— Ти ж її саму так не носила на руках, — каже він якось увечері, коли вона вкотре наспівує "Котику сіренькому" фальшивим голосом за стіною дитячої.
— Носила, — відповідає вона. — Тільки тоді квапилась. То пелюшки прати, то борщ доварити, то Василь з роботи от-от прийде.
У жовтні Леся привезла Софійку на два тижні — сама поїхала у відрядження до Ужгорода, чоловік залишився працювати. Оксана Дмитрівна возила онуку на прогулянку повз церкву Внебовзяття, показувала їй голубів на площі, купувала маленькі кремові тістечка в кондитерській на розі — по вісімнадцять гривень штука, хоч Софійці ще рано їх їсти. Просто клала крихту на язичок і дивилась, як та мружиться.
А тоді Софійка захворіла. Температура піднялася до тридцяти дев'яти й двох за одну ніч.
Оксана Дмитрівна не спала. Міняла компреси з оцтом, той стікав по скроні дитини аж за вушко, і вона витирала його краєм рушника. Дзвонила педіатру о пів на дванадцяту, хоч знала, що Галина Петрівна вже спить, — та відповіла хрипким голосом, порадила парацетамол у сиропі, не аспірин.
Василь Іванович сидів поруч мовчки, тримав градусник напоготові, а потім заснув у кріслі, і вона накрила його пледом, не будячи.
О четвертій ранку температура впала до тридцяти семи й шести. Софійка заснула у неї на руках, важка й гаряча, як хлібина, щойно вийнята з печі. Оксана Дмитрівна сиділа так до світанку, боячись поворухнутися, — навіть коли затекла нога, навіть коли захотілося в туалет.
Вранці приїхала Леся, перелякана дзвінком, кинула сумку просто в передпокої на підлогу, кинулась до дочки.
— Чому ти мене не розбудила раніше? — крикнула вона матері.
— Я впоралася, — відповіла Оксана Дмитрівна.
— Ти не молода вже, мамо, тобі не можна так недосипати!
— Лесю, — сказала вона, і голос затремтів, хоча вона намагалась, щоб не тремтів. — Я не знаю, скільки в мене таких ночей ще буде. Дай мені їх прожити.
Леся хотіла щось відповісти — і не відповіла. Тільки взяла з рук матері градусник, покрутила його в пальцях і поклала на стіл поряд з чашкою вистиглої кави.
Софійка тепер здорова. Росте. Вчора зробила перших три кроки сама — від дивана до бабусиних колін, — і впала прямо в обійми, регочучи так, наче це найсмішніше, що з нею траплялося.
Оксана Дмитрівна підняла її, притисла до себе, вдихнула запах дитячого шампуню й молока.
За вікном сутеніло, у дворі гавкав сусідський Рекс на випадкового перехожого, а на кухні скипав чайник, забутий на плиті.
Вона не поспішала його вимикати.
