Пані Орися прокинулась о пів на шосту, як завжди. Ноги самі понесли на кухню — ставити чайник, діставати манку, вмикати мультики. І тільки коли побачила порожній стіл без дитячих тарілок, згадала.
Тиждень тому вона сказала «досить».
Того вечора вони сиділи у неї на кухні. Юля, невістка, гортала телефон і пила каву. Андрій, син, дивився у вікно, уникаючи материнського погляду.
— Орисю Степанівно, — Юля відставила горнятко, — ми тут порахували. Ви тепер на пенсії. Дванадцять тисяч гривень — це ж нормальні гроші. Комуналка у вас три з половиною. На їжу вистачить з головою. Тому ми більше не будемо вам допомагати фінансово.
На столі стояв чізкейк за триста вісімдесят гривень. Куплений на вчорашню пенсію пані Орисі.
— Андрію, — вона подивилася на сина, — ти теж так вирішив?
Той стенув плечима.
— Ма, ну а чого ти хочеш? У нас кредит за холодильник, за пралку ще не виплатили. Юлі на брекети треба. Ти вдома сидиш. Тобі ж ні на проїзд, ні на одяг.
Орися взяла серветку. Повільно розгладила її долонею.
— Я вдома сиджу з вашими дітьми, — сказала вона рівно. — Щодня. З сьомої ранку до восьмої вечора. Іноді з ночівлею, коли ви їдете «відпочивати від батьківства».
Юля фиркнула.
— Ой, тільки не треба оцих рахунків. Ви ж бабуся! Це ваша радість! Ми вам онуків народили!
— Ви їх собі народили, Юлю, — Орися взяла олівець і написала на серветці число. — Вісім тисяч на місяць, які ви мені давали, — це була плата за мою роботу. Сорок п’ять годин на тиждень. Плюс я годувала дітей зі своїх продуктів. Плюс ліки, коли хворіли.
Андрій грюкнув долонею по столу.
— Ну все, досить! Платити рідній матері за те, що вона сидить із онуками, — це маразм! Ми більше грошей не переводимо. Крапка.
Орися мовчки підвелася. Підійшла до шафи. Дістала торбинку з ліками, які зібрала для онука — в Матвійка алергія на пилок, починався сезон. Поставила торбинку на стіл. Потім зняла з гачка ключі від своєї квартири й поклала поруч.
— Це що? — Андрій звів брови.
— Ключі. Ви більше не заходите, коли заманеться. І ліки віддайте Юлиній мамі. Хай тепер вона годує Матвійка полуницею і викликає швидку.
Юля спалахнула.
— Ви серйозно? А хто забиратиме дітей із садка?
— Ви. Або Віра Петрівна. Моя зміна закінчилася. Тепер я просто бабуся, а не безкоштовна няня.
Вона відчинила вхідні двері й стала, тримаючись за ручку.
— Каву допили? Чізкейк доїли? Вихід там.
Андрій схопився, шарпнув куртку з вішака.
— Ти ще пожалкуєш, мамо. Сама потім дзвонитимеш, коли самотньо стане.
Орися клацнула замком і довго стояла в тиші коридору. Дихала. Потім пішла на кухню, вилила залишки кави в раковину й заварила собі свіжої. В руки трохи трусилися, але десь під ребрами розливався дивний, давно забутий спокій.
У понеділок вранці вона вперше за шість років прокинулася о восьмій. Ніхто не смикав за рукав, не просив увімкнути «Свинку Пепу», не розмазував вівсянку по підвіконню. Пані Орися зварила справжню зернову каву. Дістала філіжанку з тонкої порцеляни — подарунок подруги ще з заводу. Філіжанка стояла в серванті десять років, чекала «особливого випадку».
Дзвінок у двері пролунав о восьмій двадцять.
Довгий. Нахабний. Без перерви.
Орися підійшла до дверей, глянула в вічко. Юля стояла на сходовому майданчику. Однією рукою притискала до вуха телефон, іншою тримала за капюшон куртки Злату, трирічну онуку. Поруч шморгав носом п’ятирічний Матвій.
— Відчиняйте! — гримнула Юля, шарпаючи ручку.
Пані Орися натиснула кнопку домофона.
— Я ще сплю.
— Орисю Степанівно, не робіть дурниць! У нас садочок закрили на карантин! Мені на роботу до десятої, а Андрій уже поїхав!
— А я на пенсії. Маю право виспатися.
Юля вгатила ногою в двері.
— Я зараз їх тут залишу! На килимку! Самі потім поліції пояснюватимете!
— Залишай, — голос Орисі був рівний, як натягнута струна. — Сусідка пані Тамара вдома. Вона якраз до дільничного збиралася. Я скажу, що мати покинула дітей у під’їзді й втекла.
Тиша. Чутно тільки важке дихання Юлі.
— Ви ненормальна, — процідила вона крізь зуби. — Стара егоїстка.
Кроки затихли. Грюкнули двері ліфта.
Орися видихнула. Пішла на кухню. Кава охолола, але вона все одно пила її маленькими ковтками й дивилася, як за вікном розпускається бузок.
Андрій подзвонив у вівторок зранку. Вона взяла слухавку після четвертого гудка.
— Мамо, ти геть з глузду з’їхала? — кричав він у слухавку. — Юльці догану вліпили! Вона на дві години запізнилася, бо везла дітей до своєї матері в Бровари!
— І як там Віра Петрівна? — спокійно спитала Орися. — Зраділа онукам?
— Не знущайся! Ти навіщо цей цирк влаштувала?
— Андрію, я попереджала. Мої послуги коштують грошей. Ви відмовилися платити.
— Які гроші?! Це твоя кров!
Орися взяла з полиці старий блокнот. Погортала.
— Кров, кажеш? Добре. Два місяці тому ти позичив у мене сорок тисяч гривень на ремонт двигуна. Віддав?
Тиша в трубі.
— Я віддам. Замовлення закрию — і віддам.
— Не віддаси. А я взяла кредит на цю суму. І плачу відсотки зі своєї пенсії. Дванадцять тисяч мінус три з половиною комуналка. Мінус три з половиною кредит за твою машину. Скільки залишається?
— Я тобі продукти привожу!
— Раз на місяць. Три пакети з АТБ. На п’ятсот гривень. А діти з’їдали в мене на тисячу щотижня.
— Мамо, ну ти вічно все рахуєш! — вибухнув Андрій.
— Навчилася. Коли син почав рахувати мою пенсію.
Вона поклала слухавку й натиснула кнопку вимкнення звуку.
Увечері в банківському додатку висвітилося сповіщення. Переказ від Андрія. Три тисячі гривень. Повідомлення: «Подавися».
Орися перевела гроші назад. Жодного слова.
Минуло два тижні. Жили як чужі. Дзвінків не було. Орися гуляла в Гідропарку, перечитала «Сто років самотності», взяла абонемент у басейн. Уперше за довгий час сама вирішувала, що їй робити.
А в суботу ввечері вона пекла сирник. Просто так, для себе. Запах ванілі плив крізь відчинені вікна у двір. Смеркалося.
У двері подзвонили.
На порозі стояв Андрій. Пом’ятий. Очі бігають. За руку тримав Матвійка в заляпаній футболці.
— Ма, рятуй.
Він заштовхав сина в коридор.
— Що сталося?
— Юльку забрали в лікарню. Підозра на апендицит. Я зараз до неї, шукати хірургів. Злату Віра Петрівна взяла, а Матвійка нікуди. Залиш до завтра. Будь ласка.
Орися подивилася на онука. Той стояв, опустивши голову, колупав пальцем блискавку на курточці.
— Добре. Проходь, Матвійку.
Андрій видихнув із полегшенням.
— Дякую, ма. Я вранці подзвоню.
Двері за ним зачинилися швидше, ніж Орися встигла спитати номер лікарні.
Матвійко скинув кросівки. Поставив їх криво, мало не впав.
— Підніми й постав рівно, — спокійно сказала Орися.
Хлопчик зиркнув спідлоба, але підняв.
— Їсти хочеш?
— Нє. Ми в Макдональдсі їли. Папа казав, це секрет.
Вони сиділи на кухні. Орися різала сирник. Матвійко бовтав ногами під столом.
— Як там мама? — спитала Орися. — Сильно живіт болів?
— У мами не болить живіт.
Ніж завмер над тарілкою.
— А чому тато сказав, що вона в лікарні?
— Не знаю. Мама вдома сукню міряла. Вони їдуть на день народження до тьоті Аліни. В якийсь готель із басейном.
Щось клацнуло. Глухо. Назавжди.
Орися поклала ножа. Витерла руки. Взяла телефон. Зайшла в інстаграм. Сторінка Аліни, Юлиної молодшої сестри, була відкрита.
Перша ж сторіз — гучна музика, басейн із підсвіткою. Юля в червоному купальнику, з келихом ігристого. Підпис: «Дівчатка такі дівчатка! Чоловіки подарували вихідні!».
Час публікації — двадцять хвилин тому.
Місце — готель «Діброва» під Києвом.
Телефон брязнув. Повідомлення від Андрія: «Ма, фальшива тривога. Апендициту нема. Але лікарі сказали полежати до понеділка. Ми у Віри Петрівни побудемо. Нехай Матвійко в тебе переночує. Цілую.»
Орися довго дивилася на екран. Потім глянула на онука. Той розмазував сирну начинку пальцем по столу.
— Одягайся, Матвійку.
— Куди? Ми тільки прийшли.
— Поїдемо маму привітати. І тьотю Аліну.
Таксі обійшлося в шістсот гривень. У салоні пахло освіжувачем і мокрим асфальтом. За вікном пропливали нічні вогні Броварів. Матвійко заснув, притулившись щокою до холодного скла.
Машина зупинилася біля освітлених воріт готелю «Діброва». Орися розплатилася. Вийшла. Нічна прохолода обпекла обличчя. Вона взяла сонного онука за руку. Курточка на ньому була застебнута криво. Чуб стирчав у різні боки.
На рецепції стояв хлопець у випрасуваній сорочці.
— Добрий вечір. У якому залі банкет пані Аліни?
— Ресторан «Лагуна», ліворуч по коридору. Вас провести?
— Ми самі.
Вони йшли по м’якому килиму. Десь грала спокійна музика. Пахло дорогими парфумами й грилем.
Орися штовхнула важкі скляні двері.
У залі сиділо людей двадцять. Довгий стіл, заставлений закусками. Приглушене світло. Якийсь чоловік виголошував тост, піднявши келих.
Юля сиділа поруч з іменинницею. У вечірній сукні кольору шампанського. Зачіска свіжа, макіяж ідеальний. Андрій навпроти. Сміявся, відкинувшись на спинку стільця. В руці — келих із віскі.
Орися ступила в зал. Кроки по паркету прозвучали гучно, як удари молоточка.
Матвійко зачепився за край килима й захникав.
Кілька голів обернулися. Тост обірвався.
Андрій повернув голову першим. Його усмішка зникла так різко, наче її стерли гумкою. Обличчя стало білим, як скатертина.
— Мамо? — видихнув він.
Келих стукнув об край тарілки.
Юля подалась уперед. Очі стали круглими, як ґудзики.
Орися підійшла до їхнього столика. Вона не кричала. Не влаштовувала скандалу. Говорила рівно, але так, що чули всі.
— Андрію. Ви забули свій багаж.
Вона легенько підштовхнула Матвійка вперед. Хлопчик підбіг до матері й уткнувся носом у її шовкову сукню, залишивши на тканині вологий слід від брудного рукава курточки.
— Мам, я пити хочу, — захникав він.
Юля стиснула щелепи так, що жовна заходили.
— Орисю Степанівно, що ви робите? — процідила вона крізь зуби. — Ви нас перед друзями ганьбите! Негайно йдіть звідси й забирайте його!
Аліна, іменинниця, підвелася.
— Андрію, це що за вистава? Ви ж казали, дітей прилаштували.
Андрій рвучко встав. Схопив Орисю за лікоть. Пальці стиснулися боляче.
— Ти навіщо приперлася? Я ж просив!
Орися повільно опустила погляд на його руку. Потім подивилася в очі. Дивилася, як на порожнє місце.
— Прибери руку, Андрію.
Він відсмикнув пальці.
— Ви мені збрехали, — голос Орисі продзвенів чітко, на весь зал. — Про апендицит. Про лікарню. Скинули дитину, як валізу в камеру схову, і поїхали пити.
— Ми втомилися! — вигукнула Юля. — Ми маємо право на відпочинок!
— Маєте. Але за свій рахунок. З дітьми. Я на пенсії. Моя робоча зміна закінчена.
Орися повернулася до виходу.
— Бабусю! — заверещав Матвійко.
Вона не обернулася. Йшла, дивлячись просто перед собою.
У спину вдарив крик Андрія:
— Ти мені більше не мати! Забудь наш номер!
Двері зачинилися, відрізаючи гул обурених голосів.
У коридорі було тихо. Орися поправила комір пальта. Викликала таксі назад. Порожнеча всередині була дивна, але дихалося в ній напрочуд легко.
У неділю ввечері в замку квартири пані Орисі більше не повернувся старий ключ. Син прийшов, коли вона пила чай із ромашкою. Спочатку тиша, потім здивоване клацання. Потім удар кулаком у двері. Дзвінок. Довгий. Лютий.
Орися Степанівна підвелася не поспішаючи. Поставила чашку в раковину. Підійшла до дверей.
— Хто там?
— Відчиняй! — голос Андрія зривався на хрип. — Замки поміняла?!
— Поміняла. Вранці майстер приходив. Півтори тисячі гривень узяв. З моєї пенсії.
Андрій грюкнув кулаком у двері так, що здригнулася стіна.
— Мамо, ти при своєму розумі?! Юля зі мною не розмовляє третій день! Аліна нас виставила зі свята! Там був мій директор, він усе бачив! Мене тепер на підвищення не поставлять!
— Твої проблеми, Андрію.
— Віддай мої речі! — закричав син. — Там на балконі інструменти, вудки, зимові колеса!
— Віддам. У середу. Складу в коробки й виставлю біля сміттєпроводу.
— Ти хвора! Рідного онука на посміховисько виставила! Психіку дитині зламала!
— Психіку йому ламають батьки, яким він заважає пити шампанське в спа-готелі.
Тиша за дверима. Важка. Глуха.
Потім Андрій процідив:
— Ти здохнеш на самоті. Ніхто склянки води не принесе.
Орися глянула у вічко на перекошене обличчя сина.
— Кулер куплю. З доставкою додому. Прощавай, Андрію.
Вона відійшла від дверей. Кроки на сходах стихли.
У квартирі було тихо. Світила настільна лампа, пахло ромашкою, і жодна чужа річ не валялася на підлозі. Уперше за багато років цей простір належав тільки їй.
Пані Орися сіла в крісло, взяла недочитаного Маркеса, знайшла потрібну сторінку. Телефон брязнув — есемеска від подруги Ліди: «Ну що, в четвер на каву?». Орися всміхнулася й набрала у відповідь коротке «Так».
