Мене звати Роман Кулик, мені сорок два, і я двадцять років ремонтую котли й газові колонки в Києві. Тесть мій, Олег Панасович, помер минулого листопада, і ще на поминках теща, Валентина Іванівна, підійшла до мене з чаркою і сказала: "Ти тепер за старшого в родині лишився". Я тоді подумав — просто слова, які кажуть на поминках. Виявилося — ні.
У тестя була невелика майстерня на Троєщині, біля ринку на Лісковій, де він тридцять років точив ключі й ремонтував замки. Приміщення — двадцять два квадратних метри, орендоване у міськради за смішні гроші, бо договір ще з дев'яностих. Я туди возив йому запчастини, іноді підмінював, коли він хворів. Не тому, що мені так вже хотілося — просто дружина просила: "Ромчику, з'їзди, тато сам не впорається". Їздив.
Коли Олег Панасович помер, виявилося, що майстерню записано на мене. Дарчу він оформив ще у дев'яносто сьомому, коли тільки викупив право оренди і поставив приміщення на баланс як своє майно — тоді ж, коли перереєстровував і сам договір з ЖЕО. Боявся, певно, що після його смерті майно піде на розтягування між донькою і сином, які між собою й так не товаришували, а мене вважав нейтральною фігурою. Я про це узнав тільки з паперів, коли ходив до нотаріуса разом із дружиною закривати спадкову справу.
І от тут почалося те, через що я взагалі зважився це розповідати.
Валентина Іванівна прийшла до нас додому на Оболонь у грудні, ще сніг не встиг злежатися, і сказала прямо з порогу: "Майстерню треба записати на Ксенію". Ксенія — це сестра моєї дружини, живе в Ірпені, торгує косметикою через інстаграм, з ремонтом ніколи справи не мала. Я спитав — навіщо. Відповідь була проста: "Бо ти чужий, а вона кров". Хоча одруження з її донькою триває вже п'ятнадцять років, і в нас із дружиною двоє дітей — тобто рідні онуки самої Валентини Іванівни, до речі.
Я тоді не сперечався, сказав — треба подумати. Але подумати мені не дали. Через тиждень до майстерні прийшов замінити замок якийсь чоловік, назвався представником Ксенії, сказав, що "тепер тут господарює вона". Про це мені розповіли сусіди по ряду — реготали, що накладку прикрутили криво, на два шурупи замість чотирьох, і тримається вона на соплях.
Тут вже я поїхав сам. Приїхав — а на дверях справді нова накладка, ключ мій не входить. Подзвонив дружині, вона мовчала довго, а потім сказала: "Мама вважає, що так буде правильніше". Правильніше для кого — не пояснила.
Я не влаштовував сцен. Поїхав до тієї ж нотаріальної контори на Лук'янівці, де оформлялася спадщина, взяв копію дарчої і виписку з реєстру речових прав. Виявилося: майно моє, зареєстроване, ніхто нічого не переоформив — просто поламали замок і повісили новий, розраховуючи, що я плюну і піду. Це вже не сімейна суперечка, це, вибачте, самовільне заволодіння чужим майном, стаття є.
Валентина Іванівна тим часом розповідала всім спільним знайомим, що я "виживаю бідну стару жінку з останнього, що лишилося від чоловіка". Хтось із сусідів по будинку навіть перестав зі мною вітатися. Дружина три тижні спала на дивані у вітальні, бо, як вона сказала, "не може дивитися мені в очі, поки я мовчу".
А я справді мовчав. Не тому, що погоджувався — просто чекав, поки завершиться інвентаризація в ЖЕО за орендним договором, бо там теж треба було переоформити папери на своє ім'я, а без цього будь-який суд затягнувся б на місяці.
Двадцять третього січня я приїхав на Троєщину о восьмій ранку, коли ринок ще тільки прокидався і торговки розкладали мандарини на ящиках. Взяв із собою слюсаря, з яким Олег Панасович двадцять років тому разом вчився в ПТУ, і дільничного, з яким домовився заздалегідь по телефону. Показав дільничному виписку з реєстру — оригінал, не копію. Слюсар зняв ту накладку за сорок секунд, як і казали сусіди — вона й трималась на двох шурупах.
Всередині виявилось, що Ксенія вже встигла завезти туди коробки з косметикою — думала розширювати склад. Прийшла через годину, побачила відкриті двері й мене всередині, і перше, що сказала: "Ти серйозно так з нами?" Я відповів — не з вами, а зі своїм майном, яке ви два місяці тримали замкненим від власника.
Валентина Іванівна прийшла ввечері того ж дня, коли я вже поставив новий замок — не такий, як був, а електронний, з кодом, який знаю тільки я і майстер, що там працює. Стояла на порозі, я її навіть у майстерню не пускав — просто виніс табурет, поставив у дверях, щоб не на морозі. Сказала: "Ти нас всіх зараз втратиш через цю халупу". Я відповів, що халупу вже втратив — на два місяці, поки не забрав назад. Показав їй витяг з Держреєстру нерухомого майна, там чорним по білому — власник Роман Кулик, дата реєстрації права — тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомий рік, і жодного слова про Ксенію.
Дружина того вечора повернулась з дивана в спальню. Не сказала нічого особливого, просто взяла подушку і принесла назад. Ксенія тепер здає свою косметику через кур'єрську службу, склад орендує окремо, на Троєщині ми не перетинаємось. А майстерня працює — я найняв туди хлопця, Артема, він же підмінював тестя останні роки, і раз на тиждень туди їжджу сам, перевіряю касу і латаю дах, бо навесні там протікає кутовий стик, ще з дев'яностих не лагодили.
