Вперше за три місяці після похорону Богдана я наважилась сама поїхати на цвинтар. Не те щоб боялась — просто не було сил. Але жовтнева субота видалась ясною, і я зненацька усвідомила: не можу більше сидіти вдома. В кухні пахло кавою, яку тепер я заварюю сама для себе — кавник стояв майже неторканий. Богдан завжди пив її зранку, дмухаючи в горнятко. Я вдягнула куртку і вийшла.
Маршрутка до Івано-Франківська була напівпорожня, за вікном мелькали поля, прихоплені першим інеєм. Біля цвинтарної брами, як завжди, стояла пані Ганна — квіткарка з багаторічним стажем, замотана в сірий шарф. Я попросила одну в’язку жовтих хризантем для Богдана. Вона простягла мені букет, машинально мовивши:
— А другу, білу, не берете? Пан Богдан завжди дві брав.
Я заклякла. Вітер смикнув целофан на квітах.
— Другу?
Ганна почервоніла, як буряк, заметушилась за прилавком, переставляючи горщики.
— Ой, даруйте… Я не подумала. Він уже років п’ятнадцять брав одну звичайну в’язку і одну білу. Машинально сказала…
— Для кого білу?
— Не знаю, пані Софіє. Хіба я питала? Він завжди сам вибирав. Я лише продавала.
П’ятнадцять років. У Богдана на цвинтарі лежали лише батьки — гранітний обеліск одразу за каплицею. Інших родичів у Франківську не було, я знала його родину напам’ять.
Я заплатила за одну в’язку й пішла алеєю, відчуваючи, як шурхотить листя під підошвами. Поклала квіти свекрусі й свекру, постояла хвильку. А потім, не знаючи навіщо, почала вдивлятися в навколишні надгробки. Обійшла три ряди, заглядаючи за старі пам’ятники, поки не побачила під розлогим явором скромну могилу з сірого каменю. На ній стояв вицвілий білий знич, а біля підніжжя темніли засохлі білі пелюстки, прибиті дощем. Я нахилилась прочитати: «Шевчук Марія, 1963–2008». Померла п’ятнадцять років тому, у сорок п’ять. Не знаю такого прізвища. Ніколи не чула.
Серце гупало так, що довелося сісти на лавку. Поруч у траві блищала скинута монетка — десять копійок. Підняла, крутила в пальцях бездумно. П’ятнадцять років. Кожної п’ятниці після роботи Богдан казав: «Поїду провідати батьків». І повертався за годину-дві спокійний, трохи задуманий. Я звикла. А тепер виявилось, що він купував дві в’язки — одну жовту, одну білу. Для Марії.
Вдома зателефонувала синам — спершу старшому, Павлові, який жив у Львові й працював інженером, потім молодшому, Назару, програмісту, розсудливому, як завжди. Розповідала все двічі, майже тими самими словами.
Павло вислухав мовчки, а тоді сказав різко:
— Мамо, тато не міг. Ти щось не так зрозуміла. Квіти — це ще нічого не значить.
— П’ятнадцять років, Павле. Дві в’язки щоп’ятниці.
— То, може, знайома якась. Не накручуй себе.
Назар, коли я подзвонила йому, довго мовчав у слухавку, а тоді сказав тихіше:
— Мамо, тато не злочинець. Може, це була його давня знайома до вас. Тепер його немає. Яка різниця?
— Мені різниця. Мені треба знати.
— Ви хочете розгрібати? Я б не радив.
Я поклала слухавку і відкрила шафу з паперами. Богдан зберігав усе: квитанції, чеки, старі конверти. У картонній коробці з-під взуття, перекладеній знімками, знайшла свідоцтво про народження. «Дарина, 1997 рік». У графі «батько» — Богдан Іванович Коваль. У графі «мати» — Шевчук Марія Петрівна. Те саме прізвище, що на надгробку під явором. Поруч лежала пожовкла банківська роздруківка: депозит на ім’я Шевчук Дарини Богданівни, відкритий у 2009 році опікуном — Богданом Івановичем Ковалем, сума сто двадцять тисяч гривень.
Усередині наче обірвалася струна. Марія — мати Дарини. Богдан не просто допомагав чужій дитині — він виховував доньку жінки, яку любив і втратив, і робив це так, щоб я ніколи не дізналась. Я сиділа на підлозі й роздивлялась дитяче фото на свідоцтві. Очі — його очі. Наші хлопці мали такі самі, тільки темніші.
Наступного дня зателефонувала Павлові — цього разу розповіла про свідоцтво й депозит. Він мовчав довше, ніж перед тим, а потім сказав уже інакше, стишено:
— Мамо, а якщо в неї нікого немає? Якщо вона сама-одна лишилась?
Це запитання й зрушило щось у мені. Я згадала, як Богдан, уже хворий, казав: «Софійко, хотів би, щоб фінал був справедливим». Я тоді подумала — про нас. А тепер зрозуміла: про Дарину.
Наступного ранку поїхала до нотаріуса. Оформила договір дарування нашої дачі в Яблуниці — тієї, що ми купували двадцять років тому і яку Богдан переписав на мене, — на ім’я Дарини Коваль. Нотаріус, пані Людмила, знайома ще з дев’яностих, лише знизала плечима: «Юридично все чисто». Я отримала завірену папку і два металеві ключі на брелоку з лелекою. Одна пташка на брелоку була трохи потерта — Богдан носив ці ключі роками. Я зняла лелеку із кільця й поклала собі в кишеню — сама не знаю чому, просто рука так вирішила раніше за голову. Ключі, вже без брелока, залишила в папці.
Старий товариш Богдана допоміг дізнатися адресу Дарини. Виявилося, вона живе тут же, у Франківську, на вулиці Незалежності, у старій хрущовці. Я взяла папку й ключі й поїхала.
Двері відчинила молода жінка з довгим каштановим волоссям. У неї було його підборіддя — з ямочкою. Я стиснула папку міцніше.
— Ви хто? — запитала вона насторожено.
— Мене звати Софія. Я дружина твого батька, Богдана.
Вона відсахнулась. У коридорі запахло свіжозмеленою кавою, десь гавкнув собака.
— Я… я не розумію.
— Не перебивай. Твій батько хотів, щоб у тебе було своє місце. Ось. — Я простягла папку. — Тут документи на дачу в Яблуниці. Вона твоя. І ключі.
Дарина дивилась то на мене, то на папку. Очі наповнились слізьми, вона похитала головою:
— Але це ж… я не можу. Ви не мусите…
— Тепер можеш. — Я поклала папку їй у долоні, ключі всередині глухо стукнули об обкладинку. — Договір дарування вже підписаний. Решту оформите з нотаріусом. Це твоє. І прошу, не дякуй. Зроби це для нього.
Вона щось гукнула навздогін, але я вже збігала сходами. У під’їзді пахло сирим вапном, на третьому поверсі не горіла лампочка. Я спускалась, згадуючи, як ми з Богданом садили яблуні на тій дачі. Він стояв на драбині, сміявся, а я подавала відра. Яблукам тепер уже десять років.
На зупинці заскочила у п’яту маршрутку. У кишені пальта намацала пальцями маленького металевого лелеку — той, що зняла з ключів. Він був теплий, зігрітий тілом. Я стиснула його в кулаці й дозволила собі заплющити очі. Двері з шипінням зачинилися. Я не озиралась. Я зробила те, що мала.
