Насправді все почалося з квитанції за газ.
Олена Мартинюк знайшла її на столі в маминій кухні у Прилуках, коли приїхала забрати матір до себе в Київ — тимчасово, на два тижні, поки та відходить після операції на стегні. Квитанція лежала під підставкою для чашки, вогка, з обведеною червоною ручкою сумою: тисяча сто сорок гривень. Мама завжди платила день у день, а тут прострочення — двадцять три дні.
— Мам, ти чого не платиш?
— Плачу, — відповіла мати, не піднімаючи очей від тарілки з гречкою. — Просто рука ще погано тримає ручку.
Олена тоді не надала цьому значення. У квартирі пахло валер'янкою і чимось смаженим, за вікном гавкав сусідський Рекс, якого вона пам'ятала ще цуценям, а тепер він був сивий на морді й гавкав хрипко, наче застуджений. По телевізору в кутку йшли новини, звук був вимкнений — мама завжди вимикала звук і читала субтитри, казала, що так менше дратує.
Мати звали Ганна Дмитрівна, було їй сімдесят один, і вона тридцять два роки пропрацювала вчителькою математики в школі №3. Стегно вона зламала на ожеледиці в грудні, коли йшла до аптеки за ліками від тиску. Операцію зробили в обласній лікарні, ендопротезування коштувало сорок дві тисячі гривень — Олена з чоловіком зібрали, продавши старий "Опель Астра", який усе одно стояв у гаражі без діла.
Два тижні розтягнулися на два місяці. Ганна Дмитрівна погано ходила навіть із ходунками, і повертати її саму в Прилуки було страшно — раптом упаде знову, а поруч нікого. Син, Олег, жив у Прилуках же, за п'ятнадцять хвилин від маминого будинку, працював менеджером на молокозаводі, мав дружину Тетяну і двох дітей. Але коли Олена подзвонила йому в перший тиждень, він сказав, що зайнятий, у них ремонт на кухні, і взагалі — у мами є ти, ти ж лікар, тобі й карти в руки.
Олена була не лікарем, а фізичним терапевтом у приватній клініці на Оболоні. Але сперечатися не стала.
Вона возила матір на реабілітацію тричі на тиждень — клініка була за двадцять хвилин на машині, недалеко від Дарницького мосту. У коридорі завжди пахло хлоркою й кавою з апарату, і мати щоразу, сідаючи у крісло-каталку, казала одне й те саме:
— Не крути мене так, паморочиться.
І Олена крутила повільніше.
Якось увечері, коли мати вже спала в кімнаті для гостей, задзвонив телефон. Тетяна, невістка з Прилук.
— Оленко, слухай, — почала вона без вітання. — Тут така справа. Ми хочемо будинок мами переоформити. Ну, поки вона… поки все нормально з документами.
— Який будинок?
— Ну прилуцький, мамин. Олег каже, що вона й так вирішила все дітям залишити порівну, то краще зараз оформити, поки вона дієздатна, щоб потім суду не було.
Олена мовчала секунд десять, слухаючи, як за стіною скрипить ліжко — мати перевертається уві сні.
— А чого поспіх? Мама ще навіть не одужала.
— Ну от саме тому й поспіх, — сказала Тетяна вже різкіше. — Мало що. Хай краще все по-людськи.
Олена поклала слухавку й довго сиділа на кухні, дивлячись на квитанцію за газ, яка досі валялася в її сумці — вона так і не викинула її, забрала з собою в Київ, сама не знаючи навіщо.
Наступного ранку вона спитала матір прямо, за сніданком, поки та їла вівсянку з чорницею.
— Мам, тобі Олег дзвонив про будинок?
Ганна Дмитрівна відклала ложку.
— Дзвонив. Каже, оформити треба, поки я жива-здорова. — Вона усміхнулась криво. — Тільки чомусь на нього одного. Каже, тобі квартира в Києві дістанеться, а мені будинок нехай Олегу, справедливо буде.
— Яка квартира в Києві, мам? У мене своя квартира, ми з Андрієм її купили в кредит, ти тут ні до чого.
— От і я про це.
Олена подивилась на матір — та сиділа, випрямивши спину, руки лежали на столі спокійно, тільки пальці трохи тремтіли, як завжди після інсульту-міні, який був у неї три роки тому і про який знали тільки вони двоє.
— І що ти йому сказала?
— Сказала, що подумаю.
Минуло ще три тижні. Мати вже ходила з паличкою, повільно, але сама, без ходунків. Якось у суботу, коли Андрій возив тещу на прогулянку в парк Партизанської Слави — вона любила годувати там голубів шматочками батона, — задзвонив домофон. На порозі стояв Олег, з великим пакетом яблук і папкою в руках.
— Привіт. Я до мами.
— Її немає, вона на прогулянці, — сказала Олена, не запрошуючи його увійти.
— Та нічого, я почекаю.
Він таки увійшов, сів на кухні, поклав папку на стіл. Олена побачила заголовок зверху: "Договір дарування". Вона взяла аркуш, не питаючи дозволу.
— Це що?
— Ну я ж казав Тетяні, щоб тобі передала. Мама погодилась переоформити будинок на мене. Просто треба її підпис і нотаріус, я вже домовився на вівторок.
— Мама тобі сказала, що погодилась?
— Ну а хто ще? Вона ж адекватна людина.
Двері відчинилися, і зайшла Ганна Дмитрівна, тримаючись за руку Андрія, у берегівській хустці, з якої випав сухий листок — вересень цього року видався теплий, і в парку ще майже не облетіло. Побачивши сина за столом, вона зупинилась у передпокої.
— Олег. Ти чого приїхав?
— Мам, я ж казав — треба підписати. Вівторок, о десятій, у нотаріуса на Батурина, я домовився.
Ганна Дмитрівна зняла хустку, повісила на гачок повільно, ніби давала собі час подумати. Потім пройшла на кухню, сіла навпроти сина.
— Я ще нічого не вирішила, Олеже.
— Мам, ну ти ж сама казала…
— Я казала, що подумаю. А ти вже нотаріуса записав.
Він почервонів, кинув погляд на папку, потім на Олену, ніби шукав союзника.
— Олена, скажи їй, це ж і для неї краще, менше клопоту потім.
— Мені твоя турбота відома, — тихо сказала Ганна Дмитрівна. — Ти два місяці не приїжджав, поки я в лікарні лежала. Тетяна дзвонила один раз, спитала, чи скоро я зможу сама по хаті ходити, бо їй, бач, ремонт заважає планувати.
Олег відкрив рот, закрив.
— Ми ж теж не безмежні, у нас діти, кредит на кухню…
— А в мене стегно з титановим протезом, — сказала мати. — Сорок дві тисячі коштувало. Ти дав хоч гривню?
Тиша в кухні стояла така, що чутно було, як цокає годинник над плитою — старий, ще з радянських часів, який батько привіз колись із заводу.
— Я заберу яблука назад, — раптом сказав Олег, дивлячись на пакет. — Ні, лишайтесь, в біса з ними.
Він устав, забрав папку і пішов, навіть не глянувши на Олену.
Через тиждень Ганна Дмитрівна попросила Андрія відвезти її до нотаріуса на Печерську. Олена подумала, що мати передумала і все ж піде на переоформлення на Олега — мовчала всю дорогу. Але в кабінеті нотаріус, жінка років п'ятдесяти з окулярами на ланцюжку, дістала зовсім інший документ.
Заповіт. Будинок у Прилуках — порівну між Оленою й Олегом, з умовою: у разі якщо один зі спадкоємців протягом останніх п'яти років не піклувався про матір без поважної причини, його частка переходить другому спадкоємцю повністю.
— Ти впевнена, мам? — спитала Олена в коридорі, коли вони вийшли.
— Я сімдесят один рік прожила, доню. Час бути впевненою хоч у чомусь.
Олег дізнався про заповіт тільки через два місяці, коли мати сама йому подзвонила й сказала прямо, без прикрас. У слухавці він мовчав довго, потім сказав щось про адвоката, про оскарження. Мати відповіла спокійно:
— Оскаржуй. У мене документи всі в порядку, дати всі записані — коли ти дзвонив, коли не дзвонив, скільки разів приїжджав. Мій лікар підтвердить дієздатність у будь-якому суді.
Він більше не передзвонював.
Ганна Дмитрівна повернулась у Прилуки восени, коли жовтень уже золотив клени вздовж вулиці Незалежності. Олена возила її туди на вихідні, привозила ліки й той самий батон для голубів у місцевому парку. Квитанції за газ тепер оплачувала сама, день у день, поклавши календарик на холодильник, щоб не забути.
