— Мамо, ти серйозно виганяєш нас надвір?
Олег стояв посеред кухні, червоний, як буряк, і руки йому тремтіли. А Лариса сиділа на табуретці біля вікна і плакала — так старанно, з підвиванням, наче грала роль у серіалі. Я тримала в руках надщерблену чашку з вистиглим чаєм і дивилась то на одного, то на іншу.
Це моя квартира. Двокімнатна, в панельці на Троєщині. Я сама її виплатила двадцять років тому, ще коли працювала бухгалтеркою на хлібозаводі. Кожна шпалерина тут — моя. І ось тепер у моїй же кухні мені пояснюють, що я розвалюю сім'ю.
— Я не виганяю, — сказала я. — Даю вам три місяці. Як домовлялись.
— Як домовлялись? — Лариса підвела голову, губи в неї тремтіли. — Тобто тепер ти ставиш нам умови? Після всього, що ми для тебе зробили?
Оце «все, що вони для мене зробили» я б теж хотіла почути. Бо якщо чесно, то Олег раз на тиждень виносив сміття, коли я тричі нагадаю. А Лариса купувала хліб — з моїх грошей, які я залишала на столі зранку. Бо вона ж, бачте, теж його їсть.
Рік тому, коли я запропонувала їм пожити в мене, все виглядало інакше. Олег і Лариса тулилися в орендованій однушці на Виноградарі. Платили вісім тисяч гривень, плюс комуналка. На власну квартиру не вистачало б навіть на перший внесок за іпотекою.
— Мам, ну рік максимум, — запевняв тоді Олег. — Підтягнемо фінанси, знайдемо своє.
Мені було шістдесят вісім. Вдова вже десять років, як чоловіка не стало. Квартира велика для однієї, вечорами занадто тихо. Я подумала: хай буде дім повний життя. Хай пахне борщем, хай сміються, хай торохтить телевізор у двадцяти робочих каналах.
Перший місяць так і було. Лариса навіть принесла горщик орхідеї. Олег полагодив кран, який капав ще з позаминулої зими. Щонеділі сідали разом обідати. Власне, то був єдиний день, коли вони ночували вдома, а не в Ларисиних батьків.
А потім почалося. Тихо, як вода крізь стелю — спершу пляма, потім тріщина.
Лариса спершу ввічливо цікавилась, чому я купую сметану не в «Сільпо», а в кіоску біля під'їзду — «там же термін придатності невідомий». Потім перестала вдавати інтерес і просто казала: «Галино Василівно, не ставте каструлю на плиту, я не маю де свою поставити». А ще за два місяці перейшла на «Галино» без по батькові й почала командувати, як мій колишній завцеху: «Галино, не заходь на кухню до десятої, в мене ефіри», «Галино, телевізор голосно працює».
Я вмовляла себе: ну, то молоді. В них інші звички. Я переїхала зі своєї спальні до меншої, щоб у молодят було де поставити два робочі столи й штангу для одягу. Почала ходити в магазин о сьомій ранку, щоб не заважати Ларисиним відеодзвінкам по квартирі. Вечорами читала в ліжку, бо у вітальні в них був «кінозал», а я нібито шаруділа сторінками.
Найтяжче було через Олега. Син. Моя кров. Єдина людина, яку я піднімала після смерті його батька. Він просто відвертався. Коли я пробувала поговорити, брався за телефон і буркав: «Ма, не накручуй себе. Ларі важко. Вона ж на трьох роботах, а ти з дрібницями».
«На трьох роботах» означало: веде ефіри з кухні тричі на тиждень, а решту часу сидить у телефоні. Але я мовчала.
За пів року вони перестали скидатись на комуналку. Олег пояснив: затримують зарплату. Лариса додала: «вклалися в техніку для стрімів». Я розуміла. Я сама колись рахувала кожну копійку до зарплати. Але комуналка за мою двокімнатну — це чотири з половиною тисячі щомісяця, і вона стала повністю моєю статтею витрат, поки моя пенсія танула.
Коли я спитала, скільки вони вже назбирали на квартиру, Олег образився.
— А тобі яке діло? Ми що, звітуємо тепер?
— Ми домовлялись на рік. Думаю, варто знати, як у вас із планом.
— От іменно. План наш. Не твій.
Перелом стався на початку грудня. Я повернулась від сестри раніше, ніж планувала. Двері моєї кімнати були прочинені. Лариса складала мої речі в коробку з-під бананів. Акуратно, методично. Наче речі покійниці.
— Ану стояти, — сказала я з порога. — Що ти робиш?
— Нам потрібна ця кімната. Олег храпить, як у вас спати поруч, неможливо. Хай перебирається сюди, а я залишусь у великій.
Я дивилась на її руки — манікюр, золотий ланцюжок на зап'ясті. І усвідомила, що навіть не пам'ятаю, коли востаннє мій син дивився мені в очі.
— Ні, — сказала я.
Вона застигла з моїм вишитим рушником у руках. Тим самим, якого мені мама на весілля дала, а я їй на виписку з пологового.
— Що «ні»?
— Ні, ти не будеш тут розпоряджатись. Знайдіть собі житло до кінця лютого.
Олег прибіг увечері з роботи. Не спитав, що сталось. Встав у дверях і з порога:
— Ти з глузду з'їхала, мам? Вона тобі може скандал влаштувати, але ж культурно розклала речі. Прибрати тобі хотіла. Свій людині ж не поясниш.
Я подивилась на нього і подумала: а коли він став чужим? В який момент цей чоловік, якому я читала «Котика і Півника» перед сном, перестав бути моїм сином?
З тієї розмови минуло два місяці. Вони майже не говорять зі мною. Лариса обходить кухню так, наче я там не стою. Олег відповідає окремими словами. А ще вони встигли поговорити з моєю молодшою сестрою. Та, звісно, зателефонувала: «Галю, може, ти поспішаєш? Воно якось заспокоїться, а ти собі здоров'я зіпсуєш. Поговорять, воно й налагодиться».
«Поговорять». Вони ж не збираються нічого вирішувати. Вони чекають, поки я передумаю, бо так завжди буває. Я ж завжди м'яка.
Сусідка знизу, тьотя Шура, питала вчора біля під'їзду, чи до нас не заходив майстер — стільки грюкоту зранку було. Я відповіла, що то, мабуть, двері. А сама подумала: не вщухне. Вони не вщухнуть, поки я не зроблю першої дії.
А дія — ось вона. У шухляді мого письмового столу, під старими листівками, лежить папка з документами на квартиру. Я її не чіпала, відколи переоформлювала субсидію в дві тисячі двадцять першому.
Сьогодні я встала о шостій п'ятнадцять, заварила міцного чаю з листям смородини — Лариса його зневажає, а дарма. До ранку я не спала: гортала в телефоні оголошення про оренду однушок неподалік, рахувала на калькуляторі комунальні за рік, які я покривала сама, поки вони «назбирували». Вийшло п'ятдесят три тисячі сто десять гривень — саме стільки набігло за дванадцять місяців по чотири з половиною тисячі. Не смертельно, але достатньо, щоб знати собі ціну.
Рівно о восьмій, коли Лариса ще спить — її перший ефір об одинадцятій, — а Олег уже вийшов на балкон курити, я подзвонила рієлтору. З того оголошення, що впало в стрічці ще вчора, на вулиці Закревського, біля виходу з парку.
— Алло, доброго ранку. Ви ще здаєте однушку за дев'ять тисяч? Мені потрібен підпис, я передплачу за чотири місяці відразу. На двох мешканців, орендарі — моя рідня.
З балкона донеслося, як Олег затягується. Я розклала на столі свої речі: паспорт, ідентифікаційний код, банківську картку. Внизу під вікном загримкотіла порожня пляшка — це наш двірський пес Панчо знову зчепився з нею біля смітника, як щоранку.
А тоді я відкрила застосунок «Ощадбанку» і ввела суму в поле переказу. Тридцять шість тисяч гривень — завдаток і чотири місяці наперед за однушку на Закревського, туди, куди з'їдуть Олег і Лариса. Не подарунок, а розрахунок: я плачу один раз, щоб більше ніколи не платити чужим людям за право почуватися гостею у власній квартирі. Я зробила цей платіж не зі злості. Навіть не з образи. Просто мені вже не хотілося грати роль жінки, яку можна скласти в коробку з-під бананів і винести на сходовий майданчик.
Коли квитанція вигулькнула на екрані, Лариса вийшла зі спальні й потягнулась, позіхаючи.
— О, ти вже встала? Будеш чисто заради цікавості казати, що перевела гроші?
Я підвела голову, взяла зі столу папку з документами на квартиру і міцно притиснула до грудей. У папці врівень з техпаспортом лежала моя сіяна сорочка, яку я вишивала Олегу на хрестини. Її вони б винесли першою — не зі зла, а тому що вона «займає місце».
— Скажу, — відповіла я. — Однушка на Закревського, дев'ять тисяч на місяць, оплачено на чотири місяці вперед. Ключі заберете в рієлторки завтра о десятій. Це моя квартира, і в ній тепер живу я сама.
І посунула Ларисі через стіл роздруківку з адресою.
