Оля Кравчук не плакала на похороні батька. Стояла біля могили в завеликому пальті, позиченому в сусідки, бо своє залишила у Дрогобичі, і рахувала подумки, скільки днів відпустки в неї лишилось у гуртівні будматеріалів, де працювала бухгалтеркою. Чотири. Чотири дні, щоб поховати батька і змиритися з тим, що автосервіс на Стрийській, який він будував тридцять років, записав на її зведеного брата Тараса.
Тарасові на той момент було двадцять шість, і за останні п'ять років він не сказав батькові й десяти речень. На похорон приїхав у костюмі, позиченому з чужого весілля, спізнився на двадцять хвилин — не міг знайти, де припаркуватися. Став осторонь, руки в кишенях, і дивився на труну так, ніби чекав, що хтось підкаже, що йому зараз належить відчувати.
У нотаріальній конторі на площі Ринок з'ясувалося, що сервіс разом із ділянкою і всім обладнанням коштує вісім мільйонів гривень. Увесь. Тарасові. Про Олю батько написав у заповіті одним реченням: бажаю доньці Олі успіхів у подальшому житті.
— Це якась помилка, — сказала вона тоді нотаріусці, пані Марії Гнатюк, жінці за шістдесят, з окулярами на кінчику носа. — Я там працювала ще підлітком. Мила диски за двадцять гривень на годину, бо тато не мав грошей на іншого працівника.
Пані Марія лише присунула до неї коробку серветок і сказала, що заповіт є заповітом, і якщо Оля хоче, може його оскаржити, тільки це коштуватиме грошей і тягнутиметься роками.
Перші півроку Тарас у сервісі навіть не з'являвся. Залишив усе на Богдана, старого механіка, що працював із батьком п'ятнадцять років і саме він зателефонував Олі в березні — сказати, що фірма тоне. Замовлення стоять, двоє клієнтів уже пішли до конкурентів на Личаківську, бо ніхто не бере слухавку.
Оля тоді ще не втручалась. Мала своє життя у Дрогобичі, розлучення позаду і сина-десятикласника, якого треба возити на репетитора з математики. Але десь усередині щось підказувало: почекай. Батько завжди повторював, що все прийде свого часу, що не варто рватися за речами, які самі до тебе повернуться.
У вересні Тарас зателефонував уперше після похорону.
— Мусиш позичити мені грошей, — сказав без привітання. — Податкова причепилась, борг за працівників. Триста тисяч.
— У мене немає трьохсот тисяч, Тарасе.
— То звідки мені їх узяти?
— Може, з продажу сервісу, — сказала спокійно, хоча всередині все стискалось. — Коштує вісім мільйонів. Триста тисяч — не проблема.
Тиша в слухавці тривала трохи задовго.
— Я не продам те, що тато мені залишив.
— То керуй ним, — відповіла і поклала слухавку.
Наступний рік Оля дізнавалась про все від Богдана, який дзвонив дедалі частіше — мабуть, більше нікому було дзвонити. Тарас розпродав два підйомники, щоб покрити борги. Потім компресор. У січні звільнив одного з трьох механіків, бо не було чим платити. Богдан наприкінці кожної розмови питав, чи не могла б Оля приїхати, хоч раз глянути, бо він уже не знає, що робити, а клієнти питають, чи взагалі варто ще сюди їхати з машиною.
Приїхала у лютому, в середу, коли у Дрогобичі під будинками танув останній брудний сніг. Сервіс мав вигляд, наче пережив якусь повільну хворобу — ворота наполовину заіржавіли, у вікні рецепції висіла табличка "Відчинено з 10", хоча був ще ранок. Тараса не було. Богдан сидів сам біля оглядової ями, їв бутерброд із паштетом прямо з паперу, і побачивши Олю, лише похитав головою, ніби хотів сказати: ну от, сама бачиш.
Того ж дня Оля поїхала до адвокатської контори на проспекті Свободи, де домовилась про консультацію з юристкою у спадкових справах, Наталею Семенюк. Не для того, щоб оскаржувати заповіт — на це вже було запізно, терміни минули. Хотіла з'ясувати інше: чи є спосіб повернути хоча б частину того, що двадцять років вкладала у цю справу без договору, без зарплати, на слово батька, що колись усе це буде спільним.
Пані Семенюк попросила документи. І тоді Оля згадала про коробку, яка від похорону стояла в підвалі її квартири у Дрогобичі, неторкнута. Коробка зі старими батьковими паперами.
Знайшла там дещо, про що й забула: договір позики від 2011 року на три мільйони гривень, які Оля дала батькові на ремонт цеху сервісу, коли продала квартиру, отриману у спадок від бабусі. Договір був написаний від руки, на аркуші із зошита в клітинку, але підписаний обома і засвідчений нотаріально — бо батько, попри всю свою недбалість в інших справах, у цьому виявився педантичним. Термін повернення: безстроково, на вимогу кредитора. Відсотки: за законодавством.
— Це спадковий борг, — сказала пані Семенюк, переглядаючи папір двічі. — Тарас успадкував його разом із майном. З відсотками за чотирнадцять років це вже добряче за п'ять мільйонів.
Оля деякий час дивилась на цей аркуш у клітинку, на почерк батька, на його підпис, який він завжди ставив із тим самим завитком біля літери К. Тріумфу не відчувала. Відчувала щось ближче до полегшення — ніби весь цей рік тримала в грудях повітря, якого тепер могла нарешті позбутися.
Вимогу про оплату надіслали в березні, рекомендованим листом, на адресу сервісу.
Тарас з'явився у неї в Дрогобичі через тиждень, без попередження, біля під'їзду, коли Оля поверталася з сином із магазину з пакетами повними продуктів. Стояв біля хвіртки, в тій самій куртці, що й на похороні, тільки тепер витертій на ліктях.
— Хочеш забрати в мене все, що маю.
— Хочу повернути своє, — сказала, перекладаючи пакети з однієї руки в іншу. — Три мільйони плюс відсотки. Решта сервісу лишається твоєю.
— Немає в мене таких грошей.
— То продай ділянку поруч, ту, що тато купив під склад. Ви нею так і не скористались. Коштує приблизно три з половиною мільйони.
Тарас мовчав, дивлячись на пакет із картоплею, який тримав Олин син, ніби це він мав йому відповісти.
— Чому тоді, в нотаріуски, нічого не сказала? Про ту позику?
— Бо думала, що тато хотів, щоб саме я тобі про це сказала, коли настане час. Не одразу. — Відчинила хвіртку. — Маєш місяць, Тарасе. Потім справа йде до суду, і тоді розмовлятимемо вже не ми, а наші адвокати.
Ділянку він продав у квітні, забудовнику з Винників, за три мільйони вісімсот тисяч. Три мільйони двісті тисяч віддав Олі — решту з відсотками розбили на дві частини, останню сплатив у липні, якраз коли по телевізору без упину показували повені на заході країни, а Богдан нарешті зміг купити новий компресор.
Автосервіс на Стрийській стоїть і донині. Тарас керує ним сам, з Богданом і одним новим хлопцем із коледжу. Оля не заглядала туди жодного разу від квітня — не через образу, просто не було приводу. Отримала своє, на папері, з підписом і печаткою, і цього їй вистачило.
Тільки раз, у серпні, отримала від нього СМС: "Продав два авто цього тижня. Тато б порадів". Не відповіла нічого. Поклала телефон на стіл поруч із філіжанкою вже холодної кави і дивилась у вікно на сусідку, що поверталася з ринку з пучком зеленої цибулі — так само, як щосереди о тій самій порі, відколи Оля себе пам'ятала.
