Паркан, який коштував Оксані нового лічильника
Мене звати Тарас, мені сорок два, і я живу в приватному будинку на вулиці Вишневій в Ужгороді вже сім років — купив його одразу після розлучення, коли треба було десь заново починати. У четвер зранку, ще з зубною щіткою в руці, я почув стукіт у ворота такий наполегливий, наче горить будинок. За парканом стояла сусідка з обличчям людини, яка щойно виявила державну зраду просто в моєму дворі. Так почалося моє знайомство з Оксаною Гнатівною — вона оселилася поруч торік навесні, і відтоді я знаю, що таке жити з людиною, яка вважає своїм обов'язком контролювати чужий паркан.
Спочатку я не звертав уваги. Ну переїхала жінка, ну придивляється до сусідів — нормально, всі так роблять перші місяці. Вона тримала невеличкий магазинчик канцтоварів на розі, ходила туди щоранку о восьмій, і кожного разу, проходячи повз мій двір, знаходила щось, що їй не подобалося. То сміттєві баки "псують краєвид", то мій ганок, на якому висіли сонячні панелі-ліхтарики, "надто яскравий для вулиці", то ще щось.
А потім вона взялася за паркан. Той самий, дерев'яний, метр вісімдесят заввишки, який стояв ще до мене — попередній хазяїн ставив його років десять тому, я навіть документи маю, коли купував будинок, там була довідка БТІ з планом ділянки.
— Він у вас якийсь високий, — сказала вона одного ранку, стукаючи мені у двері о сьомій нуль-нуль, коли я ще каву не допив.
— Стоїть відколи я тут живу, — відповів я. — Дякую за турботу, звісно.
Вона тільки хмикнула і пішла. Я думав, забудеться. Не забулося.
Через тиждень я приходжу з роботи — я інженер на меблевій фабриці, зміна закінчується о шостій — і бачу на воротах жовтий папірець. Акт про порушення. Хтось поскаржився в архітектурний відділ міськради, мовляв, паркан перевищує дозволену висоту на кілька сантиметрів. Питати, хто написав скаргу, сенсу не було: я й так знав.
Наступного ранку вона вже стояла на своєму подвір'ї з чашкою кави і чекала, поки я прочитаю папірець. Обличчя таке задоволене, аж світиться.
— Правила є правила, — кинула вона через паркан. — Може, тепер уважніше будете, а не ігноруватимете закон.
Я нічого не відповів. Просто пішов у дім. Не хотів давати їй те задоволення, на яке вона розраховувала.
Перевірку призначили на четвер, на десяту ранку. І вона до цього готувалася, як до свята: попросила відпустити її з магазину на пів дня, щоб точно бути присутньою.
Коли приїхав інспектор з архітектурного відділу — молодий хлопець, років двадцяти семи, з рулеткою і планшетом — Оксана стояла біля свого паркану, схрестивши руки, і не могла втриматися від коментарів кожні кілька хвилин.
— Ну що, знайшли порушення?
— Він же явно вищий за норму, правда?
Інспектор виміряв кожну секцію, звірив з документами з БТІ, які я йому показав, ще раз перевірив цифри. Закрив планшет.
Оксана нахилилася вперед, вже готуючись до перемоги.
Інспектор подивився на неї і сказав:
— Паркан повністю відповідає нормативам. Порушення немає.
Її обличчя видовжилось. Усмішка щезла миттєво.
А потім інспектор замовк на секунду, повернув голову в бік її будинку і додав:
— Але у мене є ще один момент, який варто перевірити.
Вона зблідла так, що я аж злякався, чи не погано їй стало. Я пішов слідом за інспектором на її ділянку.
Виявилося, що поки вона рахувала сантиметри мого паркану, у неї самої прибудова до гаража — літня кухня з навісом — стояла без жодного дозволу на будівництво взагалі. Ні заяви в архітектурний відділ, ні акту введення в експлуатацію, нічого. А ще вона підвела до тієї прибудови електрику якимось саморобним способом, через подовжувач від основного лічильника, замість того щоб оформити окрему точку через "Закарпаттяобленерго". Інспектор це теж зафіксував — сказав, що самовільне підключення до мережі це вже не до архітектурного відділу, а прямо до енергокомпанії, і штраф там буде значно серйозніший, ніж за паркан на кілька сантиметрів.
Він виписав їй припис: узаконити прибудову протягом місяця або знести, і окремо — привести електропідключення до норм, інакше "Закарпаттяобленерго" відріже їй світло взагалі, поки не оформить усе як слід.
Вона стояла на своєму подвір'ї, тримала в руках той папірець, і аркуш шелестів у неї в пальцях так, наче вона намагалася скласти його вчетверо і ніяк не могла влучити в лінію згину. Я не зловтішався, чесно. Мені навіть на секунду стало її шкода — я знав, у скількох клопотах їй тепер бути.
Але за тиждень я дізнався від сусідки через дорогу, тітки Галини, що Оксана найняла приватного архітектора за три тисячі гривень, той швиденько зробив їй ескізний проєкт, і вона побігла подавати документи на узаконення тим самим шляхом, тобто офіційно, з поданням заяви в ЦНАП. А от з електрикою довелося важче — виклик електрика з обленерго на переоформлення точки підключення обійшовся їй у чотирнадцять тисяч гривень, бо треба було міняти лічильник і тягнути окремий кабель.
Минуло два місяці. Прибудову узаконили, електрику переробили. Оксана перестала стукати в мої ворота о сьомій ранку. Вона й досі проходить повз мій двір щоранку до свого магазину, але тепер просто каже "доброго ранку" і йде далі, не зупиняючись біля паркану.
Учора я підстригав живопліт з іншого боку двору і побачив, як вона виносить сміттєвий бак — той самий, який колись "псував краєвид" на її погляд. Поставила його рівно біля хвіртки, глянула на мій паркан, потім на свій акуратний новий навіс над літньою кухнею, і зайшла в дім, зачинивши двері трохи тихіше, ніж зазвичай.
