— Тобі ця дитина не потрібна, ти не даєш ради. Відмовся від нього, віддай у притулок, так буде краще для всіх.
Роман сказав це рівно, без крику. Стояв біля підвіконня на нашій кухні у Броварах, у руці — горнятко з розчинною кавою, наче йшлося не про сина, а про старий холодильник, який не вписується в інтер'єр. За вікном будівельний кран третій місяць стирчав на сусідній ділянці — там мали здати новий будинок ще у грудні, тепер обіцяли на весну. А я сиділа за столом із чотиримісячним Тимком на руках і не могла зрозуміти, що саме почула.
Мене звати Оксана, мені тридцять один. З Романом ми одружилися чотири роки тому, коли я вже керувала зміною в автомийці на Дегтярівській — тій, що біля метро "Шулявська". Непогане місце було: постійні клієнти, чайові, графік два через два. Коли завагітніла, взяла декрет, а Роман тоді якраз перейшов працювати експедитором у транспортну компанію — начебто перспективно, начебто скоро підвищення. Підвищення не було. Зате з'явилися претензії: чому в квартирі безлад, чому вечеря не готова, чому дитина плаче саме тоді, коли він приходить утомлений.
Тимко народився важко — кесарів розтин, потім два тижні в лікарні через жовтяницю. Я з тих пір спала уривками, по три-чотири години. Роман допомагав рідко: то зміна довга, то настрою немає. А коли я просила посидіти з сином хоч годину, щоб я в душ сходила, він казав: "Ти вдома цілий день, чого ти втомилася".
У ту суботу, коли він озвучив свою пропозицію, за вікном якраз мжичив дощ — типовий київський квітень, коли то сонце, то раптом сіро й мокро. По телевізору в сусідній кімнаті бубоніла ранкова програма, яку я навіть не вимкнула, бо руки були зайняті. І сусідський кіт, який завжди приходив жебрати ковбасу через відкриту кватирку, того ранку теж сидів на підвіконні й дивився на нас — наче теж чекав, що я скажу.
Я не сказала нічого. Просто встала, віднесла Тимка в дитячу, поклала в ліжечко, повернулась на кухню й запитала:
— Повтори, що ти сказав.
— Оксано, я серйозно. Тобі важко, мені важко, грошей нема, дитина постійно хвора. Я подзвонив, дізнався — є процедура, органи опіки допомагають, знайдуть йому нормальну сім'ю, з достатком…
— Ти подзвонив. Вже подзвонив кудись.
— Ну а що, чекати, поки все розвалиться остаточно?
Я дивилась на нього і думала не про почуття — почуттів на той момент майже не залишилось, тільки холод десь під ребрами. Думала про конкретне: у нас двокімнатна квартира в Броварах, куплена в іпотеку ще до весілля, оформлена на Романа одноосібно, бо тоді "так простіше було з документами". Думала про те, що моя мама живе в Ірпені, у неї є вільна кімната. Думала про те, що на картці в мене лежить сорок дві тисячі гривень — все, що зібралося з декретних та з того, що заробила до вагітності, відкладала на випадок.
— Добре, — сказала я. — Я подумаю.
Роман видихнув, наче гора з плечей звалилась, допив каву й пішов на роботу — у нього того дня була зміна до пізнього вечора.
Я не думала. Я діяла.
Того ж дня зателефонувала мамі, попросила приїхати ввечері з машиною — у неї старенький "Ланос", але багажник великий. Зібрала речі Тимка, свій одяг, документи: паспорт, свідоцтво про народження сина, довідку з РАЦСу. Зняла зі стіни в спальні фотографію нас із весілля — не тому, що хотіла її зберегти, а тому, що не хотіла, щоб Роман бачив, як я її залишила.
О сьомій вечора мама вже чекала біля під'їзду. Ми з Тимком на руках спускалися ліфтом, і сусідка з другого поверху, тітка Валя, яка завжди виносила сміття о цій порі, притримала двері й спитала: "Оксаночко, кудись їдете?" Я відповіла: "До мами, ненадовго". Вона кивнула, ще щось сказала про погоду, я вже не чула — думала про те, чи встигну до дев'ятої, поки Тимко не почав вередувати з голоду.
Роман подзвонив о десятій вечора, коли повернувся й побачив порожню квартиру.
— Де ти? Що за самодіяльність?
— Я в мами. З сином. Він залишається зі мною.
— Оксано, ми ж говорили…
— Ти говорив. Я слухала. А тепер послухай ти: я подала заяву на аліменти через сайт "Дія", вона вже в системі. І я записалась до адвоката на понеділок — щодо поділу майна, бо іпотеку ми з тобою виплачували разом, хоч квартира записана на тебе.
— Яка іпотека, який адвокат, ти що, здуріла…
— Ще одне, — сказала я, дивлячись на Тимка, який якраз заснув у мене на плечі, пахнучи молочною сумішшю й дитячим кремом. — Знайшла роботу. Адміністратор в автомийку в Ірпені, недалеко від маминого будинку. Графік гнучкий, домовилась з хазяїном, він дозволяє з дитиною в підсобці, поки маленький. З понеділка виходжу на пів ставки.
Трубка мовчала кілька секунд.
— Ти серйозно все це затіяла за один день?
— Я нічого не затіяла. Ти сказав віддати сина в притулок. Я вирішила, що краще заберу і його, і себе — подалі від людини, яка таке пропонує.
Він приїхав до маминого будинку наступного дня, стояв під дверима хвилин двадцять, дзвонив у домофон. Мама не відкрила. Сказала через переговорний пристрій: "Романе, Оксана не хоче розмовляти зараз. Приходь через адвоката, якщо є що сказати по суті".
Розлучення оформили за три місяці — без суду, бо дитину він не оскаржував, аліменти платити погодився без сварки, побоявся, певно, що я розкажу цю історію родичам і колишнім друзям, а йому ще довго жити в тому ж місті. Квартиру в Броварах продали, гроші поділили порівну — юрист довів, що виплати я вносила теж, хоч офіційно і не значилась співвласницею.
На свою частку я з мамою внесли завдаток за однокімнатну в Ірпені, недалеко від парку. Тимкові зараз рік і чотири місяці, ходить уже впевнено, а вчора вперше сам зняв шкарпетку й довго розглядав свою ногу, наче відкрив щось важливе.
Роман бачиться з сином раз на два тижні, по суботах, на дві години в дитячому клубі неподалік від його нового помешкання. Приходить вчасно, приносить іграшки, сидить із Тимком на килимку. Того разу, коли я забирала сина після візиту, він спробував завести розмову про те, "чи не могли б ми спробувати ще раз, все по-іншому".
Я застібнула Тимкові куртку, поправила капюшон і відповіла тільки одне:
— У мене зміна о шостій. Побачимось за два тижні, у ту саму суботу.
