Перша безсонна ніч почалася не з тиші, а з болю в грудях — тиск підскочив, і Ігор Федорович уже вкотре пошкодував, що не викликав швидку ще ввечері. Лежав на розкладному кріслі-ліжку, яке рипіло від кожного руху, і рахував тріщини на стелі старої панельної п'ятиповерхівки на околиці Кам'янця-Подільського. Шістдесят п'ять років — і що з того нажив? Однокімнатна квартира на другому поверсі, пенсія в чотири тисячі двісті гривень, з якої половину з'їдають ліки, і оця вата у вухах замість тиші, до якої він так і не звик.
Ліда пішла у квітні. Він так і не зрозумів до кінця, як це сталося: ще ввечері питала, чи вимкнув він плитку, а вранці вже не дихала. Швидка приїхала за двадцять хвилин, лікарка сказала — серце, і все.
Син Максим жив у Варшаві, працював на будівництві, дзвонив щонеділі рівно о восьмій вечора.
— Тат, як ти там? Пив вітаміни?
— Пив, синку, все добре.
Брехав спокійно, без докорів сумління. Що той Максим міг зробити з-за кордону? У нього іпотека, дружина-полька, дитина в садочку. А тут — тільки чекати, поки минає день.
Стояв кінець жовтня, той період, коли Кам'янець-Подільський тоне у вологому тумані з каньйону, а листя вже не шелестить, а хлюпає під ногами. За вікном мжичило третій день поспіль.
І ось серед ночі — звук. Не миша, не вітер. Настирливе, рівномірне шкрябання. Йшло не з його квартири, а з майданчика, від дверей навпроти.
— Що за холера, — пробурмотів він і накрився ковдрою з головою.
Звук не припинявся. Розмірений, впертий, ніби хтось цвяхом виводив одну й ту саму лінію знову й знову. Ігор Федорович протримався хвилин п'ятнадцять, потім таки підвівся, човгаючи капцями, підійшов до дверей і притулився вухом до холодної фанери. Звук ішов саме з квартири номер чотирнадцять — тієї, що стояла порожня з липня.
Там раніше жила Одарка Григорівна, бабуся під вісімдесят два, завжди в квітчастому халаті, з льодяниками в кишені фартуха. Влітку за нею приїхали діти на чорному позашляховику — швидко, за один день, вивезли меблі й старенька сама сиділа на задньому сидінні, притискаючи до грудей плюшевого ведмедика, і дивилася на вікна свого будинку так, ніби залишала там щось живе.
— Ігоре, — гукнула вона тоді з машини, — ти рудого підгодовуй, якщо прийде. Він до мене щовечора навідувався, я йому оселедчик давала.
— Підгодую, — відповів він, хоча жодного рудого кота біля під'їзду ніколи не бачив.
Квартиру відтоді ніхто не чіпав — ні продавали, ні здавали. Діти, певно, чекали слушного моменту з документами. Ігор Федорович у чужі справи не лізе, тільки думав часом, проходячи повз замкнені двері: житло без людини — це вже не дім, а просто бетонна коробка.
Він постояв, махнув рукою, повернувся на своє крісло-ліжко. Заснути не вдавалося. Шкрябання діставало його зсередини, ніби дряпали не сусідські двері, а щось у грудях, там, де після квітня досі не загоїлось.
Стихло лише над ранок. Вранці, виносячи сміття, він зупинився біля дверей номер чотирнадцять і побачив на дерматині внизу свіжі світлі подряпини — глибокі, справжні.
— Рудий, значить, — пригадав слова Одарки Григорівни й важко піднявся, тримаючись за поручні.
День минув звично: варена гречка, чай, похід у "Наш Край" за хлібом і сирком, розмова біля під'їзду з Петровичем із третьої квартири про підвищення тарифів на газ і майбутню зиму. Петрович тримав у роті незапалену цигарку — після операції на серці кинув курити, але звичку щось стискати зубами так і не позбувся.
— Ти чого сьогодні як в воду опущений?
— А коли я веселим був?
— Ну, при Ліді частіше усміхався.
Ігор Федорович нічого не відповів, піднявся і пішов додому.
Друга ніч почалася так само тихо. Тільки тепер він уже не спав, а чекав — сам не знав чого, просто прислухався. Близько півночі звук повернувся. Такий самий розмірений, такий самий упертий.
Він накинув на плечі старий Лідин халат — свій давно протерся на ліктях, а цей, махровий, ще тримав тепло. Запаху вже майже не залишилось, але йому здавалося, що відчуває.
Відчинив двері й вийшов на майданчик. Під тьмяною лампочкою, ще з літа обліпленою мошкою, він нарешті побачив того, хто не давав йому спати.
Кіт сидів мордою до дверей номер чотирнадцять і методично шкрябав дерматин правою лапою. Не озирався, не відволікався. Дряп-дряп-дряп. Пауза. Знову дряп-дряп-дряп.
Рудий справді виявився рудим — тільки худющим настільки, що хребет проступав горбами, боки запали, а хвіст звисав тонким брудним джгутом. Шерсть звалялася колтунами, в ній застрягло реп'яхове насіння.
Ігор Федорович стояв у дверях і мовчки спостерігав. Кіт продовжував своє, не звертаючи на людину жодної уваги. Йому було не до сторонніх — він чекав. Чекав, що знайома двері нарешті відчиняться, потягне теплом, вареним оселедцем і запахом старих рук, які пахнуть борошном і чимось таким, чому назви немає. Але будь-який кіт знає цей запах напам'ять. Так пахне любов.
— Гей, — сказав він тихо. — Рудий.
Кіт завмер і повільно обернув голову. Жовті очі на схудлій морді вп'ялися в нього.
— Нема її тут, — сказав Ігор Федорович. — Виїхала Одарка Григорівна. Розумієш? Нікого там більше немає.
Кіт дивився секунду, другу, третю. Потім відвернувся і знову почав дряпати двері.
У горлі щось стиснуло. Він прокашлявся, переступив з ноги на ногу.
— Ну чого ти… дурний. Пусто там. Нема нікого. Розумієш чи ні?
Кіт, звісно, не розумів. А може, розумів усе прекрасно, тільки не хотів приймати. У його світі за цими дверима досі жила добра бабуся, що щовечора варила рибу, наливала молоко в блюдце й гладила шорсткою долонею спину, примовляючи: "Їж, їж, рудику мій, зовсім схуд."
Для кота ця квартира лишалася останнім місцем, де його чекали. Єдиною адресою у всьому світі, де він був комусь потрібен. Тому й дряпав. Не міг повірити, що знайоме місце просто зникло — бо якщо зникло й воно, то що тоді в нього взагалі лишилося.
Ігор Федорович зачинив свої двері, притулився до них спиною. Постояв кілька хвилин, слухаючи, як з майданчика долинає той самий звук. Дряп. Дряп. Дряп. Повернувся на ліжко, натягнув ковдру до підборіддя. Не спав, лежав у темряві й слухав.
Третя ніч усе вирішила. Кіт дряпав уже не тільки двері чотирнадцятої — під ранок перебрався і шкрябав його власний поріг, тихо нявкаючи, майже беззвучно, наче голос уже сів від холоду й голоду. Ігор Федорович не витримав, схопився з ліжка так різко, що в скронях загупало, і сів прямо на холодну плитку біля дверей — ноги підкосилися, коли він побачив те худюще руде створіння, яке дивилося на нього знизу вгору так, ніби востаннє в житті на щось сподівалося.
— Ну все, — прошепотів він, притискаючи долоню до грудей, де серце гупало важче, ніж треба було в його віці. — Все, годі тобі мучитися.
Він заніс кота в квартиру, загорнув у старий Лідин халат, дав теплого молока з блюдця — руки трусилися, молоко хлюпало на підлогу. Кіт їв жадібно, майже давлячись, і весь час стежив за ним одним оком, ніби боявся, що і ця двері теж зачиняться.
Вранці Ігор Федорович подзвонив Максиму — не в неділю, а посеред тижня, вперше за півроку порушивши звичний розклад.
— Тат, щось сталося?
— Нічого. Просто… кіт у мене тепер живе. Рудий. І знаєш що, синку, я, мабуть, до лікаря запишуся. З тиском розберуся нарешті.
На тому кінці довго мовчали, потім Максим сказав, що приїде на Різдво — вперше за три роки не з нагоди похорону чи ювілею, а просто так.
Ігор Федорович поклав слухавку, глянув на кота, що вже вилизувався на його кріслі-ліжку, і подумав: дивна штука — двоє живих істот, кожна тричі стукала в чужі двері, поки нарешті хтось не відчинив.
