Оксана Величко вела мікроавтобус повільніше, ніж завжди, — асфальт на об'їзній був у вибоїнах ще з весни, і кожна лунка озивалася скрипом підвіски. Поряд, на пасажирському сидінні, Ірина Ковальчук гортала плейлист і сперечалася з Мартою Дорош, чи варто було брати з собою мангал на вихідні в Кам'янці-Подільському. Ззаду тіснилися Соломія Гнатюк і Вікторія Семенюк, обидві в купальниках під светрами — планували ще встигнути скупатися в Дністрі до заходу сонця. П'ятеро студенток педагогічного, четвертий курс, їхали святкувати закінчення сесії. У бардачку лежала пачка вафель "Артек" і термос із кавою, куплений на заправці біля Хмельницького за півгодини до того.
За вікном тягнулися кукурудзяні поля Кам'янець-Подільського району, і саме там, на повороті біля мосту через невеличку притоку Смотрича, Марта перша побачила щось не так.
— Оксано, стій, — сказала вона, не встигнувши договорити фразу про мангал. — Он там, дивись.
Синій "Ланос" лежав на боці у воді за десять метрів від дороги, передні колеса вже сховалися під поверхнею. Мікроавтобус ще не встиг зупинитися повністю, а дівчата вже відчиняли двері.
Ірина набрала 101, назвала орієнтир — міст на трасі Кам'янець-Подільський — Дунаївці, кілометровий стовп із номером тридцять два. Голос диспетчерки у слухавці звучав спокійно, буденно, ніби мова йшла про застряглу в заторі "швидку", а не про машину, яка тонула на очах.
Вода в притоці була холодна навіть у липні — гірська, з підживленням від джерел. Соломія скинула кросівки і стрибнула перша, за нею Вікторія. Крізь розбите бокове скло вони побачили жінку — та билася об ремінь безпеки, притиснута напором води, а поруч, на задньому сидінні, кричав хлопчик років семи, теж пристебнутий, але з головою над водою.
Жінку звали Тетяна Марчук, як з'ясується пізніше, з Дунаївців, їхала з дітьми до батьків на вихідні. Дівчата разом виламали двері, витягнули Тетяну — та відразу почала тягнутися назад, до машини, кричачи ім'я молодшого сина. Старшого хлопчика підхопила Оксана, яка теж встигла зайти у воду по пояс.
А молодший, трирічний Дмитрик, залишався в дитячому кріслі на задньому сидінні — те саме крісло вже наполовину зникло під водою, і застібка не піддавалася.
Марта пірнула перший раз — не вийшло. Другий — намацала пряжку, але пальці зісковзували, вода заливала очі. Третій раз пірнула вже Вікторія, разом з нею. Спільними зусиллями вони нарешті розстебнули крісло і витягли дитину на поверхню.
Хлопчик не дихав. Губи вже взялися синім, тіло обм'якло на руках у Марти, коли вона винесла його на берег.
Мати кричала щось нерозбірливе, намагалася вирвати сина з рук дівчат, і саме в цю секунду Соломія — яка два літа поспіль пропрацювала рятувальницею на базі відпочинку в Затоці — відтіснила її трохи вбік і почала натискати на грудну клітку. Рахувала вголос, збиваючись, починала заново. За тридцять натискань зробила два вдихи рот у рот. Знову тридцять натискань.
На дорозі вже зупинялася попутна фура, водій вибіг з кабіни й кричав щось у телефон — викликав ще одну бригаду, бо перша, здається, застрягла на об'їзді через ремонт дороги. Десь віддалік гавкав собака з найближчого подвір'я, і цей звук чомусь запам'ятався Оксані найбільше — гавкіт, що не припинявся весь час, поки Соломія рахувала натискання.
На сорок другому натисканні Дмитрик закашлявся. Вода линула з рота, тіло смикнулося, і він заплакав — по-справжньому, на все горло, а не той тихий здавлений хрип, який вони чули хвилину тому.
Тетяна впала на коліна прямо в мокру траву й притиснула сина до себе так, що Соломія навіть на мить не могла його забрати, аби перевірити пульс і дихання ще раз.
Дівчата, які кілька хвилин тому діяли майже без емоцій, немов на автоматі, тепер стояли мокрі, тремтячі, і плакали — усі п'ятеро одразу, обійнявшись прямо на березі, поки бригада швидкої нарешті під'їхала й забрала матір із дітьми до лікарні в Кам'янці-Подільському.
Через два тижні у відділенні поліції Кам'янець-Подільського району їм вручили подяки — начальник райвідділу особисто потиснув руку кожній, сказав кілька слів про сміливість і про те, що таких людей рідко зустрінеш. Місцева газета написала невеликий матеріал з фотографією на першій шпальті.
Але справжня подяка прийшла раніше, ще того самого вечора, коли на телефон Оксани, номер якого встигла записати Тетяна на клаптику паперу просто на березі, прийшло повідомлення: фото Дмитрика, який сидить у лікарняному ліжку і їсть банан, усміхаючись у камеру беззубою усмішкою.
Мангал того вечора так і не розпалили. Дівчата сиділи в орендованій квартирі в старому місті, загорнуті в позичені у господині халати, бо власний одяг сушився на балконі, і мовчки пили той самий чай з термоса, що лишився з дороги. Ірина, найтихіша з усіх, раптом сказала те, що думали всі: якби вони виїхали на п'ять хвилин пізніше — зупинилися б на заправці ще раз, чи Марта не встигла б сказати "стій" — вони проїхали б повз зовсім суху дорогу, і ніхто б ніколи не дізнався, що там, у струмку під мостом, тонула машина.
Тетяна Марчук через місяць подала документи на встановлення додаткового дорожнього знаку перед тим мостом — раніше повороту не було жодного попередження про слизьку дорогу навесні та восени. Знак поставили в жовтні. А в грудні, на Миколая, вона надіслала дівчатам п'ять маленьких пакунків із печивом і листівкою, підписаною рукою Дмитрика — кривими, невправними літерами, з батьковою допомогою: "Дякую що врятували".
