Мене звуть Олена. Мені п’ятдесят два роки, я живу у Львові, на вулиці Коперника, у старому будинку з високими стелями та скрипучими сходами. Працюю в читальному залі наукової бібліотеки — тихо перебираю картки, розставляю томи, звикла до чужих історій. Але те, що трапилося минулої осені в квартирі мого сусіда Романа, не забуду.
Роман — чоловік шістдесяти трьох років, колишній інженер-будівельник. Розлучений уже років десять, діти десь за кордоном, живе сам. Любив повторювати, що шукає «справжню господиню», бо набридло харчуватися в ресторанах. І от якось у вересні він подзвонив у мої двері.
— Оленко, є цікава пропозиція. Зайди завтра о шостій. Я чекаю одну жінку, хочу провести невеликий експеримент. Подивишся.
Я здивувалася, але погодилася — з цікавості. Роман колись допоміг мені полагодити кран, тому відмовити було незручно. Наступного вечора я піднялася на четвертий поверх, зайшла до його квартири. У передпокої пахло старою фарбою та ледь чутно — тліючим пилом від батарей, бо вже ввімкнули опалення. Він стояв у випрасуваній сорочці, на столі у вітальні — пляшка «Шабо» та два келихи.
— Ходімо на кухню, — сказав він і загадково всміхнувся.
На кухонному столі безладно лежали немита картопля, шматок сала, цибуля, кілька яєць і розкрита банка з огірками. У раковині — гора брудних тарілок, каструль, виделок, наче тут тиждень ніхто не прибирав. Я застигла.
— Бачиш? Це — мій тест, — пояснив Роман. — Сьогодні прийде Оксана. Познайомилися через колегу. Я запросив її на домашню вечерю. Якщо візьметься мити посуд і готувати — значить, господиня. Якщо ні — то навіщо вона мені?
Мені стало гидко. Але я вирішила не сперечатися — сіла в кутку вітальні, за великим фікусом, і розкрила книжку, яку принесла з собою. Звідти було чути все, що відбувалося в коридорі й на кухні.
Близько сьомої пролунав дзвінок. Роман пішов відчиняти. Я почула жіночий голос — спокійний, із легкою хрипотою.
— Добрий вечір. Оксана. Ось, принесла трохи солодкого до чаю, — вона простягнула йому коробку львівського шоколаду ручної роботи.
— Дякую, проходь, — Роман аж світився.
Вона зняла плащ, залишилася в темно-синій сукні до коліна. На вигляд — років сорок п’ять, може, п’ятдесят, підтягнута, з акуратною стрижкою. Трималася впевнено, але без зверхності.
Роман запросив її на кухню.
— А де ж святковий стіл? — спитала вона, побачивши безлад.
— Отут і є, — він обвів рукою. — Я хотів побачити тебе в справжніх обставинах. Мені потрібна не просто подруга для прогулянок, а жінка, яка вміє створити дім. Почистиш, приготуєш — і посидимо гарно.
Я чула, як Оксана зробила кілька повільних кроків. Потім — звук її сумки, яку вона поклала на стілець. Цокання підборів стихло.
— Романе, — сказала вона рівно. — Я працюю фінансовим директором у будівельній компанії. В мене підлеглих сорок людей. Я закриваю угоди на чотириста тисяч гривень щомісяця. А ви хочете, щоб я мила ваш брудний посуд?
Він, мабуть, не очікував такого. Почав белькотіти:
— Але ж це просто перевірка, я хотів зрозуміти, чи підходимо ми…
— Вибачте, але я не складаю іспитів на посаду хатньої робітниці, — перебила вона. — Я прийшла на побачення, а не на співбесіду.
Я підвела голову. Стало так тихо, що було чутно, як на вулиці сигналить машина. Роман мовчав.
Оксана дістала з сумочки смартфон, відкрила застосунок «Uklon», швидко замовила таксі. Потім узяла зі столу свою коробку цукерок, відкрила її, поставила на край.
— Це вам залишаю. Пригостіться. Може, колись знайдете ту, яка захоче мити ваші тарілки. А я поїхала.
Вона розвернулася на підборах і вийшла в коридор. Я вислизнула з-за фікуса — просто зустрілася з нею очима. Оксана на мить затримала погляд — у ньому не було ні образи, ні тріумфу, лише спокійна втома людини, яка вкотре наштовхнулася на чиюсь дурість. Потім вона ледь кивнула — і вийшла, тихо зачинивши за собою двері.
Роман стояв посеред кухні, розгублено дивлячись на відкриту коробку шоколаду. Я підійшла.
— Ти це навіщо зробив? — спитала я.
Він знизав плечима:
— Я думав, вона зрозуміє…
Я нічого не відповіла. Взулася, забрала свою книжку й пішла до себе. Більше ми з Романом не спілкувалися — він уникав мене в під’їзді.
Через два дні я побачила, як з його квартири виносили чорні сміттєві пакети — судячи з брязкоту, той самий посуд, який він так і не навчився мити сам. А Оксану я зустріла на площі Ринок через місяць — вона йшла з чоловіком років п’ятдесяти, вони сміялися, тримаючись за руки. Впізнала мене, всміхнулася — і пройшла далі.
