Я на мить автоматично опустила погляд, очікуючи побачити хоча б квіти чи пляшку вина

Я на мить автоматично опустила погляд, очікуючи побачити хоча б квіти чи пляшку вина. Але не було нічого.

Я мовчки запросила його до вітальні. На столику вже було все підготовлено. Я принципово не планувала проводити вечір біля плити.

Я займаю керівну посаду й після важкого тижня хочу тиші, а не другу зміну на кухні. До того ж я вважаю, що перша зустріч удома не має перетворюватися на іспит для жінки.

Я купила хороші фермерські сири, виноград, горіхи, хрусткий багет, слабосолений лосось і відкрила пляшку сухого вина, яка давно чекала особливого випадку.

Олексій важко сів у крісло й подивився на стіл. Його обличчя одразу змінилося.

— Це… тільки холодні закуски? — спитав він із легкою зневагою, беручи шматок сиру.

— Це легка вечеря, — спокійно відповіла я. — Якщо ти голодний, можемо щось замовити. Поруч є чудовий ресторан зі стейками та грузинська кухня.

І тоді почалося.

Він відкинувся на спинку, схрестив руки й прийняв повчальний тон.

— Анно, скажу чесно. Я розчарований. Я звик до справжньої домашньої їжі. Супи, м’ясо, пироги. Уся ця ресторанна їжа — порожня. Жінка має зустрічати чоловіка домашнім теплом і їжею, приготовленою власноруч. А це… у твоєму віці це виглядає смішно.

Я слухала й не могла повірити. П’ятдесятисемирічний чоловік, який прийшов до мене з порожніми руками, пояснює мені, як я маю жити.

Всередині наростало роздратування, але зовні я залишалася абсолютно спокійною. За роки я навчилася: спокій іноді ріже сильніше за крик.

Я поставила келих і підвелася.

— Знаєш що, Олексію, — тихо сказала я, — в одному ти маєш рацію. Традиції справді важливі.

Його обличчя трохи розслабилося — ніби він уже виграв цю розмову.

— Але в тих традиціях, про які ти говориш, був ще один нюанс, — продовжила я. — Чоловік не приходив з порожніми руками. Він приносив щось: їжу, квіти, знак поваги до господині.

Його усмішка почала зникати.

— А ти прийшов без нічого. І при цьому дозволяєш собі критикувати все, що я підготувала.

Він хотів перебити, але я не дала.

— Домашня їжа — це чудово. Але прийти в гості, скористатися гостинністю й потім скаржитися… це не традиція. Це неповага.

Я пішла в коридор, зняла його пальто й повернулася.

Поклала його на підлокітник крісла.

— Одягайся. Вечеря закінчена.

Його обличчя миттєво почервоніло — аж до скронь.

Він швидко натягнув пальто.

— Неймовірно… всі жінки однакові! — прошипів він. — Тільки гроші вас цікавлять! Навіть нормальної вечері не можеш зробити!

— Мене цікавить повага, Олексію, — спокійно відповіла я. — А ти її сьогодні не приніс.

Я відчинила двері.