Я працюю в нотаріальній конторі на вулиці Шевченка в Чернігові вже одинадцять років. Мене звати Оксана Гриценко, я помічниця нотаріуса. Бачила різне — поділи спадщини, що закінчувалися криком у коридорі, дарчі, підписані крізь сльози, угоди, після яких люди виходили й більше ніколи не озивалися. Але цю історію пам'ятаю, бо того дня мала закінчити о третій — у сина був футбольний матч — а затрималася до пів на сьому.
Данута Ковальчук прийшла без запису, в середу, у вересні. Шістдесят три роки, мішкуватий плащ і папка з документами, притиснута до грудей, наче хтось міг вирвати її просто на вулиці. Сіла в приймальні під оголошенням про іпотечний кредит і чекала, поки нотаріус закінчить з попереднім клієнтом. Я запитала, чи принести їй води. Відмовилася. Потім передумала й сказала, що таки так, бо в горлі пересохло.
З того, що почула крізь прочинені двері кабінету — а чути було, бо акустика в нас жахлива, двері не зачиняються після минулорічного ремонту — виходило, що Данута двадцять вісім років тримала автомайстерню з рихтуванням і фарбуванням на околиці міста, біля траси на Мену. Майстерня лишилася від чоловіка, який помер одинадцять років тому. Син, Максим, мав тридцять сім років і вже сім працював у майстерні механіком, офіційно найманим працівником, без частки. Данута платила йому зарплату як будь-кому іншому — вісімнадцять тисяч гривень на руки.
Проблема почалася, коли невістка, Каріна, взяла на себе бухгалтерію майстерні. На вигляд приємна жінка, раніше працювала в банку, розбиралася в паперах краще за всіх у цій родині. І саме вона, як я зрозуміла з уривків розмови, умовила Максима попросити матір переписати майстерню на його ім'я — "щоб було ясно, кому все це належить, поки чогось не сталося". Данута погодилася. Не одразу, але погодилася. Підписала в іншого нотаріуса, не в нас, передачу справи синові ще торік, у листопаді.
Те, що привело її до нашої контори тепер, у вересні, — нова справа. Максим із Каріною поміняли замки в майстерні. Без попередження. Данута прийшла в понеділок вранці, як завжди, о сьомій, щоб відкрити, а ключ не підійшов. Подзвонила синові. Той сказав, що раз майстерня тепер його, то він вирішує, у кого будуть ключі, а мати може "приходити на каву, але не на роботу, бо тільки заважає клієнтам". У неї там був свій кабінет, стіл після чоловіка, фотографії. Не змогла зайти навіть по особисті речі.
Я почула, як нотаріус, пан Зайцев, спокійно пояснює їй, що раз дарування вже здійснене й підписане, формально немає правових підстав скасувати право власності на майстерню — хіба що дійде до так званої грубої невдячності обдарованого, а це треба доводити в суді, і довго. Данута слухала, кивала, наче розуміла, хоча я бачила — кожне слово вганяється в неї окремо.
Тоді вона запитала про те, чого я не сподівалася почути. Чи можна скасувати іншу справу — довіреність на її особистий банківський рахунок, яку дала синові три роки тому, коли лежала в лікарні з запаленням легень і хтось мусив платити рахунки. Довіреність вона так і не відкликала. Забула, або не хотіла пам'ятати. А на тому рахунку, сказала вона тихо, лежить два мільйони триста тисяч гривень — заощадження за все життя, плюс гроші від продажу квартири матері в Ніжині два роки тому.
Пан Зайцев сказав, що це якраз просто. Скасування довіреності — один візит, один документ, можна зробити одразу, того ж дня повідомивши банк. Данута трохи помовчала. Потім сказала фразу, яку я запам'ятала дослівно, бо записала її в журнал справ, щоб не забути час зустрічі: "Виходить, я можу зачинити йому двері, яких він мені ще не зачинив."
Я подала їй ручку підписати бланк скасування довіреності. Рука в неї не тремтіла — саме це запам'яталося, бо я очікувала іншого після всього пережитого. Підписала рівним, чітким почерком, наче робила це сотий раз. Потім попросила копію документа, склала її вдвоє і сховала в ту саму папку, яку раніше притискала до грудей.
Перед тим як піти, я запитала, чи встигне сама відвезти повідомлення до банку — відділення на Проспекті Миру зачиняється о шостій, а вже була пів на шосту. Сказала, що поїде таксі, бо автобус саме не ходить цим маршрутом через ремонт кільця на Київській. Розрахувалася карткою за послугу, подякувала, застібнула плащ аж до шиї, хоча надворі було тепло як на вересень, і вийшла.
Не знаю, що сталося далі з майстернею. Не знаю, чи син одразу помітив, що гроші стали для нього недоступні, чи тільки при найближчому переказі. Але через три тижні Данута повернулася до нас — цього разу по копію нотаріального акта про дарування майстерні, бо, як сказала адміністраторці, "адвокат просив повний пакет документів". На ній був той самий плащ. Виглядала інакше. Не радісно — не думаю, що це було радісне почуття. Але прямо. Наче перестала горбитися під вагою того, що вже не мусила нести.
Коли вона виходила, я притримала їй двері. Сказала тільки: "Знайте, син подзвонив мені вчора. Вперше за три тижні." Я не запитала, про що вони говорили. Це вже була не моя справа. Зачинила за нею двері контори й повернулася до паперів наступного клієнта, який чекав уже двадцять хвилин і явно втрачав терпіння.
