Олена Валентинівна накрила стіл на дев'ять персон, хоча за адресою в Тернополі на Руській, 14 давно жила сама. Три тарілки — для сина Артема з дружиною і онуком Максимком. Дві — для доньки Ірини з чоловіком. Ще дві — для сестри Галини, яка обіцяла заскочити «хоч на годинку». І одна тарілка — про всяк випадок, раптом хтось приведе когось.
Сімдесят три роки, дев'яте вересня, день народження. У холодильнику — заливна риба, олів'є на кільце ковбаси більше, ніж треба, і торт «Київський», який вона їздила купувати аж на Замкову, бо там черга менша.
О шостій подзвонив Артем.
— Мам, ми не встигнемо. Максимко температурить, лікаря чекаємо.
— То хай подивиться лікар, — сказала вона в слухавку, дивлячись на годинник над плитою, який показував 18:04. — Головне, щоб дитина була здорова.
Поклала слухавку і ще хвилину тримала долоню на апараті, ніби чекала, що він задзвонить знову і скаже: жартую, вже виїжджаємо.
О сьомій написала Ірина — голосове повідомлення на сорок секунд, з якого зрозуміло було тільки перше «мам, вибач» і останнє «на роботі завал». Про Галину взагалі ніхто нічого не написав. Просто не прийшла.
Олена Валентинівна зняла зайві прибори і склала їх стосом на підвіконні. Залишила два — свій і той, «про всяк випадок». Ввімкнула телевізор, там показували якийсь концерт до Дня міста, приглушила звук і сіла їсти олів'є з каструлі, не перекладаючи в тарілку.
О пів на восьму хтось подзвонив у двері.
Вона не одразу впізнала фігуру на порозі — маленький, у синій куртці, з рюкзаком-черепахою за спиною, весь мокрий, бо на вулиці почало накрапати. Максимко. Восьмирічний онук стояв сам, без батьків, тримаючи в руках зім'ятий букет ромашок, куплений явно біля ринку.
— Максимко? Ти сам? А температура?
— Не було в мене температури, — сказав хлопчик і чхнув просто на порозі. — Тато сказав дідусеві телефонувати, щоб ти не ображалась, а я не хотів дзвонити, я хотів прийти.
— Господи. Один? Через дорогу, в дощ?
— Мене тато довіз до рогу і сказав, щоб я сам останні сто метрів, бо йому недобре стало в машині сидіти, він каже — нерви.
Олена Валентинівна виглянула на вулицю — червоних габаритів машини сина вже й слід прохолов — і відчула, як щось усередині стискається в тугий вузол, гострий, як голка. Вона затиснула цю голку в собі, бо перед нею стояла мокра дитина, якій треба було зняти куртку і напоїти чаєм. З сином вона поговорить окремо.
Вона стягнула з онука мокру куртку, посадила за стіл, налила чай, витерла рушником його мокре волосся. Хлопчик діставав із рюкзака подарунок — коробку з-під кросівок, обмотану синьою стрічкою, всередині — намальована ним листівка й пластикова каблучка з кіндер-сюрпризу.
— Це тобі каблучка, бабо. Замість тієї, срібної, яку тато продав.
Олена Валентинівна відставила чашку.
— Якої каблучки, Максимку?
— Ну тієї, з зіркою. Що в тебе в шухляді лежала. Тато казав, ти не помітиш, бо ти туди не заглядаєш.
Хлопчик говорив спокійно, жуючи заливну рибу, не розуміючи, яку бомбу щойно кинув. А вона сиділа й дивилася на нього, і в голові складалося те, чого не хотілося складати: пропажа обручки покійного чоловіка місяць тому, яку вона списала на власну неуважність; раптова готовність Артема «допомогти з рахунками» в грудні; те, що останнім часом він завжди приходив саме тоді, коли її не було вдома, «полити квіти».
— А звідки ти знаєш, що продав?
— Я чув, як він мамі казав. Що заклав у ломбарді на Кооперативній, бо треба було машину полагодити. Він сказав, тобі знати не треба, бо ти засмутишся.
Дитина розказала все, як розказують діти — без злого умислу, просто тому, що для неї це буденна фраза з кухні, а не таємниця.
Наступного ранку Олена Валентинівна не стала дзвонити синові. Вона одяглася, взяла сумку з документами — техпаспорт на дачу під Микулинцями, довіреність, яку виписала торік на «допомогу з оформленням», і поїхала до нотаріальної контори на вулиці Живова, де завжди оформляла свої папери.
Нотаріус, жінка років сорока в окулярах, підняла на неї очі, коли вона попросила відкликати довіреність на ім'я сина.
— Ви впевнені? Довіреність широка, там і право продажу дачі прописане.
— Тому й прийшла. Скасовуйте.
Того ж дня вона заїхала до ломбарду на Кооперативній і викупила обручку за дві тисячі шістсот гривень, доклавши власні заощадження. Квитанцію поклала в конверт і сховала в сервант.
Через два дні Артем сам приїхав на Руську, 14, без дзвінка, злий, з телефоном у руці, на екрані якого висіло повідомлення з банку — заявка на кредит під заставу дачі, яку йому раптом відхилили.
— Мам, що це таке? Чому банк каже, що довіреність недійсна?
— Тому що я її скасувала. У нотаріуса. У понеділок.
— Навіщо?! Я ж для сім'ї, для Максимка, тому хотів кредит, машину нормальну купити, щоб дитину возити!
— А обручку батька теж для Максимка в ломбард на Кооперативній заклав? І сина під дощем за сто метрів від чужого будинку одного відпустив теж для нього?
Артем замовк. Стояв у передпокої, не роздягаючись, і мовчання розтягнулося настільки, що з кухні визирнув Максимко — він прийшов до бабусі в гості разом із мамою, поки та ходила по магазинах поруч, і саме доїдав на кухні бутерброд.
— Тато, ти чого мовчиш? Ти ж казав, бабуся не дізнається, — простодушно сказав хлопчик, тримаючи в руках чашку какао.
Олена Валентинівна дістала з серванта конверт із квитанцією і поклала на стіл поряд із чайником.
— Обручку я викупила. Дачу залишаю собі — і оформлю на Максимка, коли йому виповниться вісімнадцять, через договір довічного утримання, щоб ні в кого спокуси не було знову щось закладати. А тобі, Артеме, скажу одне: щоб ти більше сам, без сина, який дорогу переходить під дощем, до мене не приходив. Хочеш побачити матір — приходь сам, на своїх ногах, і без чужих заявок у телефоні.
Вона взяла зі столу пластикову каблучку, яку подарував онук, і надягла її на палець замість тієї, срібної.
Максимко доїв какао, поставив чашку в мийку і спитав, чи можна йому лишитися на вихідні — подивитися з бабусею старі фотографії дідуся. Вона сказала, що можна.
А ввечері подзвонила Ірина — питала, чи не привезти в неділю пиріг, бо совість гризе за той день народження. Олена Валентинівна сказала: привозь. Про Галину так ніхто й не згадав — тільки старий пакет із двома зайвими тарілками ще з тиждень простояв на підвіконні, поки вона сама не прибрала його назад у сервант.
