— Ну ти й зрадник, Рудьку! — Андрій стояв на порозі літньої кухні й дивився, як його рудий котяра вальяжно переступає через низенький паркан, що відділяв їхню половину подвір’я від сусідської. — Я за тобою аж у Коломию мотався, до баби Ганни, що тебе в сараї тримала й сирими курячими лапами годувала. Я з її гусаками бився! Вони на мене шипіли, як справжні дракони, а я з одного боку кропивою, з другого — віником відмахуюсь. Відбив тебе в нерівному бою. А ти? Ти тепер до Марічки перебіг.
Рудько навіть вухом не повів. Позіхнув, показавши рожеву пащу, і зник за кущами порічок — там починалася територія молодшої сестри Андрія.
Хата в них була стара, львівська, ще панська, поділена на дві половини. Андрій із дружиною Оксаною жили в правій, а Марічка зі своїм хлопцем Тарасом — у лівій. Спільне подвір’я розділяв символічний штахетник — скоріше для краси, аніж для межі. І от уже третій тиждень Рудько порався там більше, ніж удома.
Кішка Маня, чорна, мов вуглинка, здивовано сиділа біля Андрієвих ніг і теж дивилася вслід рудому. Вона не розуміла, чому її пухнастий товариш проміняв їхню миску зі свіжою печінкою на чужий поріг.
А все через те відео. Марічка скинула Андрієві на телефон — Рудько в них на кухні, розвалився на ослінчику, і Тарас дражнить його фантиком на мотузці. Кіт скаче, ловить, перевертається, як мале кошеня. А вдома він до іграшок не торкався — лише Маню ганяв, та й то ліниво.
— Ти глянь, — бідкався Андрій, тицяючи Оксані екран. — У нас від домашньої ковбаси ніс верне, а там сухий корм із рук їсть, як делікатес. І муркоче так, що вікна дрижать.
Оксана гладила Маню й віджартовувалась:
— Ревнуєш ти, Андрійку, гірше, ніж до мене колись ревнував. Пусти, хай ходить. Йому там веселіше.
Але щось не давало Андрієві спокою. Він знав Рудька ще з того часу, як витягнув його зашпарованого з-під старої коломийської пилорами. Той кіт тоді тиждень не відходив від Андрія ні на крок, спав у ногах і будив щоранку м’яким лобом у підборіддя. А тепер — наче підмінили.
Усе прояснилося глупої липневої ночі.
Близько третьої Андрій прокинувся від того, що на грудях у нього стоїть Рудько і виє. Не нявчить, не муркоче — а саме виє, низько, протяжно, моторошно. Маня зірвалася з лежанки й тоненько запищала, заметушилась у темряві. Оксана якраз була на нічному чергуванні в лікарні.
Андрій підхопився, не вмикаючи світла, босий забігав по кімнаті.
— Що? Що сталося, Рудьку?!
Кіт, не перестаючи горланити, кинувся до виходу на веранду. Андрій за ним. Веранда в них спільна, тільки перегороджена старою шафою — умовна межа. Рудько махнув на шафу й зіскочив на той бік, у половину Марічки. Андрій, не роздумуючи, переліз слідом.
У світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь незашторене вікно, він побачив: Марічка лежить долі біля низенької тумбочки, простягнувши руку до вимикача. Вона хрипіла, очі закочувались. На ліжку, обличчям до стіни, спокійно спав Тарас.
Цукровий діабет. Андрій одразу згадав: у сестри ще з підліткового віку діабет, і не раз бували гіпоглікемічні кризи.
— Тарасе, вставай! — закричав він, умикаючи світло й підхоплюючи Марічку під руки.
Той підскочив, сонний, нічого не тямить. Андрій уже тягнув з кухонного столу пляшку з солодким сиропом — Марічка завжди тримала про всяк випадок. Вдвох вони влили їй кілька ковтків, розтерли вуха, поплескали по щоках. Потім Тарас набрав «швидку».
Коли Марічка розплющила очі й упізнала брата, Рудько сидів поруч на підлозі й старанно вмивався, наче нічого й не було.
Після того випадку Андрій більше ніколи не називав кота зрадником.
Рудько повернувся до своєї звички — навідуватися в гості по п’ять разів на день. Перемахне через шафу на веранді, обнюхає Маню, вилиже їй вухо, а потім учепиться в неї передніми лапами — перевіряє, чи пам’ятає вона, хто в домі головний рятувальник. Маня відбивається, сичить, але без злоби. І знову по всьому подвір’ю несеться тупотіння лап, перекинутий горщик із геранню, ляскіт хвіртки.
Андрій сідав на ґанку й гладив Рудька, який після бійки розлігся на колінах, важкий і теплий.
— Ну що, герою, — казав він, чухаючи кота за вухом. — То я тобі не розповідав, як воно було насправді. Я ж поїхав аж під самі Карпати, до тієї Коломиї, щоб у страшних ґаздинь відібрати знаменитого кота-рятувальника Рудька. Ішов у сніг, у дощ, у грязюку, через смерековий ліс. Навколо ведмеді ревуть, вовки виють, а я в кожушку, з однією торбиною сухого корму напереваги — і вперед. Вони мені лапами махають, а я їм: «Віддайте Рудька, він чемпіон!». І відбив. І от він тут, поруч.
Кіт мружив очі й гув, мов маленький трактор. Маня, почувши знайомі інтонації, теж вилазила з-під куща, і Андрій гладив їх обох.
А Рудько дивився на Маню з таким виразом, наче казав: «Чула? Я — особливий. А ти мені лапою по носі даєш».
Маня позіхала й відверталася. Їй було глибоко байдуже, що там вигадує цей рудий задавака.
За мить у дворі знову здіймався шум — Рудько таки допік чорну кішку, і вона погналася за ним попід яблунями, перекидаючи миску з водою й Андрієві капці.
Андрій засміявся й відкинувся на стіну, вдихаючи запах нагрітого за день дерева й мокрої трави.
