Єлизавета заварювала каву в термосі, коли почула, як ворота майстерні клацнули, як завжди, — на три сантиметри нижче, ніж треба, доводилося піднімати й тягнути на себе. Цей звук вона знала краще за власне дихання. Двадцять шість років працювала тут разом із чоловіком, а тепер, через сім місяців після похорону, приходила щодня о сьомій, щоб відчинити і заварити каву механікам, ніби нічого не змінилося.
Змінилося все. На столі в конторі лежала папка з документами, які вона ще не підписала, і син Максим приходив по неї дедалі частіше, дедалі нетерплячіше.
— Мамо, це формальність. Майстерню однаково б на тебе переписали, тільки папери треба оформити через мене, бо в мене вже є зареєстроване ФОП, ПДВ, все готове. Тобі не треба з цим морочитися.
Казав це з усмішкою, як завжди, коли хотів, щоб мати не роздумувала надто довго. Йому було тридцять два, дружина Поліна і дворічна донька Софійка, для якої — за його словами — він хотів "забезпечити майбутнє". Єлизавета любила онучку безмежно, приносила їй булочки з пекарні на розі Соборної, сиділа з нею годинами, наспівуючи колискові, яких сама не пам'ятала, звідки знає.
Максим роками майже не заглядав до майстерні. Волів "свої проєкти" — продаж шин через інтернет, потім застосунок для запису до механіка, який так і не злетів. Богдан, ще до хвороби, казав дружині за вечерею, помішуючи борщ: "Він не хоче бруднити руки, Лізо. А майстерня — це бруднити руки з ранку до вечора."
Після смерті Богдана все почало відбуватися швидко. Спочатку співчуття, квіти, люди з усього Полтави приходили потиснути їй руку, бо майстерню на Шевченка знали всі — тридцять років на тій самій вулиці, та сама вивіска з облупленою літерою "М". Потім, коли пил осів, почалися розмови про "впорядкування справ".
— Нотаріус уже чекає, мамо. Домовився на четвер, на десяту. Треба тільки підпис.
Єлизавета дивилася на нього поверх окулярів, які носила недавно, бо літери почали розпливатися.
— А чому це має бути на тебе, а не просто лишитися на мені, як було?
— Бо в тебе немає ФОП, мамо. Рахунки, податкова, все це треба вести, а ти в цьому не розбираєшся. Я все владнаю.
Не згадав, що вже три місяці затримував платіж по кредиту за будинок у Розсошенцях, ані що виконавча служба вже надіслала два листи, які Поліна ховала в шухляді з постільною білизною, щоб чоловікові не довелося виправдовуватися перед тещею.
Єлизавета про це не знала. Дізналася випадково, у вівторок, коли сусідка з майстерні поруч, пані Оксана, яка тримала ломбард, запитала прямо, попиваючи чай із термоса, який завжди носила в сумці з клейончастим квітковим візерунком:
— Лізо, а це правда, що син хоче брати кредит під заставу майстерні? Бо мій знайомий з банку питав, чи знаю я вартість нерухомості на Шевченка, бо клієнт посилається на знайомство зі мною.
Єлизавета поставила чашку так різко, що кава хлюпнула на скатертину з трояндами, ту саму, що лежала на столі відтоді, коли Богдан ще навчав хлопців зварювання в задньому приміщенні.
Того вечора вона зателефонувала доньці, Марині, яка жила в Києві й працювала бухгалтером. Марина з Максимом роками спілкувалися рідко — різниця вдач, різниця пріоритетів, як казав Богдан, "вона рахує копійки, він рахує в хмарах".
— Мамо, якщо він хоче записатися власником, спершу перевір докладно, навіщо. Бо якщо він хоче брати кредит під заставу комерційної нерухомості, а майстерня формально буде на нього, то в разі проблем із виплатою виконавча служба прийде по майстерню, а не по нього особисто. Розумієш? Це вже буде не твій ризик, а всієї родини.
Єлизавета всю ніч не спала. Лежала в ліжку на своєму боці, бо другий, той, де спав Богдан, досі пахнув його одеколоном, хоч минуло сім місяців. Вранці пішла до майстерні раніше, ніж зазвичай, відкрила шухляду столу, де Богдан двадцять років тримав усі папери, і знайшла документ на право власності. Досі на її ім'я — бо попри все, Богдан оформив половину майстерні на неї ще п'ятнадцять років тому, "про всяк випадок", як тоді сказав, сміючись, що це на випадок, якщо вона надумає піти до вродливішого механіка.
У четвер, замість піти до нотаріуса на десяту, Єлизавета зателефонувала й скасувала зустріч. Максим приїхав до майстерні того ж дня по обіді, червоний на обличчі, з телефоном у руці, на якому висвічувався пропущений дзвінок від кредитного консультанта.
— Мамо, що ти робиш? Нотаріус чекав, я взяв відгул на роботі, щоб там бути!
— Сідай, Максиме.
Сів неохоче на стілець механіка, той самий, на якому сидів батько, відпочиваючи після зміни.
— Оксана з ломбарду сказала мені, що ти питав про вартість цієї нерухомості в банку. Що хочеш брати кредит під заставу майстерні.
Максим відкрив рота, закрив, знову відкрив.
— Це мало бути тимчасово, мамо. У мене борг, так, є, але я його погашу за півроку, іпотека за будинок, виконавча служба вже писала, але я з цим впораюся, тільки мені потрібна застава, а фірма — найкраща застава, банк дасть кращі умови…
— А якби не погасив?
Мовчав.
— Максиме, якби не погасив, виконавча служба забрала б майстерню. Ту, в якій твій батько пропрацював тридцять років. Ту, в якій Софійка могла б колись, коли виросте, можливо, працювати, якщо захоче, або хоча б знати, що дідусь збудував її з нуля, з одним підйомником і двома гайковими ключами.
— Звідки ти все це знаєш, мамо, ти навіть принтер увімкнути не вмієш…
— Знаю, бо маю голову на плечах, синку, хоч ніколи не вела власного бізнесу. І знаю, бо твоя сестра, яка "рахує копійки", як казав батько, вміє читати кредитні договори.
Максим устав, пройшовся конторою, штовхнув ногою стос старих каталогів запчастин, що лежали там роками.
— То що, не даси мені цю майстерню? Мені самому тепер із цим боргом розбиратися?
— Дам тобі допомогу, але не майстерню на твоє ім'я. Заплачу частину твого боргу, сто двадцять тисяч гривень, стільки я відклала за роки роботи тут, з того, що батько лишив на рахунку. Але за однієї умови.
— Якої?
— Що ви з Поліною оформите в нотаріуса зобов'язання повернути цю суму протягом п'яти років, частинами, як будь-який позичальник. І що майстерня лишається на мені, формально, на папері, до кінця. А після мене — половина тобі, половина Марині. Так, як має бути.
Максим дивився на неї довго, ніби тільки тепер помітив, що руки, якими вона наливала каву в термос, уміють ще й підписувати документи та рахувати виплати.
— А якщо не погоджуся?
— Тоді займатимуся тільки онучкою, Максиме. Любитиму її так само, приноситиму їй булочки, співатиму колискові. Але майстерні не дам, кредит не погашу, і тобі доведеться самому розмовляти з виконавцем. Бо я вже платила ціну за твої проєкти, які не вийшли, і вдруге, і втретє. Четвертого разу не буде.
У п'ятницю Єлизавета поїхала до нотаріуса сама, з папкою, в якій лежав документ про право власності, виписка з рахунку і аркуш із рукописними умовами договору позики — сто двадцять тисяч гривень, шістдесят щомісячних платежів, перший внесок до кінця місяця. Максим прийшов на п'ятнадцять хвилин пізніше, з Поліною, яка не озивалася протягом усієї зустрічі, тільки тримала сумочку на колінах і дивилася в підлогу.
Підписали. Нотаріус, літній чоловік із втомленими очима, поставив печатку і вручив кожному по примірнику договору.
Через місяць Максим переказав перший платіж — дві тисячі гривень, точно вчасно. Єлизавета перевірила це у виписці банку в телефоні, сидячи в майстерні, за тим самим столом, із термосом кави поруч. Оксана з ломбарду заглянула по сусідству, сіла на стілець з іншого боку і запитала, чи отримала гроші.
— Отримала. Точно, до копійки.
— Ну й добре. То налий собі ще тієї кави, бо охолоне.
Єлизавета взяла до рук старий каталог запчастин, той, який Максим штовхнув ногою, і поклала його назад на полицю, туди, де він стояв двадцять років. Витерла долонею пил з обкладинки, поправила кут, щоб лежав рівно з іншими.
— Софійці спечу сьогодні сирник. Максим має по неї приїхати в суботу.
— Ото добре зробиш. Дитина сирник любить.
Єлизавета допила каву, поставила кухоль на стіл поруч із папкою з підписаним договором і встала, бо коло воріт пролунав стукіт у бляху — клієнт чекав, щоб заїхати з машиною на техогляд. Підійшла до воріт, підняла їх на ті три сантиметри, яких завжди бракувало, і потягнула на себе.
