Двадцять два роки на тій самій дільниці. Їжджу до пацієнтів старою шкодою фабією, у ній завжди коробка з бинтами й дві пари запасних рукавичок, бо перші кудись подіваються. У вересні вже холодно, у панельці на Соборній тхне вологим під'їздом і смаженою цибулею з другого поверху о десятій ранку. Саме там, на тій вулиці, я познайомилась з Олею.
Побачила її вперше у травні, два роки тому. Йшла узбіччям дороги в бік Юнаківки, тягнучи за собою старий матрац, перев'язаний мотузкою від тюків соломи, а поряд дріботіла маленька дівчинка, моя майбутня пацієнтка на щеплення, Софійка, тоді їй було три рочки. Я саме їхала на виклик до сусідки, тому пригальмувала й запитала, чи підвезти. Оля похитала головою. Сказала, що впорається, що це недалеко, хоча до її хатинки було добрих два кілометри, а матрац важив, здається, стільки ж, скільки вона сама.
Тоді я не знала всієї історії. Дізнавалась поступово, шматками, як дізнаються в невеликому місті — від пацієнтки, від аптекарки, від когось на зупинці.
Оля Ковальчук мала за тридцять і колись вела бухгалтерію у транспортній фірмі Бориса Рогози, найбільшого перевізника в районі. За чотири роки до того, як я з нею познайомилась, з рахунків фірми зникло щось із вісімсот тисяч гривень. Старий Рогоза, батько Бориса, публічно звинуватив її у розкраданні. Ніхто так і не знайшов доказів, що це вона замовляла перекази — жодного логу, жодного рахунку на її ім'я за кордоном — але Рогози мали адвокатів і знайомства в податковій, а вона мала тоді немовля й більше нічого. Фірма звільнила її одного дня. У місті вже ніхто не хотів довірити їй навіть касу в кіоску. Прибирала, шила фартухи для дитсадка, мила під'їзди по черзі з іншою жінкою з будинку.
І ось, на тій самій вулиці, одного вівторка наприкінці серпня, зупинилась перед її хатиною чорна тойота камрі. Я це бачила, бо саме виходила від пацієнта на три номери далі. Вийшов чоловік у костюмі, якого в Сумах ніхто такого не бачив — хіба на весіллі в готелі "Sputnik", але не на цій вулиці з болотом після дощу. Це був Максим Рогоза. Син старого Бориса. Йому було тоді років сорок, повернувся з Києва, де вів власну девелоперську фірму й, як казали, розбагатів на забудові під столицею.
Стояв біля хвіртки хвилин десять, перш ніж наважився. Я бачила це з вікна під'їзду, бо саме вписувала карту пацієнта в зошит, бо інтернет у цьому будинку знов зник. Врешті зайшов.
Оля відчинила двері з тією ж ганчіркою в руці, якою витирала стіл, коли я приїжджала робити уколи її сусідці. Ганчірка випала з руки на поріг.
Я не чула, про що вони говорили, була надто далеко. Але чула, як грюкнули двері. Так сильно, що відвалився шматок штукатурки над одвірком, який і так уже сипався останні два роки.
Пізніше, коли я вже стала її медсестрою — бо почала їздити до Софійки на профогляд у два роки, потім на щеплення — Оля сама розповіла мені, що сталося того дня біля дверей. Що Максим питав про вік Софійки. Що вона наказала йому забиратись з ганку.
Одного разу я запитала, ніби між іншим, вимірюючи Софійці температуру, чому в дівчинки такі зелені очі, коли в Олі карі. Оля подивилась на доньку й сказала лише, що це в діда. Я не розпитувала далі. Не моя справа, так я тоді думала.
Максим повернувся через три дні. Цього разу не пішов одразу.
Дізналась від аптекарки, що він розпитував по місту про справу чотирирічної давнини. Що пішов до бухгалтерки, яка тоді робила аудит у фірмі Рогозів, жінки вже на пенсії, що живе під Охтиркою. Що сидів у неї дві години. Ніхто не знав, про що вони говорили, поки не почалося те, що потім в місті називали "справою Ковальчук через роки".
Через місяць я прийшла до Олі на виклик і застала в неї чоловіка з портфелем, не Максима, якогось адвоката з Харкова. На столі лежали папери — копії банківських виписок, щось схоже на комп'ютерну експертизу. Оля мала червоні очі, але не плакала, тільки підписувала, аркуш за аркушем, з тим самим беземоційним виразом обличчя, який я вже знала з стількох візитів.
Адвокат пояснив мені пізніше, коли я виходила, бо він саме чекав на таксі, а в мене було п'ять хвилин до наступного виклику — що айтішник знайшов у старих резервних копіях сервера слід, якого чотири роки тому ніхто не перевіряв: перекази йшли з комп'ютера, зареєстрованого на рахунок самого Бориса Рогози, не Олі. Що старий Рогоза знав про це від самого початку і звинуватив бухгалтерку, бо вона була сама, без грошей на захист, а син тоді сидів у Києві й гадки не мав.
Справу відкрили в поліції заново. Рогоза-старший заплатив штраф і компенсацію, вісімсот тисяч плюс відсотки за чотири роки, десь на сто двадцять тисяч більше. Я бачила пізніше, як листоноша приносила Олі повідомлення з банку, бо саме була в неї на контрольному візиті через нежить у Софійки.
Востаннє я була в них у вересні, минулого тижня, на плановому щепленні. Будинок виглядав інакше — новий дах, без плівки на стіні, на подвір'ї стояв уживаний, але охайний дачія дастер. Оля відчинила мені двері у фартуху, бо саме готувала сніданок, і запросила всередину, як завжди, з тією ж ганчіркою через плече.
На кухонному столі лежала папка з логотипом нотаріальної контори з Сум — я побачила прізвище на корінці, коли клала сумку з медичними матеріалами. Оля помітила, що я дивлюсь, і сказала коротко, вимірюючи Софійці тиск на око, бо дівчинка саме крутилась біля столу: що переоформила фірмовий рахунок, той, який у неї колись забрали разом з добрим ім'ям, на власне прізвище, і що з нового року відкриває бухгалтерську контору, дві кімнати над продуктовим магазином біля ринку, вже підписала оренду на п'ять років.
Вона не питала, що я про це думаю. І не мусила. Я записала в карту Софійки вагу, зріст, дату наступного візиту через три місяці, і пішла, бо мала ще двох пацієнтів до обіду, а фабія вже з ранку розігрівалась на сонці перед будинком.
