Кондукторка відлічила решту і поклала на долоню Ірини Костянтинівни тридцять копійок зверху — монетки холодні, липкі від чужих рук. За вікном маршрутки пропливав Полтавський ринок, і десь між рядами з соленою рибою й старими фотоапаратами Ірина Костянтинівна порахувала: п'ятдесят три роки, і от вона їде додому з зарплати прибиральниці в поліклініці на вулиці Шевченка — чотири тисячі сто гривень, з яких дві з половиною вже пішли на комуналку.
Вдома, у під'їзді, пахло смаженою цибулею з квартири на другому поверсі — там завжди щось смажили, хоч би котра пора дня. Ірина Костянтинівна піднялася на свій третій, і біля дверей побачила валізу. Не свою. Синову — чорну, з відірваною колісцям, яку впізнала б із заплющеними очима, бо купувала її сама, у "Сільпо" акція була, три роки тому.
— Мам, — Дмитро сидів на кухні, не роздягнувшись, у куртці. — Мені треба перевестись до тебе. Тимчасово.
Вона поставила торбу з хлібом на стіл.
— А Аліна?
Він не відповів одразу, длубав нігтем шов на клейонці, тій самій, у квіточку, яку постелила ще до його весілля.
— Не складається. Я з нею через свекруху не можу.
Свекруха — це вже було цікаво, бо свекруха тут була сама Ірина Костянтинівна, тільки Дмитро говорив про Аліниних батьків, про її матір Тетяну Григорівну, яка, за словами сина, "лізла в кожну дрібницю" — і в те, як вони готують борщ, і в те, скільки грошей Дмитро приносить у сім'ю.
Ірина Костянтинівна тоді ще не знала, що ця валіза стоятиме в коридорі не тиждень і не місяць. Вона простоїть два роки й чотири місяці.
Перший тиждень Дмитро спав на розкладачці в залі. Другий — переніс речі в шафу, поруч з її пальтами. За місяць уже казав "у нас удома" — і мав на увазі не квартиру Аліни, а материну, двокімнатну хрущовку, за яку Ірина Костянтинівна платила іпотеку ще дванадцять років, узявши її, коли син був студентом, щоб мав де жити після коледжу.
Аліна дзвонила рідко. Один раз приїхала — забрати якісь свої речі, зимові чоботи й фен. Стояла на порозі, не заходячи далі коридору, і дивилася на валізу так, ніби та належала не її чоловіку, а комусь чужому.
— Ірино Костянтинівно, — сказала вона тоді, — ви ж розумієте, що це не назавжди. Йому просто треба охолонути.
Охолонути тривало довго. Дмитро влаштувався на роботу ближче до материного дому — менеджером у автосалоні на об'їзній, платили непогано, сімдесят тисяч у місяць, коли з преміями. Але грошей у дім не приносив. Спершу казав — "мамо, я тимчасово на мінімумі, треба Аліні аліменти на доньку платити", хоча донька, Соломійка, п'ять років, жила з матір'ю, і ці "аліменти" ніхто, крім самого Дмитра, не бачив у жодних квитанціях.
Ірина Костянтинівна годувала його два роки. Купувала два кілограми гречки замість одного, брала другу пачку масла. Раз на тиждень варила борщ на весь тиждень — тепер порція виходила на двох, і холодильник у "Сільпо" на розі вже впізнавав її в обличчя, продавщиця навіть перестала питати дисконтну картку, пробивала автоматично.
А потім прийшов лист. Не паперовий — у месенджері, скріншот від адвоката. Аліна подавала на розлучення офіційно і хотіла долю в квартирі — не в материній, а в тій, яку молоді купували разом два роки тому, ще до розлучення, у новобудові на Половках. Іпотеку платив Дмитро, але й Аліна вносила частину — з материнської допомоги, з декретних.
Дмитро тоді прийшов додому о десятій вечора, сів на кухні й почав говорити так, ніби це Ірина Костянтинівна винна.
— Мамо, мені потрібні гроші. Терміново. Двісті тисяч. Інакше Аліна забере квартиру повністю через суд, скаже, що я не вкладався.
Ірина Костянтинівна відклала виделку.
— Яких грошей, Дмитре? У мене іпотека ще не виплачена. У мене чотири тисячі сто зарплата.
— Продай щось. Заклади квартиру. Мамо, це ж твій онук… тобто онука. Соломійка залишиться без нормального житла.
Вона подивилась на нього тоді довго — не тому, що шукала слова, а тому, що рахувала в голові. Дванадцять років іпотеки. Два роки й чотири місяці валізи в коридорі. Триста двадцять гривень здачі за проїзд, які вона щовечора рахувала, щоб вистачило на маршрутку до кінця місяця.
— А чому ти не спитав, чи є в мене ці гроші, перш ніж вирішив, що я маю їх дати?
Він скривився, як від чогось кислого.
— Бо ти ж мама. Хто, як не ти?
Вранці Ірина Костянтинівна не пішла на роботу — взяла відгул уперше за три роки, ще з часів, коли хворіла на запалення легень. Поїхала не до банку, а до нотаріальної контори на бульварі Пушкіна, де колись оформляла іпотечний договір. Взяла з собою всі документи на квартиру — оригінали, у синій картонній папці, яку тримала на антресолях за старими банками з-під варення.
Нотаріус, жінка років сорока в окулярах з тонкою оправою, вислухала її й сказала прямо:
— Ви власниця. Іпотека на вас, платите ви. Ніхто не може вимагати від вас продавати чи закладати майно заради боргів третьої особи, навіть якщо ця особа — ваш син.
Ірина Костянтинівна кивнула й попросила скласти інший документ — заповіт, у якому квартиру на вулиці Шевченка вона залишала не синові, а онучці Соломійці, з умовою довірчого управління до її повноліття, і з окремим пунктом про те, що до вступу онучки в права квартирою розпоряджається опікунська рада, а не батько.
Дмитро дізнався про заповіт випадково — через три тижні, коли прийшов забрати з антресолей ту саму синю папку, бо йому знадобилась копія свідоцтва про право власності для суду. Папки на місці не було.
— Мам, де документи?
— У нотаріуса. Я змінила заповіт.
Він стояв у коридорі, і за його спиною, як завжди, стояла та сама валіза — тепер уже не чорна, а вицвіла до сірого, з новою поламаною ручкою.
— Ти що, серйозно? Ти залишаєш квартиру Соломійці, а не мені?
— Я залишаю квартиру онучці. Тобі я вже дала дванадцять років свого життя й два роки борщу на двох. Більше давати нема чого.
Він щось іще говорив — про невдячність, про те, що вона "настроєна проти нього чужими людьми", хоча жодних чужих людей у цій історії не було, крім нотаріуса й самої Ірини Костянтинівни. Вона слухала мовчки, а тоді підійшла до валізи, підняла її — легша, ніж здавалася, — і поставила біля вхідних дверей.
— Забирай речі до неділі. У понеділок приходить майстер міняти замок.
У неділю ввечері валіза виїхала з квартири остаточно — Дмитро викликав таксі, тягнув її сходами сам, бо ліфт у будинку вже три роки як не працював. Ірина Костянтинівна стояла на балконі й дивилася, як він сідає в машину на розі, під ліхтарем, що блимав через один.
У понеділок прийшов майстер, поставив новий замок — сімсот гривень робота плюс матеріал. Ірина Костянтинівна поклала старий ключ у ту саму синю папку, поруч із копією заповіту, і віднесла папку назад на антресолі, за банки з абрикосовим варенням, яке варила щороку в липні, коли на ринку абрикоси дешевшали до тридцяти гривень за кілограм.
Соломійку вона тепер бачить по суботах — Аліна привозить дівчинку сама, вони п'ють чай з бубликами на тій-таки кухні, за столом, укритим клейонкою в квіточку. Про Дмитра за цим столом не говорять.
