Коли акушерка у полтавському пологовому підняла немовля, у палаті на секунду стало так тихо, що чути було, як за вікном торохтить трамвай. Оксана Кравець розгледіла синочка і зрозуміла: щось не так з личком. Носика не було зовсім — ні перенісся, ні ніздрів, гладенька шкіра там, де мало бути обличчя, яке вона малювала собі дев'ять місяців.
Лікарі назвали це вродженою аринією — повною відсутністю носа і носових ходів. У світі описано менше сотні таких випадків. Хлопчика назвали Тимофієм. Того ж вечора, ще не отямившись від пологів, Оксана лежала і слухала, як він сам, без жодної підказки, дихає ротом. Маленькі груди піднімалися і опускалися, і в цьому було щось на диво вперте — ніби організм сам вирішив, що житиме.
На п'ятий день Тимофію зробили трахеостомію в обласній дитячій лікарні на Шевченка. Трубку в горлі треба було чистити щогодини, стежити, щоб не забилася слизом. Батько, Максим Кравець, водій маршрутки, взяв відпустку без збереження і два тижні спав у кріслі біля кувеза. Обох батьків вчили робити штучне дихання немовляті — на манекені, в кабінеті на третьому поверсі, де пахло хлоркою і хтось за стіною плакав. Додому їх відпустили лише після того, як медсестра переконалась: батьки впораються самі.
Вдома, у панельній двокімнатній на околиці, життя перелаштувалось під один режим: розчин для промивання трубки, зволожувач повітря, нічні прокидання кожні дві години. Сусідка знизу, баба Ганна, приносила банки з узваром і ні про що не питала — тільки лишала на порозі й тихенько стукала у двері кулаком, двічі.
Педіатр в поліклініці якось сказав прямо: коли Тимофій підросте, можна буде розглянути пластичну реконструкцію — зробити щось схоже на ніс із хряща ребра чи вуха. Оксана вислухала, кивнула і вдома того ж вечора сказала чоловікові:
— Не буду я його різати заради того, щоб комусь на вулиці було зручніше на нього дивитися.
— А якщо самому захочеться, коли виросте? — спитав Максим.
— Тоді хай сам і вирішує. Це його обличчя, не моє.
Вона й не збиралася назавжди відмовлятись від операції. Просто хотіла дочекатись дня, коли вибір належатиме синові, а не їй. Боялась, звісно, що в дитсадку дражнитимуть — діти жорстокі, знає кожна мати. Але боялась і іншого, може, навіть сильніше: щоб на нього не дивились із жалістю, як на нещастя, що трапилось. Хотіла, щоб син спершу був просто хлопчиком, а вже потім — діагнозом у чиїйсь картці.
А Тимофій ріс. Реготав так, що дрижали шибки. Тицяв кулачком у долоню кожному, хто заходив у гості, — це в нього замінило звичайне "дай п'ять". Продавщиця з кіоску навпроти, тітка Валя, тримала для нього льодяник на паличці і завжди питала: "Ну шо, богатир, знову йдеш підкорювати двір?"
Максим потім розповідав, що син був хлопчиком напрочуд світлим — усміхався першим, вітався з кожним у ліфті, тягнувся кулачком до сусідського собаки, хоч той гарчав.
Часу дочекатись того дня, коли Тимофій міг би сам обрати свою долю, у нього не залишилось. Дев'ятнадцятого травня, за два тижні до свого третього дня народження, він раптово помер уночі. Що саме сталося, лікарі так до кінця і не пояснили — назвали ускладненням, пов'язаним з дихальними шляхами, і на цьому все.
Наступного ранку Максим прийшов у поліклініку забрати довідку. У реєстратурі, тій самій, де колись стояла черга на щеплення, медсестра мовчки простягла папку. Він узяв її, підписав, де показали ручкою, і вийшов надвір. На парковці, біля старого "Фольксвагена", постояв хвилину, тримаючи ту саму папку, а тоді набрав номер тітки Валі — просто сказати, що льодяник більше не знадобиться.
Оксана того дня зробила те, що мала зробити: пішла в органи РАЦС і подала документи на закриття справи опіки над дитиною з інвалідністю, яку вони з чоловіком оформили ще торік — щоб офіційно закрити державну виплату, яку більше не мали права отримувати. Триста двадцять гривень щомісяця, які йшли на розхідні матеріали для трахеостоми. Вона написала заяву, поклала останню довідку в теку з написом "Тимофій" і забрала теку додому.
Того вечора вона дістала з шафи коробку з дитячими речами — повзунки, шапочку з вушками, погризений гумовий м'ячик — і не стала її розбирати. Просто поставила на верхню полицю, поруч з банкою узвару, яку так і не встигли доїсти.
