Петро Михайлович прокинувся о п'ятій, бо батарея під вікном знову залишилася ледь теплою. Він постукав по ній кісточками пальців — глухий звук, наче всередині вата. За вікном лило. Жовтень видався мокрим, і ринва над під'їздом торохтіла так, ніби хтось сипав горох у залізне відро.
О сьомій подзвонив Грищенко, з яким вони колись працювали на одному заводі, в інструментальному цеху.
— Петровичу, слухай сюди. У Світлани, сестри моєї, сука ощенилася. Німець, чисті, з документами. Поїхали глянемо. Тобі треба.
— Не треба мені нічого.
— Треба. Я за півгодини заїду. Сиди, чекай.
Петро Михайлович поклав слухавку, сів на стілець і довго дивився на фотографію сина, що стояла на серванті склом донизу. Він перевернув її рік тому, наступного дня після похорону. Рука так і не піднялася поставити назад.
Грищенко заїхав рівно через півгодини, старий «Сієн» пирхав біля під'їзду. Дорогою мовчали. Потім Грищенко закурив у вікно й сказав:
— Ти тільки не одразу відмовляйся, добре? Просто подивися.
Світлана жила за містом, у цегляному будинку з великим двором. Біля хвіртки кинувся німець, чорний, масивний, і гримнув так, що Петро Михайлович відступив на півкроку. Він не боявся собак, просто незвичка. За рік самотності він відвик від гучних звуків.
Цуценят тримали в сараї, у великому ящику, застеленому рядном. Їх було шестеро. П'ятеро — кріпкі, вгодовані, з блискучою шерстю й товстими лапами, вовтузилися купою, тицялися мордами одне в одного. Шосте сиділо в кутку, за старою автомобільною шиною. Воно було менше за інших, з рідкуватою шерстю й білою плямою на боці, де хутро росло клаптями. Одне вухо стирчало, друге звисало, наче хтось приклеїв його нашвидкуруч.
Світлана взяла одного з кріпаків, поклала на долоню.
— Ось, дивіться. Кабель. Батьки — чемпіони. Буде з нього пес на мільйон. Беріть, не пошкодуєте.
Петро Михайлович подивився на шину, на білу пляму, на різновухого.
— Он того.
Світлана підняла брову.
— Того? Петре Михайловичу, воно слабке. У кожному посліді таке одне буває. Я його заводчику віддам або собі залишу, мені ж не на виставку. Візьміть ось цього, гляньте, який лоб, яка стать!
— Того, — повторив він.
Грищенко зітхнув, розвів руками. Світлана потиснула плечима, полізла за шину й витягла цуценя. Воно помістилося в одній чоловічій долоні. Петро Михайлович узяв його обережно, як беруть немовля, що заснуло на руках. Цуценя на секунду розплющило очі — вони були темно-карі, майже людські — і знову склепило повіки. Від нього пахло теплою вовною й молоком.
Він розстебнув куртку, поклав цуценя за пазуху. Воно затремтіло, притислося до светра й затихло.
Назад їхали мовчки. Грищенко тільки хмикнув, коли вже повертали до міста:
— І чому саме воно?
— Не знаю, — сказав Петро Михайлович. — Просто глянув — і все.
Дома він довго стояв посеред коридору, тримаючи цуценя на руках, і не знав, що робити далі. Квартира була чистенька й порожня. Жодної зайвої речі. Єдине, що стояло на підлозі, — старе емальоване блюдо з відколотим краєм, у якому він тримав цибулю.
Він висипав цибулю в пакет, блюдо сполоснув під краном, налив води. Цуценя підійшло, понюхало, лакнуло — і тут же перекинуло блюдо лапою. Вода розлилася. Петро Михайлович уперше за рік усміхнувся.
Потім він одягнувся, вийшов у магазин біля будинку. Купив молока, гречки, курячих ший, фаршу, батончика білого. І дві миски — одну жовту, другу зелену, з написом «Лапуля», бо інших не було. Продавчиня Галина, яка пам'ятала ще його дружину, подивилася на покупки, потім на нього, але нічого не сказала.
Вдома він зварив гречку, залив молоком, остудив. Цуценя їло хапливо, захлинаючись, штовхаючи миску носом. Петро Михайлович сів на підлогу поруч, притулився до холодильника. Холодильник гудів рівно, тепло. Цуценя доїло, облизало миску до блиску й привалилося до його щиколотки. Бік був геть худий, крізь шерсть промацувалися ребра, але дихав він часто й тепло.
— Грім, — сказав Петро Михайлович. — Будеш Громом. Бо гавкаєш — ніби справді.
Пес підняв голову на звук, клацнув зубами й знову заснув.
Перший місяць він спав у коридорі, на старому светрі, постеленому біля дверей. Вставав о п'ятій, тицявся мокрим носом у долоню. Петро Михайлович підводився, вдягав черевики, виходив надвір. Грім бігав по газону, заплутувався в повідці, лякав голубів. Сусіди дивилися з балконів. Петро Михайлович не помічав.
Він знову почав готувати. Варив супи з фрикадельками, морквиною, тушкував кабачки. Курячі шийки відкладав у окрему каструльку, варив довго, щоб м'ясо відставало від кістки. На кухні пахло їжею. Він почав мити посуд одразу після обіду, а не збирати два дні, як раніше.
Минав другий місяць, третій. У Грома витягнулися лапи, хвіст, морда. Вухо, яке звисало, раптом піднялося, стало рівно. Потім друге. Шерсть перестала стирчати клаптями, лягла рівно, густо, чорна, з рудими підпалинами на грудях і лапах. На тому місці, де була біла пляма, виросло нормальне хутро.
Першим це помітив Грищенко, коли зайшов у гості на початку березня. Він зупинився біля дверей, подивився на пса, потім на Петра Михайловича.
— Це той самий?
— Той.
— Не може бути.
Грищенко обійшов Грома по колу. Пес сидів рівно, лапи разом, дивився прямо, не кліпаючи. Він уже не був цуценям. Він був собакою. Великою, чорною, з блискучою шерстю, довгою мордою і дивним поглядом — уважним, майже оцінюючим.
— Та за такого можна гроші брати, Петровичу. Хай в'яжуть. Ти ж бачиш, який екстер'єр!
— Не треба.
— Ну як знаєш.
Грищенко пішов, а через тиждень до Петра Михайловича підсіла в дворі Лідія Степанівна з третього поверху. Вона винесла тарілку з млинцями, накриту рушником.
— Петре Михайловичу, я оце млинців напекла, з сиром. Ви ж самі, то, може, візьмете? Багато вийшло.
— Дякую, Лідіє Степанівно.
— А це ваш пес? — вона кивнула на Грома. — Я дивлюся, дивлюся — такий красень. Якої породи?
— Німець. Із дворняжкою, мабуть, трохи.
— Не бачу дворняжки. Гарний, просто картинка. А можна онучці показати? Вона у вікно щодня виглядає, чекає, коли ви гуляти вийдете.
Петро Михайлович підняв голову. На третьому поверсі, притулившись носом до шибки, стояла дівчинка років семи. Вона махала рукою — дрібно, обережно, ніби не була впевнена, чи має право.
— Нехай спускається, — сказав він.
Дівчинку звали Оленка. Вона збігла вниз так швидко, що забула шапку. Підійшла до Грома і завмерла, витягнувши руку вперед — не торкаючись, тільки поряд.
— Дідусю Петре, а він кусається?
— Ні.
— А чому?
— Бо не хоче.
Оленка подумала. Потім погладила Грома по голові, рівно між вухами. Пес заплющив очі. Вона всміхнулася.
— Можна я завтра прийду?
Петро Михайлович подивився на Лідію Степанівну, та дивилася в інший бік, занадто старанно.
— Приходь.
Оленка почала приходити щодня. То млинці принесе, то сушку, то шматок вареної ковбаси, поцуплений з кухні. Петро Михайлович бурчав, що собаці не можна солоного та жирного, вона кивала — і наступного разу приносила щось прісне. Вони сиділи на лавці під кленом, Оленка бовтала ногами й розповідала про все на світі. Вчителька Марія Іванівна несправедлива, у Паші з класу випав зуб, мама каже, що влітку поїдуть до бабусі в село, якщо тато заробить грошей. Петро Михайлович слухав. Іноді відповідав.
Одного разу Оленка спитала:
— Дідусю Петре, а у вас діти є?
Він подивився на Грома. Грім подивився на нього.
— Був син, — сказав Петро Михайлович.
Оленка замовкла. Вона була маленька, але щось зрозуміла. Потім притулилася до його ліктя, зітхнула й сказала:
— У мене теж дідуся немає. Тільки на фотографії. Мама каже, він на небі тепер.
Петро Михайлович кивнув. Грім поклав морду йому на коліно.
У квітні потепліло остаточно. Він відчинив шафу, довго дивився на речі сина, потім зняв із плічок легку сіру вітровку, яку син купив за місяць до того, як… Вдягнув. У кишені знайшов старий автобусний квиток, якийсь чек, жуйку в обгортці. Поклав назад. Застебнув блискавку.
Вони з Оленкою й Громом пішли до річки. Далеко, через гай, сорок хвилин пішки. Річка була ще холодна, в берегах стояла каламутна вода, на поверхні плавали торішні листки. Грім зайшов у воду по груди, поплив, виліз, обтрусився. Оленка верещала й тікала від бризок, закриваючись руками. Петро Михайлович сидів на колоді й дивився на них. Усередині щось повільно, обережно розтискалося, як кулак, що багато років тримав порожнечу.
Назад ішли довго. Оленка вела Грома на повідку, пишалася, тримала спину рівно. Грім косився на неї, але йшов слухняно.
Біля під'їзду Оленка віддала повідець.
— Дідусю Петре, а завтра?
— Приходь.
Петро Михайлович піднявся додому. Витер Громові лапи старим рушником, налив води. Пес улігся в коридорі, зітхнув, заснув, сіпаючи уві сні лапою.
Він зайшов до кімнати. Фотографія сина стояла на серванті склом униз. Він узяв її в руки. Подивився. Скло було запилене, рамка по краях трохи потерлася. Він дихнув на скло, протер рукавом сірої вітровки. Поставив рамку на місце. Склом назовні.
Син усміхався з фотографії. Молодий, вічні тридцять три. Стояв на тлі гір, із рюкзаком за плечима, вітер тріпав йому чуб. Це було останнє фото, з надісланих із відрядження. За два тижні до дзвінка, якого не чекав ніхто.
Петро Михайлович стояв і дивився. На цей раз у грудях не пекло. Просто було.
Із коридору почувся стукіт кігтів. Грім прийшов, подивився на сервант, потім на Петра Михайловича, підійшов і поклав важку голову йому на стегно. Грім був теплий, живий, справжній.
— Нічого, — сказав Петро Михайлович уголос. — Прорвемося.
Грім махнув хвостом — раз, другий, ніби погоджуючись.
У двері подзвонили. Оленка стояла на порозі з великою тарілкою, накритою серветкою.
— Бабуся сказала, що це вам. Це голубці. І Громові теж, але без підливки. Я перевірила.
Петро Михайлович узяв тарілку. Вона була тепла. Запахло м'ясом, рисом, томатом — так, як пахло колись на його власній кухні, коли там ще гриміли каструлі й лунав сміх.
— Заходь, — сказав він. — Зараз чай питимемо.
Оленка прошмигнула в коридор, обійняла Грома за шию, той лизнув її в ніс. Петро Михайлович зачинив двері й пішов ставити чайник. За вікном починався квітневий вечір, довгий і прозорий. Голуби на підвіконні вкладалися спати. У кімнаті на серванті стояла фотографія і дивилася на них.
