Ця жінка з'явилася в нашому домі, коли мені було десять років. Батько привіз її з відрядження з Львова, поставив у передпокої, наче нові меблі, і сказав:
— Це пані Оксана. Тепер вона буде жити з нами.
Мати стояла біля кухонного вікна і чистила картоплю. Шкірка падала у відро, тонка, рівна, ніби нічого не сталося. А потім вийшла у двір і до самого ранку палила старі листи в металевій бочці. Пам'ятаю запах диму і те, що ніхто з нас не запитав, що вона там робить так довго.
Пані Оксані було сорок два роки, фарбоване в рудий колір волосся і посмішка, яка з'являлася завжди, коли батько заходив на кухню. До мене вона зверталася "дитино", хоча в мене вже були власні ключі від дому і власний гірський велосипед.
Мати пішла через два роки. Тихо. Без скандалу. Забрала дві валізи і швейну машинку, залишила на столі записку, яку ніхто не читав уголос. Батько прочитав, зім'яв, кинув у пічку.
А пані Оксана переїхала в спальню на другому поверсі. У нашу спальню. У кімнату з вікнами на черешню, яка в травні цвіла так, що весь дім пахнув, як на весіллі.
Справа не в тому, що я її ненавиділа. Ненависть — це занадто сильне слово. Я просто чекала. Все дитинство, всю юність — чекала, поки батько зрозуміє, що він зробив. Поки хтось у цьому домі скаже правду вголос.
Ніхто не сказав.
А потім батько захворів.
Рак підшлункової залози. Три місяці від діагнозу до похорону. Лікарі в обласній лікарні розводили руками, пані Оксана бігала з обідами, міняла постіль, возила нас на кладовище чорним "фольксвагеном". Я сиділа ззаду і дивилася на її шию. На тонкий золотий ланцюжок з хрестиком. На те, як вона обережно постукує пальцем по керму, коли батько кашляє.
Після похорону всі з'їхалися: дядько з Тернополя, дві двоюрідні сестри з Києва, старий друг батька зі служби в армії. Сидимо у вітальні, п'ємо гіркаву каву, а я дивлюся на неї. Вона сидить у батьковому кріслі. У тому самому, в якому він двадцять років читав газету. І раптом каже:
— Ну, тепер мені треба зайнятися майном.
Всі завмерли. Дядько поставив чашку з таким брязкотом, наче вдарив дзвін.
— Яким майном? — питаю.
— Ну як же. Будинок. Ділянка. Машина. Твій батько ж хотів би, щоб мені було де жити.
Тоді вона вперше підняла погляд від тих паперів і побачила, що ніхто з нас не радіє. Кузина Марічка кашлянула. Дядько налив собі коньяку, хоча була одинадцята ранку.
Я дістала телефон і відкрила нотатки. Я чекала на цей момент п'ятнадцять років.
— Пані Оксано, — сказала я, — цей будинок переписаний на мене.
Вона закліпала очима.
— Що?
— Батько змінив заповіт чотири роки тому. Нотаріальний акт підписаний у нотаріуса Гриценка в Бучі. Будинок, ділянка над Дністром і машина — все на мене. У вас навіть немає права на обов'язкову частку, бо батько включив це в заповіт як пряму заборону.
У вітальні стало тихо, як у церкві перед виходом процесії.
— Брешеш, — сказала пані Оксана. — Твій батько ніколи б…
— Прошу. — Я перегорнула екран, показала їй фото документа. — Номер реєстру чотири тисячі вісімсот сімнадцять. Можете перевірити.
Вона підвелася. Чашка впала з її колін, розбилася на кахлі. Ніхто не поворухнувся.
— У такому разі, — почала вона, — я виїду. Але мені потрібні гроші. Твій батько обіцяв мені…
— Обіцяв? — перебив дядько. — То нехай пані пообіцяє це письмово і в суді.
Пані Оксана почервоніла так, що фарбоване волосся на тлі цього обличчя виглядало, як шапка з вати.
— Я доглядала за цим домом! Готувала, прала, ходила до лікарні, коли він уже не вставав! А ви всі тут…
— А моя мати не готувала? — запитала я тихо.
Запала мовчанка, така по-справжньому глибока, що чутно було, як дзижчить муха на підвіконні. Дядько відчинив вікно. Хтось із двоюрідних братів дістав сигарету, хоча в цьому домі ніхто не курив за столом.
Пані Оксана підійшла до вікна, стала спиною до нас.
— Думаєш, ти розумна. Думаєш, ти любила батька? Ти його ніколи не відвідувала. Приїжджала тільки на свята, і то з ласки.
— Бо мені не було куди повертатися, — сказала я.
І тоді вона зробила те, чого я від неї ніколи б не очікувала. Заплакала. Не істерично. Тихо. Так, як плачуть у маршрутці, коли ніхто не має бачити. І через плече сказала:
— Я знала.
— Що ви знали? — запитала Марічка.
— Я знала про цей заповіт. Знала, що він переписав усе на тебе. Думала, якщо буду доброю, буду тихою, то, може, ти залишиш мене в спокої. Але ти… ти завжди була такою. Твердою.
Я підійшла до комода. Дістала з шухляди ключі від підвалу і старий шкіряний записник матері.
— Послухайте. Я залишу вам стільки, скільки ви вклали. Рахунки за електрику, за газ, за його ліки — все підраховано. Тридцять сім тисяч гривень. Виплачу готівкою до кінця місяця. Візьміть це і не повертайтеся.
Вона обернулася. У неї були такі очі, як у тварини, яка зрозуміла, що клітка все-таки була кліткою.
— А якщо не візьму?
— Тоді піду до виконавчої служби.
У цей момент дядько встав, підійшов до неї, взяв під лікоть і дуже спокійно, ніби це було найприроднішою річчю у світі, сказав:
— Ходімо. Я вас відвезу.
І вивів її з дому.
Будинок стояв порожній усю осінь. Я поміняла замки, наказала зішкребти фарбу з одвірків, наново відциклювати підлогу. Спалила всі її речі — не зі злості, а щоб не було. Записник матері віддала в родинний архів у Тернополі.
А потім я зробила те, що планувала з тієї миті, коли батько прийшов з тією жінкою додому.
На ті самі свята, коли він завжди готував борщ з пампушками, я запросила додому матір. Просто. Подзвонила, сказала: "приїжджай на свята додому". І вона приїхала.
Ми сиділи на кухні, за тим самим столом, за яким п'ятнадцять років тому вона вперше побачила пані Оксану. За вікном падав перший сніг, а в грубці горів вогонь. Мати дивилася на мене і різала цибулю дрібними кубиками, рівно-рівно, як тоді.
— Ну і як? — запитала вона.
— А добре, — сказала я. — Дім повернувся.
І це було все. Без сліз, без вибачень, без гучних слів. Тільки цей дім знову пахнув, як на весіллі, як черешня в травні, як дитинство, яке нарешті повернулося за правильною адресою.
