По вулиці Садовій, повз паркан, обвитий молодим виноградом, ішла Олена Тарасівна й притискала до боку торбу з журналами. Травень стояв тёплий, з городів тягло димком — хтось палив торішнє листя, — і цей запах чомусь заважав дихати більше, ніж мав би. Найзвичайнісінький вечір. Тільки люди сьогодні дивилися якось не так. Вітались — і довго проводжали очима. Хтось перезирався із сусідом через паркан, хтось, стрівшись з нею поглядом, різко опускав очі в землю.
Двадцять три роки вона вела в місцевій школі математику. За цей час перезнайомилася чи не з усім Липовцем — якщо не з самими людьми, то з їхніми дітьми. Комусь колись поставила першу дванадцятку, комусь — першу двійку. Батьки декого з випускників досі при зустрічі казали дякую: мовляв, не дали хлопцеві скотитися. Вона звикла, що з нею вітаються першою. Що на батьківських зборах слухають уважно. А тепер щось наче зламалось.
Дійшовши до хвіртки, вона помітила сусідку Ліду Окіпну — та стояла біля свого тину з двома жінками й щось жваво розповідала. Побачивши Олену Тарасівну, замовкла на півслові. Жінки теж обернулись. Секунд зо п'ять висіла незручна тиша.
— Добрий вечір, — сказала Олена Тарасівна рівно.
— Добрий… — пробурмотіла Ліда і майже одразу зникла у своєму дворі.
Олена Тарасівна зайшла в хату, поставила торбу на лавку, сіла до столу й задумалась. Їй було сорок шість. Десять років жила сама: чоловік помер, син закінчив навчання й осів у Львові, працював кудись у банку айтішником. Додому навідувався не часто. Вона не скаржилась — навчилась. Лишались школа, книжки, город. Взимку — лижі по вихідних, влітку — гриби в лісі за колишньою фермою. Нудно? Можливо. Але нещасною себе не вважала ніколи.
Останні місяці, щоправда, почало непокоїти тіло. Спочатку — постійна млявість. Потім часом підступала нудота. Вага раптом пішла вгору — плюс майже вісім кілограмів, хоч їла вона менше, ніж рік тому. А ще почав рости живіт. Тугий, незручний, випнутий уперед — наче вона й справді… Ця думка вперто лізла в голову, і вона так само вперто її відганяла. Сорок шість років. Та й від кого б. Найпевніше — вік, гормони, щитоподібна. Таке буває.
Вона кілька разів їздила у Вінницю на обстеження. Лікарі брали кров, призначали нові аналізи, розводили руками:
— Треба чекати результатів пункції.
І вона чекала. А тим часом селом уже гуляли зовсім інші пояснення.
Першою помітила зміни Ліда Окіпна. Жінка з тих, про кого кажуть: повз неї муха не пролетить непоміченою. Сама жила самотньо, чоловік давно з'їхав до Хмельницького з іншою, діти розлетілись. Більшу частину дня Ліда проводила або біля вікна, або на лавці біля воріт. Хто приїхав, хто виїхав, до кого зайшов, з ким розмовляв. Особливої злості в цьому не було — просто чужі новини потроху заступили їй власне життя.
Ще на початку квітня Ліда звернула увагу, що сусідка змінилась зовні. Погладшала. Ходити стала повільніше. А живіт… Придивилась особливо уважно одного разу, коли Олена Тарасівна розвішувала білизну на подвір'ї. Ну точно. І в голові у сусідки наче щось клацнуло.
— Оце діла, — пробурмотіла вона під ніс. — Їй же сорок шість. І від кого тоді?
Того самого вечора Ліда навідалась до знайомої Марини, яка торгувала в сільмазі. За чаєм спитала ніби між іншим:
— Марин, ти нічого дивного не завважила? За Оленкою нашою, вчителькою. Округлилась вона щось.
— Може, просто погладшала, — знизала плечима Марина.
— Та яке погладшала! — Ліда одразу стишила голос. — Ти придивись. Не просто вага, живіт наперед пішов. Точно як у вагітної. І в Вінницю їздить, через тиждень та через тиждень. Ніби лікарі щось перевіряють, а толком нічого не кажуть. А знаєш чому не кажуть? Бо вже нема чого приховувати!
— Та ну! — вжахнулась Марина. — Їй же під п'ятдесят!
— Отож і кажу. Під п'ятдесят, а живіт на місці. Сама побачиш.
Наступного дня Марина переказала почуте ще двом жінкам на роботі. Ті — чоловікам удома. Чоловіки посміхались, кожен щось додавав від себе. За кілька днів це вже обговорювали чи не в кожному дворі. До кінця квітня проста здогадка обросла подробицями. Одні казали — крутить роман, поки їздить на обстеження. Інші — що чоловік не приїжджий, а місцевий, просто обоє все ретельно приховують. Треті шепотілись про якогось жонатого з Немирова, від якого нібито й чекає дитини.
Олена Тарасівна почала відчувати зміну в ставленні до себе. Вітались рідше. Розмови при її появі часом раптово уривались. На одних батьківських зборах молода жінка, відома своєю зухвалістю, голосно кинула:
— А може, дітям іншого вчителя призначити? Щоб приклад перед очима був нормальний?
Олена Тарасівна навіть не одразу зрозуміла, про що йдеться. Розгубилась. Завучка Ірина Богданівна поспішила згорнути неприємну розмову. Та було вже пізно — плітка встигла отруїти повітря навколо.
У середині травня її викликав до себе директор школи Василь Іванович. Чоловікові було років п'ятдесят п'ять, дурнем його не назвеш, але обережність у нього іноді межувала з боягузтвом. Він довго перекладав ручку з руки в руку, покашлював, збирався з думками. Нарешті сказав:
— Олено Тарасівно, ви вже вибачте, що таке питаю… Просто батьки хвилюються. Навіть заяви пишуть. Кажуть про моральний вигляд педагога… Ну, ви розумієте.
— Ні, — відповіла вона спокійно. Руки під столом тремтіли, голос лишався рівним. — Не розумію. Скажіть прямо.
Василь Іванович почервонів.
— Ну… ходять балачки, що ви… загалом, ніби ви в положенні.
— І що далі?
— В сенсі — що? — директор явно розгубився. — А… хто батько?
Олена Тарасівна повільно підвелася. Стілець скрипнув по підлозі. Директор мимоволі здригнувся.
— Василю Івановичу, звітувати перед вами про особисте життя я не зобов'язана. Але оскільки вас це так турбує, скажу прямо: ні, я не вагітна. Ніякого "батька" не існує. У мене проблеми зі здоров'ям. Проходжу обстеження і чекаю висновку лікарів. Вас така відповідь влаштовує?
— Звісно, звісно… — закивав директор. — Я, власне, так і думав. Пробачте. Просто батьки…
Вона нічого більше не сказала й вийшла з кабінету. У вчительській раптом стало тихо — колеги втупились хто в журнали, хто в телефон. Лише Ірина Богданівна підійшла й тихо мовила:
— Оленко, не зважай. Люди дурні бувають. Сама ж знаєш.
— Знаю, — відповіла та. — Тільки легше від цього чомусь не стає.
Увечері вона довго сиділа біля вікна. За шибкою ще цвіла черемха вздовж тину. І раптом стало так прикро, що до очей підступили сльози. Двадцять три роки віддала школі. Скількох дотягла до атестата. А тепер одна брудна плітка перетворила її мало не на ганьбу села.
Задзвонив телефон. Син.
— Мам, привіт. Як ти там?
— Добре, Андрійку. Все нормально.
— Точно? Голос якийсь дивний…
— Просто втомилась. Кінець навчального року, скоро контрольні.
— Бережи себе. Може, приїхати?
— Не треба. У тебе робота. Сама впораюсь.
Поклавши слухавку, вона подумала — розказати сину все? Ні. Не варто, тільки переживатиме. Якось саме собою вляжеться.
Але вже наступного ранку почалось те, після чого все й змінилося.
О пів на восьму до школи прибігла Ліда — не в халаті, як зазвичай ходила до магазину, а в святковій кофтині, ніби на свято зібралась. У коридорі вже стояли троє батьків із заявами в руках, і Василь Іванович саме йшов їм назустріч, коли на порозі з'явилась і сама Олена Тарасівна — з течкою, з якої стирчав краєчок аркуша з печаткою Вінницького обласного онкодиспансеру.
Вона не крикнула, не заплакала. Поклала течку на вахтерський стіл і сказала голосно, щоб чули всі, хто стояв у коридорі:
— Ось результати. Міома. Дев'ять сантиметрів. Саме через неї живіт і росте, саме через неї нудить і вага стрибає. У п'ятницю операція в обласній лікарні. Хто з вас, — вона обвела поглядом батьків і Ліду, яка застигла біля вікна, — хоче ще щось спитати про мій "моральний вигляд"?
Тиша була такою, що чути було, як за вікном гуркотить трактор на сусідньому полі. Один з батьків, той-таки, чия дружина колись голосно виступала на зборах, зім'яв свою заяву й сунув у кишеню, не дивлячись нікому в очі. Ліда позадкувала до дверей і вийшла, навіть не попрощавшись — вперше за двадцять років сусідства.
Операцію зробили за тиждень. Син таки приїхав — на два дні, посидів у лікарняному коридорі, привіз їй яблука й той сорт чаю, що вона любила. Коли Олена Тарасівна повернулась додому, перше, що зробила — не стала мовчки терпіти, а пішла до сільради й написала заяву: попросила директора офіційно, письмово спростувати чутки на найближчих батьківських зборах, з посиланням на довідку з диспансеру, яку віддала йому в копії.
Василь Іванович те спростування прочитав — по паперу, слово в слово, при повному залі. Голос у нього тремтів більше, ніж коли він викликав її на розмову місяцем раніше.
А з Лідою Оленою Тарасівна більше не сварилась і не мстилась — просто при зустрічі перестала першою вітатись. Тепер уже сусідка, зустрівши її на вулиці, поспішно опускала очі й переходила на протилежний бік — туди, де паркан обвивав той самий молодий виноград, який навесні так і не встиг зацвісти.
