Перший вересня. Шкільне подвір'я у Львові гуло, як вулик, у який хтось засунув мікрофон. Білі банти, айстри, батьки з телефонами над головою — все зливалося в одну кольорову юрбу. Роман стояв біля входу на стадіон і крутив головою, намагаючись видивитися серед цього натовпу темноволосу дівчинку з жовтим наплічником.
Соломійка. Його Соломійка. Сім років. Перший клас. Ще десять хвилин тому стискала його долоню, підстрибувала від хвилювання, а тепер — ніде.
— Та де ж ти?.. — пробурмотів він, протискаючись між чужими спинами.
Донька зникла. Просто випарувалась із натовпу, поки він відійшов до ятки з морозивом — вона попросила пломбір у вафельному стаканчику, і як він міг відмовити в перший шкільний день. Відійшов на три хвилини. Тепер стояв із розталим стаканчиком у руці, а Соломійки не було ніде.
Біля ґанку вчителька — молоденька, з короткою стрижкою і нервовим рум'янцем на щоках — вишиковувала першачків у колону по двоє. Роман кинувся до неї.
— Моя дитина зникла! — випалив він, не привітавшись. — Дівчинка, сім років, темне волосся. Вона у вашому класі. Де вона?
Вчителька здригнулася й притисла до грудей планшет зі списками.
— Заспокойтеся, будь ласка… Як ваше прізвище?
— Ви не розумієте! Я відійшов на хвилину, а її вже нема. Ось морозиво купив, — він безпорадно показав розтіклий стаканчик, — а вона зникла. Просто розчинилася. Куди ви дивилися?!
— Чоловіче, — вчителька заговорила рівно, хоча голос тремтів. — У мене в класі тридцять дві дитини. Я не можу тримати за руку кожну, особливо до початку лінійки. Коли ви востаннє бачили доньку?
— Та кажу ж: щойно. Біля ятки. Вона чекала мене.
— Біля ятки… — вчителька озирнулась. — Вона могла піти до школи, у двір. Або до вбиральні. Давайте шукати, а не кричати.
Роман викинув стаканчик у переповнену урну й витер липкі пальці об джинси. Він зрозумів, що весь цей час стискав морозиво так, ніби від нього щось залежало.
— Як хоч вас звати? — запитав він тихіше.
— Наталя Ігорівна. Я класний керівник вашого класу. Підемо.
Вони обійшли подвір'я по периметру: спортивний майданчик із волейбольною сіткою, що провисла, як мокрий рушник; шкільний ґанок; алею з липами, які ще пахли липнем. Соломійки не було. Охоронець біля воріт, кремезний дядько у формі на розмір більшій, стенув плечима:
— Не виходила. Я б помітив. Діти самі сьогодні не йдуть — всі з дорослими.
— Телефон у неї є? — спитала Наталя Ігорівна.
Роман похолов. Він поліз у задню кишеню й витягнув маленький кнопковий телефон у силіконовому чохлі з котиком. Соломійчин.
— Забув віддати. Збирався перед лінійкою…
Вчителька коротко видихнула.
— Ясно. Ходімо за ріг, там ще стара частина подвір'я. Більше ніде.
За рогом, у закутку між старим спортивним корпусом і глухою стіною школи, росла висока шовковиця. Саме там, під її розкинутим гіллям, стояла Соломійка. Голова закинута, наплічник із каченятами лежав у пилюці, білі колготи вже були в зелених плямах. Вона дивилася вгору, на гілку, і Роман почув те, від чого в нього все всередині стало на місце: тоненьке, жалібне нявчання.
— Соломійко! — крикнув він. — Ти що тут робиш?! Я ж мало не…
— Тату, дивись! — перебила вона, не зводячи очей із гілки. — Воно саме туди залізло, а злізти боїться. Я його вже, мабуть, пів години вмовляю.
На гілці, притиснувшись до стовбура, сиділо руде кошеня. Худе, з брудними вусами й такими переляканими очима, ніби весь світ особисто його образив. Воно дивилося вниз, на Соломійку, і жалібно нявчало — рівно так, як кіт, який страшенно хоче врятуватися, але не наважується.
— Я йому казала: стрибай, я зловлю! — Соломійка простягнула руки. — А воно не стрибає. Тільки нявкає. Я вже й сльози ковтала — думала, що воно там помре з голоду. Але тут ти! Зніми його, будь ласка.
Наталя Ігорівна підійшла ближче й переклала планшет із однієї руки в другу. На її обличчі з'явилося щось схоже на полегшення — чи то від того, що дитина знайшлася, чи то від того, що Роман більше не кричав.
— Я вже боялась, що ви її… — почала вона, але не договорила.
Роман підійшов до дерева. Шовковиця була стара, з порепаною корою; нижні гілки починалися досить низько, і він, підстрибнувши, дістав найближчу. Підтягнувся — руки ковзнули по росі. З другої спроби заліз.
— Іди сюди, малий, — бурмотів він, просуваючись по гілці до кошеняти.
Кошеня зашипіло, але не відсунулося. Він обережно взяв його за шкірку — воно миттєво обм'якло, як ганчір'яна іграшка, і затихло.
— Тримай, — сказав Роман, злазячи, і вклав руде мале в долоні Соломійки.
Вона притиснула його до сарафану, і кошеня замуркотіло. Такого голосного муркотіння Роман давно не чув — воно було більше за самого кота.
— Тату, воно зголодніло. Чуєш, як бурчить? — Соломійка підняла на нього очі. — Воно наше тепер, правда?
— Стій-стій, — Роман підняв руку. — По-перше, ти втекла. А по-друге, ми не знаємо, чи воно чиєсь.
— По-перше, я нікуди не тікала. Я почула, як воно плаче, і пішла подивитися. А по-друге, якщо воно чиєсь, то чому воно на дереві сиділо самісіньке? Ось і вчителька це підтвердить. — Соломійка повернулася до Наталі Ігорівни. — Ви ж бачили: воно нічиє. Врятування нічийного котика — хіба це поганий вчинок?
Наталя Ігорівна розвела руками.
— Чесно кажучи, я в перший свій робочий день такого ще не бачила. Білі банти і врятування котів — зазвичай на лінійці таке не трапляється.
Роман уявив собі майбутню розмову з дружиною. Він вийшов із дому о сьомій ранку з накрохмаленою першачкою, а повернеться з котячими подряпинами на руках і заявою, що в них тепер живе руде щось. Дружина любила порядок. Але ще більше вона любила Соломійку, а Соломійка зараз стояла і муркотіла разом із кошеням так, ніби вони знюхалися ще до народження.
— Так, — сказав Роман. — Лінійка вже почалась. Ми запізнюємось.
Вони пішли через подвір'я до стадіону, де з динаміків уже гримів гімн. Роман ніс наплічник із каченятами, кошеня тримав під курткою, і воно дрібно тремтіло від людського гомону, але не пручалося. Соломійка крокувала поруч і доїдала морозиво, яке він купив по дорозі. На її білому банті прилип листок шовковиці, і вона щоразу підносила руку до голови, перевіряючи, чи кошеня під курткою батька ще там, чи не вислизнуло.
За кілька днів у сімейному чаті з'явилося фото: Соломійка спить на дивані, а руде кошеня лежить у неї на грудях, розкинувши лапи, як господар цієї квартири. Підпис був лаконічний: «Шовкунчик. Дякую, що врятували». Це було повідомлення від дружини.
Роман довго дивився на це фото. Потім поклав телефон екраном донизу й пішов ставити чайник, а на кухні почув, як з коридору тягнеться дрібний котячий тупіт услід за дитячими кроками — і всміхнувся раніше, ніж встиг про щось подумати.
Одинадцять років по тому Роман зайшов у кімнату доньки за звичкою — перевірити, чи вимкнене світло. Соломійка, вже доросла, спала, звісивши руку з ліжка, книжка лежала розкритою на підлозі. Старий рудий кіт, посивілий на мордочці, лежав у ногах ліжка. У темряві він підняв голову, потягнувся і лапою намацав звислу руку — обережно, ніби перевіряючи, чи вона на місці. Рука не поворухнулася. Кіт поклав голову на неї і затих.
