Ororoша Оксана Гнатівна відкинулась на спинку крісла й прикрила очі. Незрозуміло було, що більше зболене — голова після цілого дня перемовин чи поперек від восьми годин за кермом. У двері офісу тихенько постукали.
— Оксано Гнатівно, можна?
Жінка здивовано підняла брови.
— Даринко, а ти чому ще не вдома? Дев'ята вечора вже.
Дівчина, її молодша менеджерка, збентежено посміхнулась, тримаючи в руках дві чашки.
— Не можу ж я вас тут саму лишити. А раптом кави захочете?
— Мені, звісно, приємно. Тільки не варто було. Йшла б додому, відпочивала.
Даринка сіла навпроти, поставила чашку.
— Ви ж знаєте, мене вдома ніхто не чекає. Мені на роботі завжди краще.
Оксана знала цю дівчину лише півроку. І познайомились вони за таких обставин, що жоден притомний керівник у Прилуках, мабуть, ніколи б не вчинив так, як вчинила вона.
Тієї зими Оксана верталась з Києва, де підписувала контракт на постачання насіння для свого агроцентру. По трасі H-07 машина раптом почала смикатись, а за кілька кілометрів до повороту на Прилуки просто заглухла на узбіччі. Телефон, як на зло, сів годину тому — забула зарядку вдома. Мороз того вечора стояв під п'ятнадцять, вітер бив в лице так, що аж очі сльозились.
Хвилин двадцять вона намагалась завести двигун, потім стукала по капоту, потім просто стояла й дивилась на порожню дорогу — жодного попутного авто. Вирішила йти пішки до заправки, яка мала бути кілометрів за три, ближче до села Линовиця.
І тоді на узбіччі вона побачила самотню постать.
Дівчина брела просто по краю проїжджої частини, не реагуючи ні на що — дивилась перед собою, і явно нікого не бачила.
— Дівчино!
Ніякої реакції. Пройшла повз, наче Оксани й не було.
Оксана наздогнала, схопила за рукав тонкої куртки — зовсім не по погоді куртки.
— Ви що, по дорозі йдете, машини ж їдуть! Схаменіться!
Та зупинилась, але навіть не подивилась у відповідь — постояла й знову рушила, ніби не почула жодного слова. Оксана не збиралась так просто здаватись. Схопила незнайомку міцніше й буквально силоміць затягла в свою машину, що хоч і не заводилась, та принаймні захищала від вітру.
— Що з вами? Погано себе почуваєте?
Дівчина подивилась на неї — вперше по-справжньому подивилась — і заплакала. Розмазуючи сльози рукавом, вона розповіла уривками: сирота, виросла в інтернаті під Ніжином, від держави отримала однокімнатну квартиру в Прилуках. Вивчилась на бухгалтера в місцевому коледжі, зустріла хлопця. Здавалось, усе складається. А потім той хлопець просто виставив її за двері — привів іншу жінку, і сказав, що тепер тут живе він.
— Але ж це твоя квартира, за законом…
— Була, — дівчина хитнула головою. — Він мене вмовив переписати частку на нього. Сказав, для сім'ї, для дитини, яку ми планували. А тепер каже — доведи. У мене й документів на руках немає, він забрав.
Оксана довго мовчала, дивлячись на замерзле скло. За вікном якраз проїхала маршрутка на Ічню, освітивши салон жовтим світлом фар.
— Тебе звати як?
— Дарина.
— А мене Оксана Гнатівна. Слухай, Дарино. У мене генератор здох на дорозі, тобі йти нікуди, мені теж нікуди. Викликаю евакуатор, а ти поки — до мене, погрієшся, чаю нап'єшся. А завтра розберемось.
Дарина не заперечувала — здається, у неї просто не лишилось сил на щось, окрім як мовчки кивнути.
Той вечір розтягнувся на два роки. Спочатку Дарина мала пожити тиждень, поки шукає варіанти. Потім Оксана запропонувала їй роботу — молодшим менеджером у своєму агроцентрі, бо побачила, що дівчина рахує швидше за калькулятор і не боїться клієнтів. Потім тиждень перетворився на місяць, місяць — на "поки не заробиш на адвоката".
Оксана сама була одна: чоловік помер шість років тому від інфаркту, син працював у Варшаві й дзвонив раз на два тижні. Великий будинок на околиці Прилук, дістався ще від батьків чоловіка, стояв напівпорожній. Дарина заповнила частину цієї порожнечі — не як донька, а якось інакше, по-своєму. Вона готувала вечері, коли Оксана затримувалась на роботі. Вона пам'ятала, коли в тещі… тобто в начальниці, день народження в подруги, і нагадувала купити квіти. Вона просто була поруч.
Про квартиру не забули. Оксана найняла адвоката, Людмилу Веніамінівну, з якою вже мала справи по земельних спорах агроцентру. Справа виявилась заплутаною: хлопець, якого звали Максим Костюк, справді оформив на себе половину квартири через договір дарування, який Дарина підписала, не читаючи, довіряючи. А тепер він з тією другою жінкою, Аллою, жив у тій же квартирі й навіть здав в оренду друге приміщення на першому поверсі під перукарню.
Два роки судів. Максим наймав то одного адвоката, то іншого, зникав з засідань, подавав апеляції. Одного разу зателефонував Дарині сам, вночі, п'яний — вимагав, щоб вона забрала позов, погрожував, що "розкаже всім, яка вона невдячна". Дарина того вечора просто вимкнула телефон і лягла спати на дивані в кабінеті Оксани — не хотіла бути сама.
Розв'язка настала в четвер, у жовтні. Засідання Прилуцького міськрайонного суду призначили на десяту ранку. Оксана взяла відгул і поїхала разом з Дариною — не тому, що мусила, а тому, що не могла інакше.
У коридорі суду вже сидів Максим — погладшав, борода відросла неохайна, поряд Алла в яскраво-рожевій куртці нервово гортала телефон.
— Дарино, — Максим підвівся, коли побачив їх. — Може, домовимось? Я тобі грошима віддам, скільки та частка коштує. Тридцять тисяч гривень, і забудьмо цю історію.
— Частка коштує сто двадцять, за оцінкою експерта, — тихо, але твердо сказала Дарина, дістаючи з сумки папку з документами. — Ви самі це бачили в матеріалах справи, Максиме Олеговичу.
— Та де я тобі візьму сто двадцять!
— Це вже не мої проблеми.
Суддя, жінка років п'ятдесяти з втомленими очима, зачитала рішення після сорокахвилинного засідання: договір дарування визнати недійсним як укладений під впливом обману та зловживання довірою, право власності на квартиру повністю відновити за Дариною Тимофіївною Кравець.
Максим щось почав говорити про апеляцію, Алла смикала його за рукав, кажучи "ходімо вже, ходімо", і вони вийшли з зали, навіть не глянувши в бік Дарини.
Дарина вийшла в коридор, притиснула до грудей папку з рішенням суду, і руки в неї трохи тремтіли — не від холоду цього разу.
Через два тижні вона отримала виписку з реєстру нерухомості на своє ім'я і ключі — Максим виїхав, залишивши на кухонному столі старий чайник і записку "щасти". Квартиру Дарина здала в оренду молодій сім'ї з Ічні за чотири з половиною тисячі гривень на місяць — сама лишатись там не хотіла, забагато спогадів, — а гроші почала відкладати на власне житло, менше, але точно тільки її.
У той вечір, коли прийшли гроші за перший місяць оренди, Дарина зайшла в кабінет до Оксани з двома чашками кави, як завжди.
— Оксано Гнатівно, я тут подумала… може, вже пора мені й справді знайти собі квартиру. Не хочу вас обтяжувати.
Оксана відсьорбнула кави, подивилась у вікно, де вже темніло — жовтень в Прилуках темніє рано.
— А хто сказав, що ти обтяжуєш? У мене холодильник повний, бо ти готуєш. Ти собі шукай квартиру, це правильно, кожен повинен мати своє. Але з роботи не звільняйся, і по вечорах чай пити не забороняю.
Даринка засміялась і поставила чашку ближче до неї.
