Мене звати Тарас Коваленко, мені сорок один, і я зять — офіційно, за штампом у паспорті, хоча теща моя, Ольга Дмитрівна, за одинадцять років так і не звикла це слово вимовляти без паузи перед ним.
Я розповім, як усе було з мого боку. Бо та версія, яку розказує вона на кожному застіллі — про "того зятя, що забрав майстерню" — правдива хіба наполовину.
Почалося все не з дня народження, хоча теща любить саме так усе подавати, ніби на святі й сталася підступність. Насправді все почалося раніше, ще влітку дві тисячі двадцять третього, коли помер її чоловік, мій тесть, Роман Панасович. Він тридцять два роки тримав шиномонтаж на Вокзальній у Прилуках — маленьку контору, три ями, компресор, який хрипів, як старий пес, і клієнтів, які їздили до нього з усього району, бо довіряли руки, не ціну.
Після смерті батька моя дружина Леся отримала майстерню в спадок — за заповітом, чорним по білому. Ольга Дмитрівна на це образилась одразу: вважала, що частка мала лишитися їй, вдові, а не доньці. Юрист сказав інакше, папери сказали інакше, а вона все одно вважала мене винним — начебто це я нашіптував Роману Панасовичу заповіт переписати.
Я туди навіть не заходив ні разу, коли той папір складали.
Ситуація загострилась узимку. Леся завагітніла вдруге, лягла на збереження в Чернігові, і майстерню довелося на кілька місяців повісити на мене — не тому що я мрію крутити гайки, а тому що більше нікому. Я взяв відпустку на роботі, найняв двох хлопців, сам сидів за каси. І от саме тоді, у лютому, Ольга Дмитрівна прийшла на моє сорокаріччя — я саме його і святкував — з тим самим ідіотським завданням, яке вигадала сама ж: подарунок повинен починатися на першу літеру імені іменинника.
Т — Тарас. Вона принесла торт. "Т" — торт, сказала, дуже задоволена собою.
Я тоді не знав, що це не жарт, а розвідка.
За тиждень після того дня народження я отримав виклик до нотаріуса. Ольга Дмитрівна подала заяву — намагалась оскаржити заповіт, посилаючись на те, що покійний нібито був не в собі останні місяці. Це неправда, і два лікарі це підтвердили письмово. Але сам факт, що вона пішла судитись проти власної доньки, лежачи в лікарні на збереженні — оце мене й зламало.
Я не приховував, що злився. Прийшов до неї в будинок на Гагаріна, де вона живе сама з дві тисячі двадцять третього, і сказав прямо: "Ольго Дмитрівно, ви хочете забрати останнє, що лишилось від Романа Панасовича, у власної онуки ще до її народження". Вона мовчала — довго, майже хвилину, дивлячись у вікно, за яким сусідська кицька йшла по паркану.
Тоді вона сказала фразу, яку я запам'ятав дослівно: "Ти думаєш, я хочу грошей? Я хочу, щоб хтось із вас хоч раз запитав мене, чи мені важко".
Оце мене зупинило. Бо справді — ніхто не питав. Ні я, ні Леся. Ми були зайняті дитиною, кредитом на квартиру, майстернею. А вона тридцять два роки була дружиною чоловіка, який приходив додому о дев'ятій увечері, пахнучи мастилом, і засинав за столом, не доївши вечерю. Тепер його не було, і виявилось, що без нього вона — ніхто, навіть у власній родині.
Я тоді не забрав майстерню, як вона всім розповідає. Я зробив інше.
Того самого вечора, повернувшись додому, я дістав із шафи стару картонну папку — ту, де Роман Панасович тримав документи на приміщення, договір оренди землі під ямами, свідоцтво про право власності. П'ятдесят три квадратних метри, оформлені на Лесю. Я не переписував нічого на себе — навпаки. Я сів за стіл, набрав нотаріуса й записався на прийом, щоб оформити для Ольги Дмитрівни довічну частку доходу з майстерні — двадцять відсотків щомісяця, незалежно від того, хто там працює, скільки клієнтів і чи буде взагалі прибуток. Не в спадок, не в подарунок — саме як забезпечення, поки вона жива.
Це коштувало нам, якщо рахувати за рік, десь сто двадцять тисяч гривень чистими — стільки майстерня заробляла в кращі місяці. Не мільйони, але й не подачка.
Я не сказав про це нікому, крім Лесі — вона тоді ще лежала в Чернігові, і по телефону тільки сказала: "Роби, як вважаєш правильним". Заяву про оскарження заповіту Ольга Дмитрівна відкликала сама, тижнів за два, коли нотаріус їй зателефонував і пояснив умови нового договору.
Вона прийшла на майстерню в квітні — вперше за весь час, поки я там працював. Стояла біля тієї самої третьої ями, дивилась, як хлопці міняють гуму комусь на старому "Ланосі", і мовчала. Я виніс їй стілець — вона сіла, дістала з сумки той самий термос, з яким колись возила Роману Панасовичу обід, і почала пити чай просто там, серед запаху бензину й компресора.
Я підійшов, сів поруч на перевернуте відро, і сказав тільки одне: "Двадцятого числа кожного місяця гроші йтимуть на вашу картку. Договір у нотаріуса, копію я вам завтра завезу".
Вона не подякувала. Просто спитала, чи буду я на хрестинах онуки в травні.
Я сказав — буду.
Договір досі діє. Щомісяця, двадцятого числа. І та папка з документами тепер лежить не в шафі, а в сейфі на самій майстерні — Ольга Дмитрівна сама попросила тримати копію там, щоб, за її словами, "було видно, що все чесно".
