Цю історію я почув від дядька Степана, який тридцять років пропрацював доглядачем у Київському зоопарку, поки не вийшов на пенсію п'ять років тому. Він розповідав її щоразу, коли ми збиралися на дні народження, і кожного разу додавав якусь нову деталь, якої раніше наче й не було.
Орангутан на прізвисько Вайло — таке офіційне ім'я стояло в документах, але всі доглядачі звали його Королем — приїхав до зоопарку з Праги ще у 2003 році, коли йому було вісім. Дядько з самого початку казав, що з цією твариною щось не так: надто спокійно вона спостерігала, як доглядачі відмикають замки.
Перший раз він утік на вихідних під час Івана Купала. У зоопарку тоді працювало приблизно п'ятдесят людей, і ніхто не розумів, як мавпа вагою вісімдесят кілограмів опинилася за трьохметровою огорожею без жодних слідів того, що хтось їй допоміг перелізти. Вайло просто прогулювався доріжкою між кіоском з морозивом і вольєром з котами, роздивляючись відвідувачів так спокійно, ніби сам купив квиток. Одна жінка навіть попросила з ним сфотографуватися — не встигла второпати, що відбувається, поки доглядачі не прибігли із сітками.
Другий раз — через півтора року, вже взимку, коли на доріжках лежав сніг, а від чайної біля входу, де продавали гарячий узвар з прянощами туристам, тягнувся пар. Тоді Вайло пішов прямісінько до вольєра з левами і став біля скла, дивлячись на левицю, яка, за словами дядька, "розгубилася більше, ніж будь-коли в житті".
Але найголовніша частина цієї історії — Матвій.
Матвій був іншим орангутаном, привезеним з берлінського зоопарку в рамках програми обміну. Між ними двома щось не заладилося з самого початку. Дядько розповідав, що коли їхні вольєри ще стояли поруч, перед тим як тварин розділили, Вайло годинами стояв біля перегородки, спостерігаючи за Матвієм таким поглядом, який доглядачі між собою прозвали "поглядом бухгалтера" — ніби він рахував суму, яку колись пред'явить до сплати.
Коли Вайло втік утретє — це було наприкінці серпня, перед самим початком навчального року, коли зоопарк аж кишів дітьми з батьками — він одразу подався до вольєра Матвія. Не погуляти. Він почав кидати каміння через огорожу, цілячись прямо в бік Матвія, поки доглядачі зі шприцями зі снодійним не прибігли через усю алею, розминаючись з візком з морозивом і перекидаючи чиюсь дитячу кульку.
Дирекція після наради, що тривала три години, ухвалила рішення: підняти стіну до чотирьох метрів, встановити електричну огорожу з низькою, безпечною для тварини напругою, і найняти альпіністів з Львова, щоб ті обстежили кожну щілину в бетоні. Альпіністи знайшли три місця, де бетонні шви трохи покришилися — настільки непомітно, що людське око цього б не розгледіло, але достатньо для кінчиків пальців орангутана. Одного вихідного два доглядачі навіть перевдягнулися відвідувачами, вдаючи, що їдять пиріжки на лавці неподалік вольєра, лише щоб з'ясувати, як точно Вайло вираховує момент зміни варти.
Після третьої втечі про Вайла написала місцева газета, а через тиждень — і центральний телеканал. Студенти з Київського політехнічного інституту надрукували футболки з написом "Свободу Вайлу" і продавали їх біля входу до зоопарку, поки адміністрація не попросила їх перейти на інший бік вулиці. Одну таку футболку дядько досі зберігає, складену в шафі поміж старих фотографій.
Але та частина, яку в газетах не написали — і яку дядько розповів мені лише один раз, коли ми сиділи самі на кухні за чаєм з медом — стосувалася того, що сталося після того, як підняли стіну.
Матвій, той інший орангутан, про якого насправді ніхто не переймався, за ті роки, поки тривав увесь цей цирк із втечами Вайла, перетворився на другорядного персонажа у власному житті. Відвідувачі йшли прямо до вольєра Вайла, ігноруючи Матвія, хоча обидві тварини належали до одного виду, були одного віку, привезені за подібних обставин. Матвій просто не був тим, про кого пишуть газети.
Директорка Олена Ковальчук, яка на той час керувала зоопарком уже сім років, якось в інтерв'ю сказала журналісту фразу, яку дядько повторював потім слово в слово: "Ми стільки років боролися за те, щоб Вайло не втік зі свого вольєра, що забули запитати, чому весь цей час він так рвався саме до Матвія."
Через шість років, коли Вайлу виповнилося чотирнадцять, а стіна з електричною огорожею і зміцненими бетонними швами остаточно унеможливила будь-які втечі, дирекція ухвалила рішення, якого ніхто не очікував: вони передали Матвія до Ризького зоопарку в Латвії за угодою обміну, яку юристи готували майже чотири місяці.
Дядько був на тій нараді, де підписували останню угоду — документ, вартість якого сягала близько семисот тисяч гривень на покриття витрат транспортування й адаптації. Він розповідав, що того дня, коли Матвія перевозили з вольєра до спеціальної транспортної клітки, Вайло стояв біля огорожі й спостерігав за всім процесом від початку до кінця, жодного разу не відвернувшись.
Після того як вантажівка виїхала за ворота, Вайло ще три дні не наближався до того місця, де раніше стояв вольєр Матвія. На четвертий день доглядачі знайшли його сидячим на тій самій скелі, звідки він колись кидав каміння, але тепер він просто дивився у порожній простір, де раніше був дім іншого орангутана — тепер там висівали новий газон і ставили стенди з історією зоопарку.
Вайло більше ніколи не намагався втекти. Не тому, що огорожа стала неприступною — хоча, правду кажучи, такою вона й стала — а тому, як казав дядько, махнувши рукою, ніби це було очевидно: "йому вже не було, заради чого тікати."
