Настя стояла в передпокої й дивилася, як свекруха знімає черевики. Валентина Степанівна робила це широко, по-хазяйськи: спершу довго розглядала підлогу, потім стіни, потім світло в коридорі — ніби прийшла не в гості, а приймати майно. За нею, дрібніша й тихіша, зайшла Оленка, сестра Максима. Вона одразу скинула кросівки, склала руки перед собою, як учениця в учительській, і Чуйко-не-Чуйко позирала то на матір, то на Настю. Максим уже метушився: забрав у матері парасольку, підставив тапці, почав щось розповідати про новий змішувач. Валентина Степанівна кивнула йому, не дослухавши, і рушила коридором, торкаючись усього по дорозі. Шпалери погладила. Дверцята шафи відчинила й зачинила, не спитавши. На кухні провела пальцем по стільниці, піднесла палець до світла, гмикнула. — Ну-ну, — сказала вона, сідаючи на диван у вітальні. — Багатенько накупили. А казали, грошей немає. Максим завмер біля журнального столика з чашками. Настя спокійно налила чай. — Є трохи. Ми ж на себе не жаліємо, Валентино Степанівно. На себе не шкодуємо, на вас — тим паче. — Брехня, — відрубала свекруха. — Максиме, ти п’ять років надсилав мені щомісяця по тисячі сто дев’ять гривень. Рівно, як годинник. А тепер що? Порожньо. А тут диван, холодильник із льодогенератором, кухня, бачу, нова, шафи — все нове. Куди гроші діваються, а? Питання риторичне, але мені цікаво. — Мамо, — почав Максим. — У нас кредит. Ми ж казали. — Кредит, — повторила Валентина Степанівна й відставила чашку з таким дзенькотом, що Оленка втягнула голову в плечі. — Кредит на канапи. На холодильники з льодом. А мати, виходить, нехай сидить на своїх дев’ятистах двадцяти восьми гривнях, бо в невістки штори з льону. Я все це п’ять років тягнула сама, поки він ріс, тягнула його, як коняка, а тепер він — голий, а ви — в шоколаді. Вона мала на увазі Настю, але дивилася на сина. — Скільки ви винні за ці ваші меблі? — Не меблі, а квартиру, — уточнила Настя. — По шість тисяч двісті сорок на місяць. — Ну ось, — сказала свекруха, і на її обличчі з’явилося щось схоже на полегшення. — Значить, є з чого. Просто не хочете надсилати. От і все. Настя поставила чашку на стіл, обережно, ніби вона могла розбитися від надмірної різкості. Піднялася, підійшла до журнального столика й витягла з шухляди тонку теку на гумці. Поклала перед свекрухою. Всередину не полізла — просто розстібнула гумку й відкрила першу сторінку: банківська виписка. — Ось, Валентино Степанівно, подивіться. Це наша квартира. Двадцять чотири тисячі доларів, що вже пішли. З них від Максима — шість тисяч двісті. Решта — мої. Мої батьки продали дачу в Яремчі. Дідусь продав свій мотоцикл «Дніпро-11», який беріг із вісімдесят другого року. Бабуся продала вишивальну машинку й золоті сережки, які їй залишилися від прабаби. Мама взяла на роботі безвідсоткову позику на три роки. Все це написано ось тут, по копійці, з датами. Вона гортала сторінки, показуючи кожну: дарчі, розписки, квитанції з тернопільського відділення банку, договір на кухню з фабрики в Рівному, чек на диван із «Епіцентру» — там і дата, і позиція, і серійний номер кожної штуки. Руки в неї не тремтіли. — Шість тисяч двісті доларів вашого сина — це близько сорока відсотків від першого внеску. За п’ять років ви отримали від нас рівно шістдесят шість тисяч п’ятсот сорок гривень. Я порахувала, будьте певні. А тепер, Валентино Степанівно, скажіть мені, будь ласка, скільки ще, за вашим переконанням, вам винен ваш син? Свекруха завмерла. Оленка теж завмерла, тільки з іншої причини: вона вперше бачила, щоб хтось говорив із її матір’ю цифрами, а не сльозами. — Ти що, адвокат? — запитала Валентина Степанівна. — Ні. Я — бухгалтерка. І тому, коли мені кажуть «поверни гроші», я прошу надати суму. Сума є? Немає? Тоді, може, ми зараз разом порахуємо. Я не проти. За столом запахло липовим настоєм — це охолов чай, ніхто до нього не торкнувся. Максим дивився у вікно. За вікном у двір виїжджала сусідська автівка з причепом, і він уперто стежив за нею очима, ніби там був напис, який усе пояснював. — Ти налаштувала його проти мене, — сказала свекруха глухо. — Усе на ньому. Він до тебе прийшов голий і босий. — Валентино Степанівно, він прийшов до мене з порожніми кишенями, але з відкритим ноутбуком і двома сумками одягу. Я його не оббирала. Я вийшла за нього й почала працювати, як працювала до нього. І всі ці п’ять років ми разом платили вам щомісяця. Вас це якось обходить? Оленка кашлянула. — Мам, ну може, підемо?.. — Сиди, — відмахнулась свекруха. — Тут моє питання не закрите. — А давайте закриємо, — запропонувала Настя. Вона ступила ближче до свекрухи й поклала перед нею чистий аркуш і ручку. — Пишіть: «Прошу переказати моєму синові в рахунок сплаченого мною за п’ять років боргу». Ставте суму. Якщо сума дорівнює вашій квартирі — пишіть «квартира». Я зроблю запит у банк. Подивимось, що вони скажуть. Свекруха подивилася на аркуш так, ніби їй підсунули дохлого щура. — Ти мене ще навчи, як жити. — Я не вчу. Я прошу показати мені платіжку. Де вона? Валентина Степанівна повільно підвелася. — Все, що я тобі скажу, ти перекрутиш. Оленко, взувайся. Вона пішла в коридор, усе ще щось бурмочучи про «дівку з села», яка «сіла синові на шию». Але вже без запалу, на інерції, як людина, що виходить зі сцени, коли зрозуміла: репліки не повернути. Оленка взулася першою, швидко, з полегшенням. Біля дверей обернулася й самими губами сказала Насті: «Дякую». Настя не відповіла. Вона стояла в коридорі й дивилася, як за свекрухою глухо зачиняються двері. Потім взяла теку, віднесла на кухню й поклала у верхню шухляду, під рушники. Максим сидів на дивані, обхопивши голову руками. — Треба було просто дати їй грошей, — сказав він тихо. — Треба було, — погодилася Настя. — Тисячі три. На перший час. Але тепер уже пізно. Вона сіла поруч і взяла його за руку. Рука була холодна, ніби він щойно зайшов із морозу, хоча за вікном був травень і пахло розквітлими каштанами з сусіднього скверу. — Я не хочу з нею воювати, — сказав Максим. — А треба. Не воювати, а берегти межу. Це інше. Вона погладила його пальці й додала: — Слухай, я все одно вже зробила одне діло. Сьогодні зранку. — Яке? — Я відкрила окремий рахунок на твоє ім’я. У «Сенсі». Перевела туди вісімнадцять тисяч. Це мій останній резерв, з премії за квартальний звіт. Він різко підняв голову. — Нащо? — Це твої гроші. Тобі сорок два роки. Я не хочу, щоб ти почувався голим і босим, як вона каже. Хочеш платити матері — плати з них. Хочеш мовчати — мовчи. Але ти більше не залежиш від мого розкладу. Він притиснувся лобом до її плеча. Почув, як на кухні гуде холодильник. Довго, монотонно, з льодогенератором, який так висміяла мати. — Вісімнадцять тисяч, — повторив він безпорадно. — Це половина твоєї річної премії. — Це моє рішення. Зроби з ними те, що вважаєш за потрібне. Через тиждень Оленка зателефонувала. Довго м’ялась, питала про якісь дрібниці — про роменські штори, про рецепт пісного борщу — а потім зітхнула й сказала: — Мама переказала тобі чотири тисячі. На картку. Настя всміхнулася, хоча Оленка цього не бачила. — Добре. Значить, межа тримається. Ввечері вона зайшла в банківський застосунок і перевірила. На картці лежали чотири тисячі гривень. З припискою: «За той місяць, коли ви допомогли з опаленням». Настя перевела їх назад, на рахунок Оленки, а в коментарі написала: «Це не вам. Це на наші з Максимом відносини. Дякую, Валентино Степанівно, але тато його вчив інакше». Через пів години прийшло повідомлення від свекрухи. Лише два слова: «Не зрозуміла». Настя заблокувала її номер. Не з ненависті. Просто щоб чай не холонув.
Тисяча сто дев’ять гривень на місяць
