Рахунок на ім'я Соломії
Вона познайомилася з Тарасом на весільному фотосесії в Кам'янці-Подільському — знімала подружку нареченої, а він тримав за руку найменшу доньку, поки старші двоє гасали між колонами старої фортеці. Соломії було тридцять чотири, вона працювала фотографом і давно вирішила, що діти — не її історія. А тут стояв чоловік у пом'ятій сорочці, з трьома дітьми і поглядом людини, яка втомилася, але не здалася.
— Вибачте, — сказав він тоді, — Дарина зараз впаде в фонтан, а я не встигаю всіх трьох.
Вона допомогла впіймати Дарину. Так і почалося.
Роман тривав рік. Тарас овдовів, коли молодшій, Дарині, було два роки, середньому, Максиму, — сім, старшій, Оксані, — одинадцять. Він працював майстром на СТО біля автовокзалу, брав нічні зміни, коли діти засинали, і возив старшу на баскетбол щосуботи на старому "Фольксвагені-Пасаті", який дзвенів на кожній вибоїні.
Соломія боялася не дітей — вона боялася стати чужою в чужому домі. Але Оксана перша простягнула їй руку, буквально: подарувала браслет з бісеру на Соломіїн день народження, зробила сама, криво, з вузликом, що не розв'язувався. Максим ділився фантиками. Дарина взагалі вирішила, що Соломія — це "друга мама", і казала це вголос при бабусі, матері покійної дружини Тараса, Ганні Степанівні.
Ганна Степанівна цього не пробачила.
Вона жила на тій же вулиці, за два будинки, і заходила щодня — то забрати Дарину зі школи, то принести вареники. Формально допомагала. Насправді контролювала. Коли Тарас офіційно розписався з Соломією через півтора року — тихо, в РАЦСі на Хмельницького, без банкету, бо гроші відкладали на ремонт даху — Ганна Степанівна на весілля не прийшла. Прислала повідомлення: "Вітаю. Сподіваюся, ти не забудеш, чиї це діти".
Соломія не забувала. Вона й не намагалася замінити матір — фото покійної дружини Тараса, Лесі, так і стояло на комоді в дитячій, і Соломія сама переставила його на видніше місце, коли робили ремонт. Вона возила дітей до школи, коли Тарас брав нічну зміну, вчила Оксану проявляти плівку в старій ванній, перетвореній на міні-лабораторію, читала Максиму про динозаврів, гойдала Дарину, коли та не могла заснути через грозу.
Три роки минуло спокійно. А потім Тарас потрапив в аварію на об'їзній під Кам'янцем — не сам винен, вантажівка вилетіла на зустрічну. Два місяці в лікарні, операція на хребті, реабілітація. СТО без нього почало провисати, зарплата майстра зупинилась, а рахунки за лікарню росли: сто двадцять тисяч гривень тільки за перше втручання, і це без реабілітаційного центру у Львові, куди лікарі радили їхати.
Ганна Степанівна з'явилася на другий тиждень у лікарні — не до Тараса, а до Соломії, в коридорі біля буфету.
— Я тут подумала, — сказала вона, тримаючи в руках судок з бульйоном, який навіть не запропонувала. — Може, дітям краще пожити у мене, поки… поки все не вирішиться. Ти ж не рідна їм, тобі важко буде тягнути одразу все.
Соломія тоді промовчала. А ввечері, коли повернулася додому, знайшла на кухонному столі складену вдвічі роздруківку — виписку з опікунської ради, порядок оформлення тимчасової опіки бабусею над неповнолітніми, "у зв'язку з непрацездатністю вітчима та відсутністю кровного зв'язку з мачухою". Хтось — очевидно, Ганна Степанівна — вже консультувався з юристом.
Соломія взяла телефон і подзвонила не юристу. Вона подзвонила Оксані, якій було вже чотирнадцять.
— Бабуся казала щось про те, що ви можете переїхати до неї? — спитала прямо.
Оксана мовчала кілька секунд.
— Вона питала, чи хочу я жити з нею "нормально". Я сказала, що нормально — це з тобою і татом.
Соломія поклала слухавку і сіла за стіл. За вікном сусідський кіт Барсик, якого вся вулиця підгодовувала, стрибнув на підвіконня і почав нявчати на кватирку — Тарас завжди пускав його погрітися, звичка залишилась і без господаря вдома.
На ранок вона поїхала не в лікарню, а в нотаріальну контору на Соборній площі, де за два роки до того вони з Тарасом оформляли шлюбний договір — тоді, здавалося, зайва формальність, тепер — рятівний круг. За договором Соломія мала право діяти від імені сім'ї щодо майна та фінансів у разі непрацездатності чоловіка. Вона забрала завірену копію, зайшла у відділення банку на Проспекті Грушевського і відкрила окремий депозитний рахунок на своє ім'я — "Фонд Тараса", як назвала його про себе. Продала свою стару "Шкоду Октавію", яку тримала про запас на випадок роботи на виїзді, — виручила сто десять тисяч. Додала гонорар за весільний сезон, який щойно закрила. Поклала все на рахунок і того ж дня оплатила перший внесок за реабілітаційний центр у Львові.
Того вечора Ганна Степанівна прийшла знову — цього разу з готовим планом: вона хоче тимчасову опіку, поки Тарас "не встане на ноги", каже, що так буде "справедливо і по закону". Соломія вислухала до кінця, не перебиваючи. Потім дістала з сумки папку — ту саму, з шлюбним договором, випискою з банку про новий рахунок і квитанцією про оплату реабілітації.
— Тарасе, — сказала вона, хоча він лежав у лікарні і не міг чути, — вибач, я скажу це вголос при твоїй тещі, бо інакше вона не почує.
Вона повернулася до Ганни Степанівни.
— Опіка над дітьми залишається у батька. Я не рідна кров, це правда, і ніколи не буду вдавати інше. Але я — дружина за законом, і за договором, який ми з Тарасом підписали свідомо, я відповідаю за родину, поки він не одужає. Реабілітація вже оплачена. Діти залишаються вдома, зі мною, ходять у ту саму школу, до того самого басейну, і бачать батька щодня, бо я вожу їх у лікарню щовечора о шостій. Якщо ви хочете допомагати — будь ласка, приходьте, готуйте вареники, забирайте Дарину зі школи. Але питання опіки закрите. Ось документи, можете забрати копії собі, щоб більше цього не піднімати.
Ганна Степанівна взяла папку, полистала мовчки. Обличчя в неї було таке, ніби вона шукала, до чого причепитися, і не знаходила. За хвилину вона поклала папку на стіл і вийшла, не сказавши ні слова — тільки двері грюкнули так, що Барсик на підвіконні стрепенувся й зістрибнув у двір.
Тарас повернувся з Львова через чотири місяці — на своїх ногах, з тростиною, яку скоро закинув у комору. Ганна Степанівна почала заходити рідше, але заходити не перестала: якось на Дарин день народження принесла торт і навіть залишилась на чай, сидячи в кутку кухні, наче гостя в чужому домі, яким, зрештою, і була.
Оксані зараз сімнадцять, вона готується вступати на факультет журналістики у Львові й возить із собою той самий браслет з бісеру — вже не носить, але тримає в косметичці, каже, на удачу. Соломія досі фотограф, досі возить дітей на баскетбол по суботах, а старий "Пасат" продали й купили інший, новіший, але так само з дзвінким брязкотом на вибоїнах об'їзної дороги — жоден сервіс так і не зміг його прибрати.
