У Верховині, серед Карпат, де взимку сніг лягає на дахи так, що доводиться щоранку скидати його з ганку лопатою, стояла стара мисливська хатина Богдана Кравчука. Йому було сімдесят три. Дружина Ярослава померла чотири роки тому, діти давно жили у Львові й дзвонили по неділях. А Богдан лишився тут — з дровами, з рибальськими снастями під стіною і з псом Бузьком, кобеляку карпатської овчарки з рудим підпалом.
Сусід Іван Гнатюк, що жив за півкілометра нижче по схилу, першим помітив: щось не так. Дим із димаря не йшов уже другий день — Іван завважив це у вівторок близько восьмої ранку, коли виходив годувати кури. Пошта — районна газета «Гуцульський край» — стирчала з ящика, притрушена снігом, два номери поспіль. А головне: старенький «Москвич-412», яким Богдан ще возив дрова, стояв на тому ж місці, під тим самим шаром снігу, що й позавчора.
Іван постукав. Потім ще раз, гучніше, б'ючи кулаком по одвірку. Тиша була така, що чути було, як з дерева над хатою зривається сніг. Двері виявились замкнені зсередини на защіпку. Довелося бігти в Верховину, викликати поліцію й рятувальників.
Коли двері нарешті виламали, у хату вдарив морозний повітряний струмінь — і застиг, зіткнувшись із холодом, що вже панував усередині. Груба стояла остигла, дрова в ній перетворилися на сірий попіл. На столі лежав розкладений кросворд із районної газети — розгаданий рядків на дванадцять, останнє слово так і лишилося недописаним, поряд стояв гранчак з недопитим чаєм, вкритий тонкою кіркою льоду. Окуляри Богдана лежали біля крісла-качалки у нього під вікном.
А в самому кріслі — він.
Помер тихо, уві сні, як пізніше сказав дільничний лікар, орієнтовно шість днів тому.
І тільки коли один із рятувальників підійшов ближче, він зупинився, наче вдарився об невидиму стіну. На колінах у мертвого чоловіка, притиснувшись усім тілом до його грудей, лежав Бузько. Морда пса вперлася чоловікові в плече, одна лапа лежала на його руці — так, наче пес намагався його зігріти.
Коли двоє чужих людей увійшли в хату, очі пса відкрилися. Він не загарчав. Не кинувся. Тільки притиснувся ще щільніше і вткнув носа глибше в стару овечу ковдру, якою був укритий господар. І видав звук — не гавкіт, не вий, а щось середнє, тихе й здавлене, від якого в рятувальника мороз пішов по спині сильніше, ніж від температури в хаті.
Довелося чекати, доки приїде судмедексперт із району — дорога через перевал узимку не проста, чекали дві години сорок хвилин. І весь цей час Бузько не зрушив із місця.
Пізніше з'ясувалося: пес провів біля тіла майже весь тиждень. У мисці на кухні була вода, у сінях стояв двадцятикілограмовий мішок сухого корму — Бузько до нього майже не торкнувся, з'їв жменю, не більше. Ребра проступали крізь потоншілу шерсть. Лапи були холодні як лід. На боках з'явилися пролежні від того, що він тижнями лежав майже в одній позі. Ветеринар із Верховинської лікарні для тварин зважив пса: тридцять один кілограм замість звичних сорока двох.
Тільки йому це було байдуже. Бо людина, яку він любив, усе ще була тут.
Богдан знайшов цього пса — переляканого, худого, з розбитою лапою — на лісовій дорозі під Космачем. Не здався, хоч пес спершу кидався і не давав себе торкнути. Богдан приносив йому їжу щодня, сідав на відстані, чекав. За тиждень пес підійшов сам. З того дня вони не розлучалися. Влітку ходили на рибу до Черемошу, взимку — на полювання на зайця, а коли ноги вже не тримали старого як слід, просто сиділи вдвох на ганку й дивилися на ліс.
Історія могла закінчитися притулком для тварин у Косові. Але один із рятувальників, сержант Тарас Мельничук, не міг забути цього пса. Через три дні після того, як тіло Богдана забрали, він приїхав знову — сказав працівницям притулку, що просто хоче подивитися, як там собака.
Бузько побачив його першим. Перейшов через весь виток, підійшов до сітки й прихилився боком до ніг Тараса. Тарас опустився навколішки, просунув пальці крізь сітку — і Бузько поклав на них голову, важко, всією вагою, як кладуть голову на подушку після довгого дня.
Того ж дня Тарас підписав документи на прийом тварини. Заплатив у притулку сто двадцять гривень за щеплення й довідку — гроші, каже, дав би й удесятеро більші. Бузько поїхав з ним у Верховину, у будинок із грубкою й дерев'яними лавами, де тепло тримається до самого ранку.
Уперше за багато днів у пса були теплі ноги, м'яка підстилка біля печі, регулярна їжа. Але одне не змінилося. Щовечора старий пес залазив на диван і клав голову Тарасові на груди — так само, як колись клав її на груди Богдана. Іноді Тарас прокидався серед ночі й відчував на своєму серці теплу морду. Тоді він клав руку на спину пса, і обидва завмирали — надовго, аж поки сон знову їх не забирав.
