Автобус на Новий Розділ ходив двічі на день, і Ярослава Кушнір завжди сідала на переднє сидіння, щоб бачити дорогу. Тридцять хвилин від Львова — і вже видно теплицю сина, криву від снігу позаминулої зими.
Вона їхала до Тараса не з порожніми руками. У сумці — банка вишневого варення, шкарпетки, зв'язані ще восени, і конверт із грошима, які відкладала з пенсії по дев'ятсот гривень щомісяця. За рік назбиралося одинадцять тисяч чотириста. На теплицю, на нове скло замість того, що потріскало.
Тарасу — сорок два, розлучений, сам піднімає доньку Софійку, дванадцять років. Ярослава з квітня переїхала до них "тимчасово допомогти", а лишилася на п'ять місяців, бо побачила, у якому стані холодильник, і у якому стані сам Тарас — схудлий, з сірим обличчям, який засинав за кермом трактора просто в полі.
У той четвер вона прийшла з автобусної зупинки пішки, чотири кілометри навпростець через поле, бо маршрутка зламалася. У сінях зняла чоботи, поставила сумку і почула з кухні голос Софійки:
— Тату, а бабуся коли вже поїде додому? Вона мене вчора при подружках назвала "замазурою".
І сміх. Дитячий, необразливий сміх — над тим, як бабуся картавить літеру "р", коли сердиться.
Ярослава стояла в сінях і не заходила. Просто стояла, тримаючи сумку з варенням, і чула, як Тарас каalready:
— Ну не кажи так, вона ж старається…
— Вона мене контролює. Каже, з ким дружити, а з ким ні. Каже, спідниця коротка.
— Софійко, вона з добрих намірів.
— А чому вона тоді досі тут? Ти сам казав, що вона "тимчасово".
Тарас не відповів одразу. А коли відповів — Ярослава почула тільки:
— Ну… не знаю. Звикла вже, напевно.
Не "бо вона моя мама". Не "бо їй нема куди йти більше". "Звикла вже" — так кажуть про стару шафу, яку не викидають, бо руки не доходять.
Вона зайшла на кухню з таким виглядом, ніби нічого не чула. Поставила банку на стіл. Софійка почервоніла й вибігла до себе в кімнату, гримнувши дверима так, що дзенькнула склянка на підвіконні.
Тарас довго крутив у руках виделку.
— Мамо, ти чула?
— Чула.
— Софійка не так хотіла сказати…
— Тарасе. Скільки я вам винна?
— Що?
— За ці п'ять місяців. Скільки я їм наїла, натопила, назносила своїх грошей на продукти. Порахуй мені суму, я поверну.
— Мамо, ти що, ображаєшся на дитину?
— Я не ображаюся. Я питаю про гроші.
Він мовчав, а вона дивилась у вікно кухні — там, на городі, стояла та сама теплиця з тріснутим склом, на яку вона везла свій конверт. Одинадцять тисяч чотириста гривень. Вона поклала конверт на стіл поруч із варенням і не сказала жодного слова про нього.
Наступного ранку Ярослава зателефонувала сестрі, Галині, у Стрий, і о десятій вона вже сиділа з валізою на тому ж передньому сидінні автобуса, тільки тепер в інший бік.
Три тижні прожила у Галини на дивані в залі, поки не зрозуміла головного: назад вона не хоче. Не з образи — просто щось усередині зачинилося, як зачиняють кватирку восени, і більше не тягне відкрити.
У неї була власна квартира-однушка на Личаківській, ще з тих часів, коли працювала на заводі "Львівприлад" — здавала її студентці на ім'я Оксана за три тисячі двісті на місяць уже сім років, бо "жила з дітьми, навіщо їй ще одна квартира". Тепер вона зрозуміла навіщо.
Подзвонила Оксані сама, о дев'ятій вечора, поки та ще не спала.
— Оксано, добрий вечір. Це Ярослава Дмитрівна, хазяйка. Мені потрібна моя квартира. Даю місяць на пошук нового житла, гроші за останній місяць поверну.
Оксана здивувалась, але й тільки — студентка, звикла до змін.
Тарас за цей час дзвонив сім разів. Ярослава відповідала коротко: "Я в Галини, все добре, займаюся своїми справами". На четвертий раз він спитав про Софійчин день народження — тринадцятого числа. Ярослава сказала, що приїде привітати, привезе подарунок, і поїде тим же вечором.
І приїхала. З тортом "Київський" і книжкою про архітектуру — Софійка малювала будинки, і про це Ярослава пам'ятала, хоч про це, здається, ніхто інший у домі не пам'ятав.
За столом було тісно й ввічливо. Тарас підкладав матері салат, наче гостю. Софійка сказала "дякую за подарунок" і майже не піднімала очей.
Коли розрізали торт, Тарас відкашлявся:
— Мамо, а ти… коли повернешся? Я з теплицею сам не встигаю, і Софійку зі школи забирати нема кому…
Ярослава відклала виделку.
— Тарасе, я тобі не служба забору дітей і не робоча сила по господарству. Я твоя мати. Я жила з вами, бо думала, що потрібна саме як мати. А виявилось — потрібна як економка, за яку ще й соромно перед подругами доньки.
— Мамо, ну я ж не це мав на увазі…
— Квартиру на Личаківській я забрала назад. Живу там. У Галини були три тижні — досить, щоб зрозуміти, що мені вже сімдесят три, і я маю право жити так, як хочу я, а не так, як вам зручно.
Софійка сиділа, дивлячись у тарілку з тортом, і крутила виделкою крихти.
— Бабусю, — сказала вона раптом, тихо, — я не хотіла, щоб ви поїхали. Я просто… злилась, що ви мене за спідницю сварите.
— Софійко, — Ярослава подивилась на онуку без злості, — я тебе не сварю за спідницю. Я хвилююсь, тому що люблю. Але ти маєш право не хотіти, щоб я жила у вас. Це нормально. Ненормально — казати таке за спиною і сміятись.
Дівчинка мовчала, а тоді встала й обійняла бабусю ззаду, за плечі, притулившись щокою до її волосся. Ярослава поклала руку на її пальці й нічого не сказала. Просто тримала.
Тарас дивився на це, ковтаючи клубок у горлі, і мовчав довше, ніж будь-коли за весь вечір.
Через два тижні він приїхав до неї на Личаківську — сам, без Софійки. Привіз ту саму банку вишневого варення, яку вона колись лишила у них у холодильнику, недоїдену.
— Мамо, я не вмію просити пробачення так, щоб це звучало не по-дурному. Але теплиця тримається на чесному слові, і я… — він замовк, потер обличчя. — Я зрозумів, що поводився з тобою як зі старою шафою. Звик, що ти є, і перестав бачити, що ти жива людина, а не меблі.
Ярослава впустила його на кухню, поставила чайник.
— Гроші на скло для теплиці я тобі не дам, Тарасе. Не тому що жалко. А тому що ти мусиш зрозуміти: я не банк і не запасний варіант. Хочеш, щоб я приїжджала в гості — питай, коли зручно мені, а не коли треба тобі.
— А якщо я просто хочу, щоб ти приїхала. Без теплиці. Просто в гості.
Вона подивилась на нього довго, потім кивнула — один раз, коротко.
— Тоді приїду. У неділю. На борщ, який приготуєш сам, без мене на кухні.
Він усміхнувся вперше за розмову, незграбно, ніби давно не тренував ці м'язи обличчя.
Софійка того ж вечора написала їй у месенджер: "Бабусю, я тепер малюю не просто будинки, а твою квартиру на Личаківській. Там же високі стелі, так?" Ярослава відповіла одразу: "Три метри двадцять. Приїдь — заміряємо разом".
