Микола завжди повторював: «Галю, сядь, не рипайся. Не твоє це — кермо крутити». Сорок три роки разом, двоє синів, трикімнатна квартира на Левандівці, кредит закритий ще до другої хвилі — і оце «не твоє» звучало в нашому домі частіше за «доброго ранку». Не зі зла він — я знаю. Просто Микола був переконаний: у житті є чоловічі справи і жіночі. Кермо належало до чоловічих.
Півтора року тому Миколи не стало. Інфаркт просто на роботі — він у «Новій пошті» на складі працював, уже на пенсії, підробляв комірником. Хлопці казали, навіть не скрикнув. Присів на піддон із товаром — і все. Мені зателефонували о пів на четверту дня. У вівторок. Я саме тісто на вареники замісила — Микола просив із вишнями, на вечерю. Тісто так і простояло до ранку на столі, поки я сиділа в коридорі на стільчику для взуття і дивилась на його куртку, що висіла на вішаку. Сіра, зі світловідбиваючими смужками — він її на роботу вдягав. Пахла складом: картоном, пилом, машинним мастилом від навантажувачів.
Перший рік після похорону я майже не виходила з дому. Тобто виходила — в магазин, в аптеку, на пошту за комунальними. Але це був не вихід — це був рух по колії. Прокинулась, вмилась, чай без цукру, дві ложки вівсянки, политих окропом. Телевізор працював цілодобово — не щоб дивитись, а щоб не чути тиші. У цій тиші було щось таке густе, що вуха закладало, як у літаку. Я засинала під «Слугу народу» на «1+1» і прокидалась під рекламу «Епіцентру» о шостій. День бабака, тільки без бабака.
Син старший, Андрій, працює в ІТ-компанії на вулиці Науковій, одружений, двоє дітей, іпотека. Приїжджав раз на два тижні з продуктами — ящик овочів, молоко, хліб, гречка. Завжди поспішав. «Ма, ну ти як?» — «Нормально, синку». — «Точно?» — «Точно». І він їхав, бо в нього мітинг о дев'ятій, англомовний.
Донька Оксана дзвонила частіше, але її турбота мала присмак контролю. «Мамо, а що ти їла?», «Мамо, ти виходила сьогодні?», «Мамо, я тобі замовлю доставку з „Сільпо“, не тягай сама». Вона працювала фінансовим директором у фірмі на Рясному, жила в котеджному містечку під Львовом, мала чоловіка-стоматолога, доньку-відмінницю і чіткий розклад на місяць уперед. Оксана любила мене — я це знала. Але любила як маму, яка має сидіти вдома, пекти пляцки на свята, брати онуку на вихідні й не вигадувати нічого зайвого. Зайвим вважалося все, що не вписувалось у картинку «старенька бабуся».
А я не почувалася старенькою. Мені шістдесят п'ять, але руки пам'ятали, як місити тісто на весільні калачі — я двадцять років пропрацювала пекарем у кондитерському цеху на Підзамчі. Спина, правда, вже не та — але то дрібниці.
Ідея з правами прийшла несподівано. В лютому, через рік після смерті Миколи, я стояла на зупинці маршрутки під мокрим снігом — їхати треба було на кладовище, а маршрутка не прийшла, і наступна теж. Стояла, тримала букет гвоздик, замотаний у фольгу, і думала: от якби я мала машину. Сіла б зараз — і поїхала. Сама. Без дзвінків Андрієві: «Сину, може, підвезеш?», без «Оксанко, позич Romanів водія на годинку».
Микола би покрутив пальцем біля скроні — це я знала напевно. Він завжди казав: «Галю, ну куди тобі? У тебе реакція — як у равлика». І я вірила. Сорок три роки вірила, що керування авто — це складна чоловіча справа, до якої в мене немає хисту. Як вірила, що не варто відкривати власну пекарню в дев'яностих, коли подруга з цеху кликала; як вірила, що не потрібно вступати до технікуму харчової промисловості — «ти ж і так добре печеш, навіщо ті корочки». Микола не забороняв — він просто м'яко, спокійно, з теплою посмішкою пояснював, чому мені це не треба. І я погоджувалась.
Автошкола «Форсаж» на вулиці Городоцькій. Інструктор Віталій — молодий хлопець років тридцяти, у флісовій кофті з логотипом школи. На першому занятті я сіла за кермо, вдихнула запах освіжувача «яблуко» і старого пластику — і в мене затремтіли коліна. Не від страху. Від люті. Лютості на себе, на свої шістдесят п'ять, на сорок три роки «не твого». Віталій сказав: «Пані Галино, спокійно, машина вас слухається». І я раптом заплакала — мовчки, без ридань, просто сльози потекли по щоках на комір куртки. Він простягнув серветку і додав: «У вас усе вийде. Просто дайте собі час».
Екзамен склала з третього разу. Перша спроба — не пропустила пішохода на переході біля «Форуму». Повернулась додому, сіла на кухні і до другої ночі пила чай з мелісою. Дивилась у вікно на вогні Левандівки і чула Миколин голос: «А я ж казав». На другу спробу завалила паралельне паркування — заїхала правим колесом на бордюр. Але третя — третя була моя. Екзаменатор, суворий дядько у формі, сказав: «Вітаю. Дуже впевнена їзда». Я вийшла з МРЕВ на Персенківці, набрала Оксану. У трубці — пауза. Три секунди, чотири. Потім: «Мамо, навіщо тобі це в твоєму віці?» Точно ті слова. Точно той тон. Я заплющила очі — і почула Миколу.
Андрій відреагував інакше. Подзвонив увечері, сказав: «Ну ти даєш, ма! Якщо треба буде з машиною допомогти — кажи». А потім тихіше: «Тато би, звісно, бурчав… Але ти молодець». Автівку купила в квітні. Сірий Nissan Note, 2015 рік, 90 тисяч на спідометрі. Андрій перевірив двигун, поміняв масло, сказав: «Ідеальний стан». Я назвала його «Горобчиком» — бо маленький, сірий і всюди пролізе. Перший місяць їздила тільки по району: в «Арсен» на Суботівській, в аптеку, на цвинтар до Миколи. Звикала. Сусідка знизу, пані Стефа, сказала якось: «Галино, ти світишся. Що ти з собою зробила?» А я просто вперше за півтора року вийшла з дому не тому, що треба, а тому, що можу.
У суботу, без попередження, без плану, я склала сумку. Термос із кавою, бутерброди з сиром і маслом, плед — старий, у червону клітинку, ще з часів, коли ми з Миколою їздили потягом у Трускавець. І маленьку фотографію Миколи в рамці — ту, де він стоїть біля пам'ятника Шевченку на проспекті Свободи.
Виїхала о п'ятій ранку. Львів — Славське, сто тридцять кілометрів. Траса пуста, туман над полями, на узбіччі — об'яви «Продається молоко» і «Картопля з льоху». Я їхала обережно, тримала шістдесят, пропускала фури. На заправці «ОККО» біля Стрия випила кави, доїла бутерброд. Долоні спітніли на кермі — але не від страху. Від збудження. Від щастя. Такого простого, майже дитячого: я їду, і ніхто мені не каже «не твоє».
Гори побачила близько десятої. Зупинилась на узбіччі перед самим Славським, вийшла з машини. Травень, на схилах ще лежав сніг — латками, мов забутий. Повітря пахло мокрою корою, гноєм і далеким димом — десь палили суху траву. Я стояла, вдихала це все, і по щоках знову текли сльози — тільки тепер не від люті, а від полегшення. Від того, що я нарешті дозволила собі те, чого не дозволяла сорок три роки.
Фотографію Миколи поставила на панель приладів. Сказала вголос: «Бачиш? Доїхала». Він, звісно, не відповів. Але я уявила, як він хитає головою і всміхається — так, як умів тільки він. І подумала: я любила його. Люблю досі. Але, можливо, за ці сорок три роки я трохи втратила себе. І тепер шукаю її — на дорогах, яких він би для мене не вибрав.
Оксана подзвонила о четвертій. «Мамо, ти де?! Я дзвоню, дзвоню!» — «У Карпатах, доню. Сама приїхала. На своїй машині». Тиша. Потім — різке, майже з істерикою: «Мамо, це небезпечно! Ти на трасі, сама, у твоєму віці! У тебе тиск, ти забула?!» Я не стала сперечатись. Сказала спокійно: «Зі мною все добре. Завтра повернусь». І поклала слухавку.
Наступного ранку я спустилась униз, у кафе біля підйомника. Узяла чай, сиділа на терасі, дивилась, як туман сповзає з гори Тростян. Подумала про Оксану. Вона не зла. Вона боїться. Вона схожа на Миколу більше, ніж хотіла б. І головне — вона щиро вірить, що її контроль і є любов.
А я вирішила, що більше не можу так. Не хочу. Не буду.
Повернулась у Львів у неділю ввечері. У понеділок поїхала в банк на площі Ринок, зняла готівку — рівно стільки, скільки Микола відкладав на «старість». Він би сказав «на чорний день», але я вирішила — на мій. Потім поїхала в туристичний магазин на Княгині Ольги і купила намет. Двомісний, синій, з москітною сіткою. Вартістю в половину моєї пенсії. Дівчинка на касі, років двадцяти, глянула на мене зацікавлено, але нічого не спитала. Я, як чекиня, поклала чек у гаманець — треба буде показати синові, хай знає, що його мама справді поїхала.
У вівторок зранку сіла в «Горобчика» і поїхала в «Дію» — переоформила заповіт. Квартиру на Левандівці записала порівну на обох дітей — я ж не звір, то їхня спадщина. Але машину — машину я відписала на дитячий будинок у Винниках. Той самий, куди ми колись із Миколою возили іграшки на Миколая. Хай дітям буде.
Оксані про це сказала за вечерею наступної суботи. Вона приїхала з тортом, я заварила чай. І коли вона почала: «Мамо, я тут подумала — може, продамо твого Nissan'а, тобі важко буде взимку…» — я поклала перед нею папку. Там було все: свідоцтво про реєстрацію, копія нового заповіту, страховий поліс. Вона прочитала — і зблідла.
— Мамо… — тільки й вимовила.
— Це моя машина, Оксанко. Я її купила за свої гроші. І я вирішила, кому вона дістанеться. Не тобі. Якщо я не можу тобі довірити свою свободу за життя — з чого б мені довіряти її після смерті?
Вона сиділа мовчки, тримала папку в руках. Потім поклала, встала, взяла сумочку.
— Я не знаю, як це коментувати, — сказала тихо. — Ти робиш, що хочеш. Як завжди.
— Як тільки тепер, — відповіла я. — Раніше я робила, як хотів тато.
Оксана пішла. Торт залишився на столі. Я сиділа на кухні, дивилась на цей торт — «Наполеон», мій улюблений — і думала: вона зателефонує. За місяць. За два. Бо вона моя донька, і вона мене любить. Але тепер вона знатиме: любити — це не контролювати. І не вирішувати за іншого, що йому «не треба» і «не наше». Навіть якщо цьому іншому шістдесят п'ять, і це — твоя мама.
Минуло два тижні. Оксана не дзвонила. Андрій приїхав — я йому все розповіла. Він почухав потилицю, усміхнувся: «Ну, ма, ти даєш… Але, знаєш, мені здається, тато б тобою пишався. Просто він би цього ніколи не сказав».
У машині на панелі досі стоїть фотографія Миколи. Я вожу його з собою всюди — сорок три роки не викинеш. Але кермо тримаю я. Тільки я.
