Гриць швирнув ключі від «Ланоса» просто на стіл, у тарілку з недосушеною зеленню. Отак, з порога, навіть черевики не скинув.
— Дачу свою продаєш. Моїй мамі ремонт треба робити, хай трохи поживе по-людськи.
Я саме перевертала деруни на пательні. Лопатка вислизнула, впала на кахлі, але я навіть не нахилилася. Розвернулася повільно, витерла руки об фартух.
— Що продаю?
— Ну а в кого з нас дача є? В мене ж нема. В тебе вісім соток під Полтавою, хата стара, паркан ледве дихає. А мамі зараз бригаду треба розраховувати, вона вже й газовий котел приглянула. Ти ж туди не їздиш, тільки й того, що борщівник косиш раз на рік.
Він говорив так, ніби пояснював дитині, чому треба ділитися цукерками. Однією рукою вже тягнувся до сковорідки, підчепив дерун, розламав, захрумтів.
— Я вже й покупця приблизно знайшов. Син Віталія з роботи шукає ділянку. Дам йому добру ціну, він людина своя, не обдурить.
Я дивилась на нього, на його звичний упевнений вигляд, на крихти на куточку рота. Всередині щось стислося, наче пружина, яку крутили багато років, а тепер вона просто луснула.
— Цю ділянку мені баба відписала, Грицю. Тиждень тому, як її не стало. Я ще й на могилу не встигла паркан поставити, а ти вже розпродаєш її спадок?
— А що ти з нею робити будеш? — він стенув плечима, ковтнув води з моєї склянки. — Баба твоя вже того, вибач, звісно, не побачить, хто там тепер буде. А мамі моїй через тиждень людей запускати. Ти думаєш, вони чекатимуть? Вона їм завдаток пообіцяла. П'ять тисяч дала вже, зі своїх, між іншим.
— З яких своїх? — я аж засміялася, так це було по-їхньому. — Ти три місяці тому з нашої спільної картки тридцять тисяч перекинув їй на ліки. Я тоді промовчала. А тепер виявляється, в неї ще й свої є?
Гриць скривився, відставив склянку. Цей жест я знала напам'ять. Зараз він скаже, що я не вмію думати про родину, що в нього мати одна, а в мене — ціла купа недолугих принципів.
— Слухай сюди, Оленко. Я в суботу беру того хлопця, Віталика, і їду на дачу. Подивимося, поторгуємось. А якщо він погодиться — ти підпишеш папери. Без розмов. Бо я вже пообіцяв.
— Ти пообіцяв? — я взяла зі столу його ключі, покрутила в пальцях. — А в мене ніхто не спитав.
— А що тебе питати? Ти все одно сидиш у тому декреті, нічого не вирішуєш. Їдь на дачу, кинь дітей на мою маму. Ото й буде з тебе користь.
Він натягнув куртку, глянув на себе в дзеркало передпокою. Потім обернувся:
— І не дзвони мені о пів на десяту вечора з істериками. Я в суботу до мами поїду, в неї там батареї течуть. А ти посидь, подумай, як перед людьми не соромно буде.
Двері грюкнули так, що задзвенів посуд у серванті. А я стояла й дивилась на його ключі в своїй руці.
Сім років шлюбу. Сім років я думала, що це — ми. А тепер виявилося: є він, є його мама, а я — обслуга з двома дітьми, яка ще й дачу в спадок отримала не заслужено. По-їхньому — не заслужено.
Я сіла на край столу. Ноги не тримали. Але руки вже робили своє: розблокувала телефон, знайшла контакт «Микола, сусід по дачі».
Він відповів після третього гудка. Фоном гавкав пес — такий дзвінкий, дрібний, наче цвяхи в банку трусили.
— Миколо? Це Олена, сусідка твоя. Слухай, ти казав, у тебе зварювальний апарат новий. Потужний, з інвертором?
— Казав. А в тебе що, хвіртку знесло?
— Гірше, Миколо. Я в суботу вранці приїду. І мені треба буде, щоб ти дещо приварив. Добре приварив. Намертво.
У трубці — пауза. Тільки пес гавкає. Чую, як сусід притискає трубку до плеча, цитькає на пса.
— Олено, ти ж нормальна жінка. Що в тебе там?
— Та дрібниця. Хазяйство трохи нагадує, — я крутила в пальцях Грицеві ключі, і вони були теплі, наче він ще стояв поряд. — Просто хочу, щоб ніхто не зміг вивезти те, що туди звезли. Навіть якщо дуже захоче.
— Ти зараз про свого благовірного? Це ж він туди все те залізяччя тягав?
— Я нічого не кажу, Миколо. Приїду — побачиш. І вважай, що ти нічого не чув.
Поклала слухавку. Потім підійшла до вікна. На кухні пахло пригорілою цибулею й олією — деруни давно згоріли. Надворі вже сутеніло, у дворі сусідський кіт сидів на паркані й вилизував лапу. Я дивилась на нього й рахувала: чотири роки тому він кине це саме залізяччя на мою землю. Три роки тому — зніме акумулятор з моєї машини, бо його мама казала, що в її селі світло вимикають. Два роки тому — скаже, що дача в нас «спільна, бо все в сім'ї спільне».
Гаразд, Грицю. Буде спільна. Але не так, як ти собі думаєш.
У суботу зранку я висадила дітей у свекрухи. Та аж просіяла: думала, я приїхала здаватися. Навіть запропонувала кави, чого не робила зроду.
— Правильно, Оленочко, — простівала вона, витираючи руки об фартух. — Родина — це головне. А дача та все одно нікому не потрібна. Може, воно й на краще.
Я навіть посміхнулась їй. По-справжньому, без жодного зусилля. Кофе пити не стала. Сіла в «Ланос» і поїхала на свою ділянку.
На в'їзді в село поправила хустку на голові, хоч вітру й не було. Дорога після повороту на Лихачівку йшла між старих лип і пахла торішнім листям. Ліворуч — ставок, ще затягнутий туманом. Біля сільмагу стояли дві жінки з порожніми банками, обернулись на мою машину.
Микола чекав біля моєї хвіртки. Високий, у старій фуфайці, з апаратом у руках і мотком ізоляції через плече. Пес його, Рудий, сидів поряд і дрімав.
— Ну показуй, Олено, — буркнув він замість привітання. — Бо вже півранку гадаю, що тобі приварити треба. Батько казав, приїдуть свати обідати, а я тут з тобою.
Я вийшла з машини, оглянула територію. Увесь цей мотлох, яким Гриць завалив двір, чого тепер боявся: старі труби, квадратні листи бляхи, дві залізні бочки, купа радіаторів і ресор. Вони лежали так, ніби хтось витряс надію з величезного мішка, і вона розлетілась по подвір'ю.
— Ходімо до воріт, — сказала я.
Микола поставив апарат біля металевої стулки, розкрив панель, поліз перевіряти клеми.
— Ти диви, хтось тут уже й китайський дріт вхопив, — він хитро глянув на мене. — Тепер зрозумів. Намертво, значить, щоб ні вивезти, ні зайти.
— Не зовсім, Миколо. Не ворота.
Я обійшла купу металобрухту. Вона з'єднувалася з огорожею, тягнулася до сараю, перекривала доріжку до льоху. Гриць роками складав її так, ніби будував собі щось на зразок бар'єру. Тепер усе це господарство блищало під ранковим сонцем, наче безсоромна правда.
— Отут, — я показала на довгу балку, що лежала впоперек заїзду. — Ти ж бачиш, воно все зчеплене. Треба тільки, щоб ця вся купа стала єдиною конструкцією. Щоб ніхто не міг розтягнути ні один шматок без дозволу. Ні продати, ні вивезти.
Микола свиснув.
— Ти хочеш зварити все це в одну хреновину? Воно ж потім нікуди не зрушиться. Тонн на сім вийде, не менше.
— Саме так. На сім, а може й на вісім. Як вийде.
Він постояв, почухав потилицю, подивився на мій серйозний вираз. Потім усміхнувся — тепло, якось по-сільському.
— Ну ти й штучка, Олено. Ледь свекруху не жаль.
— Тобі ж все одно до обіду треба вбити час, — сказала я. — Рахуй, я тобі за роботу дам, не червоній.
— Та вже даси, — кивнув він. — Але з одним дзвінком. Коли твій благовірний приїде, ти мені подзвони. Я на своєму ґанку сяду, послухаю. Дуже вже цікаво.
Я дістала з багажника фарбу, яку купила ще в четвер. Зелену, яскраву, як молоде листя. Подумала: якщо вже це робити, то нехай хоч виглядає пристойно. А може, навіть красиво. Сусіди ж дивляться.
І Микола почав. Він приварював балку до балки, ресору до труби, залізні листи до старих радіаторів. Іскри летіли й гасли в мокрій траві. Пес відбіг на безпечну відстань і заліг біля бузку. Я стояла й дивилась, як на очах мою ділянку огортає суцільний металевий пояс.
Через три години останній шматок, іржавий кутник від Грицевих незавершених воріт, був приварений до спільної маси. Микола витер піт, скрутив дріт, упакував апарат у багажник.
— Тепер тільки трактором, — сказав він. — І то якщо зчеплення витримає. Вітаю, сусідко. Господарство тепер у тебе на віки вічні.
Я перерахувала йому дев'ятсот сорок гривень. Він узяв, не перераховуючи. Потім зняв рукавицю, простягнув руку. Долоня в нього була шорстка, гаряча.
— Дивись мені, хазяйко. Якщо в когось питання виникнуть — я не чув, не бачив, і взагалі в мене в суботу свати обідали.
— Дякую, Миколо. Поцілуй їх за мене.
У понеділок Гриць приїхав на дачу сам. Мене не взяв, бо я нібито прихворіла — сказала, що тиск. Він тоді фиркнув у слухавку: «Вічно в тебе щось, коли треба щось робити». Але поїхав.
Я сиділа вдома й дивилась на телефон. Так спокійно, наче чекала результатів аналізу, який давно прорахувала. О першій дня екран засвітився.
— Ти що наробила?! — Гриць не кричав. Він говорив пошепки, наче з місця злочину. — Що це за зварний монстр навколо ділянки? Ти здуріла? Ти що, зчепила все це залізо, щоб я не вивіз?
— Добридень, Грицю. Я не знаю, про що ти. Це наше спільне господарство. Ти ж сам казав, що все в сім'ї спільне.
— Яке спільне?! Воно перекинулося до сусідів у рів! Люди кажуть, щоб я прибирався з ділянки! Ти мені все зірвала! Віталій чекає біля воріт, він як побачив — одразу дзвонити батьку, що дача гівна не варта! Що я тепер маю робити?!
— Як що, — я взяла зі столу його ключі від «Ланоса», підкинула в долоні. — Дзвони мамі. Най скаже, що робити. Вона ж у вас головна.
Він почав щось кричати, але я відключилась. Потім ще раз набрала Миколу.
— Ну що там? — спитала він, і я почула, як він відкриває кришку льоху.
— Та все добре. Але хочеш, скажу правду? Я б на це ще років з десять тому наважилась. Просто не знала, де взяти зварювальний апарат.
Він засміявся, і я разом з ним. А тоді набрала ріелтора. Того самого, якого Гриць збирався везти на дачу в суботу. Він відповів одразу, бо я залишала йому повідомлення ще в п'ятницю.
— Пане Ігорю, це Олена, дружина Григорія. Ви казали, що готові оцінити ділянку. Приїжджайте в четвер. Тільки дивіться уважно. Там є одна особливість. Металоконструкція. Нова. Дуже капітальна.
І я повісила слухавку. Потім сіла на диван, підібгала ноги, подивилась у вікно. У дворі знову той самий кіт. Тепер він сидів на нашому підвіконні й дивився на мене крізь скло. Мені здалося, що він щось знає.
У четвер Ігор приїхав. Гриць в той же день відвозив матір у село, бо в неї «підскочив тиск» після того, як вона дізналася, що син не зміг продати дачу. Я зустріла ріелтора біля воріт. Він обійшов ділянку, подивився на моє нове «господарство», на всі ці зварені між собою ресори й труби. Довго мовчав. Потім сказав:
— Це найнезвичніший випадок у моїй практиці за десять років. Ви б хоч помалювали. А то зелена фарба — і та закінчилася.
— Нічого, — я всміхнулась. — Я ще докуплю. На весну.
Ігор зателефонував мені наступного ранку. Казав, що Гриць дзвонив йому вночі, просив якось «повпливати на дружину». Але пояснювати нічого не міг. Бо ж не скажеш людям, що хотів продати дачу дружини, а вона взяла й зварила все залізяччя з ділянки в одну цілісну споруду, яку тепер без різки не вивезти.
А я в п'ятницю пішла в банк. Зняла зі спільної картки сімдесят п'ять тисяч. Рівно стільки, скільки він зібрав на ремонт у маминій ванній. Він ці гроші копив два роки, відмовляючи собі в нових покришках, а мені — в новому взутті дітям. Я взяла готівку, поклала в конверт, а зверху написала кульковою ручкою: «На те, що тобі справді потрібно. З любов'ю від Олени. Купи собі нову губну помаду. А решту віддай мамі, хай хоч кран полагодить».
І перерахувала все до копійки на її особисту картку. Ту, яку свекруха завела собі на «сюрприз», коли продавала полуницю з городу. Та я все бачила. Я завжди все бачила.
Гриць повернувся ввечері. Втомлений, мовчазний. Не дивився на мене. Виклав на стіл папери, які йому дала мати: якусь роздруківку з цінами на шпалери, зразки лінолеуму. Сів на табурет, зітхнув.
Я налила йому чаю. Подвійну порцію м'яти, як він любить. Сіла навпроти.
— Грицю, — сказала я тихо. — Тепер питання простіше. Або ми живемо, як нормальні люди, і ти вивозиш металобрухт з моєї ділянки за власний рахунок. Або я подаю на розлучення, і тоді половину того брухту ти забереш собі особисто. Можеш одразу везти мамі, буде чим погрітися взимку.
Він подивився на мене. Вперше за весь шлюб у його очах не було ні презирства, ні втоми. Тільки розгубленість. Наче він уперше побачив жінку, з якою живе сім років.
— Ти серйозно? — спитав він, і голос у нього сів.
— Сімдесят п'ять тисяч з нашої картки вже пішли твоїй мамі на карту. Я подивилась, вона там збирала на нову пральну машину. Тепер може брати хоч три. А я хочу дізнатися, чи здатний ти зробити щось без її вказівки.
Він мовчав. Потім узяв кухоль, сьорбнув. Я бачила, як тремтить його рука. І в цю мить, уперше за багато років, я не відчула ні гніву, ні зловтіхи. Тільки спокій.
Назавтра він викликав вантажників. Не знаю, що їм сказав, але вони приїхали з автокраном і різаками. Вивозили те зварене чудовисько три дні. Сусіди збігалися подивитись, як вантажники ріжуть суцільну металеву скульптуру, що стирчала на восьми сотках. Микола стояв на своєму ґанку, курив і давав поради.
Я стояла біля хати, дивилась на свою чисту ділянку. Зараз тут лише трава, і суха яблуня, і шпаківня на старій груші. Стоїть порожня, чекає на весну.
Гриць підійшов ближче. Він був змучений, схуд за тиждень, і на скроні в нього вперше з'явилася сива пасма. Простягнув мені ключі від дачі. Не ті, від «Ланоса», а мої, від хвіртки.
— Я більше нічого туди не привезу, — сказав він. І постояв трохи, наче чекав, що я заплачу або кинуся обіймати.
Я взяла ключі. Вони були холодні. Підкинула в долоні.
— Знаєш, Грицю, я тобі вірю. Але тепер дача буде закрита на замок, а замок повісив Микола. Він каже, що таких в сільмазі більше немає.
Я повернулась і пішла до хати. На порозі зупинилась, не обертаючись:
— Суп на плиті. Тільки не забудь посолити, коли розігрієш.
У хаті пахло яблуками й чебрецем. Я сіла біля вікна, витягла з ящика стола стару течку. У ній лежали документи: ділянка, бабин заповіт, свідоцтво про шлюб. Я перебрала їх, розправила кутики. Потім дістала мобільний, відкрила банк. На моєму рахунку лежало чотири тисячі рівно. Саме стільки коштував Миколин замок із двома ключами.
Я зателефонувала йому.
— Миколо, є ще одне діло. Треба теплицю зварити. Невелику. Метрів на чотири. Встигнеш до неділі?
Він засміявся:
— Олено, та ти мені тепер винна суботніх шашликів на цілий рік.
— І буду, — сказала я. — От тільки куплю барбекюшницю. Дивись, якщо в тебе на прикметі є добра, замов заодно.
І я поклала слухавку, ще раз подивилась на ключі в своїй руці. Вони були нові, блискучі, з фігурною насічкою. Один — мені, другий — дітям. Більше нікому.
