Людмила зупинилася біля старої хвіртки й довго дивилася на подвір’я, де минуло її дитинство.
Похилилася груша. Розсохлася лавка, на якій мама перебирала квасолю. У темних вікнах більше ніхто не чекав.
— Не віриться, що мами немає, — прошепотіла вона.
Чоловік Віктор обережно торкнувся її плеча.
— Ти зробила все, що могла.
Людмила гірко усміхнулася.
— А якщо не все?
У хаті пахло ліками, сухими травами й старими меблями. Вона згадала останні приїзди.
— Мамо, я приїхала.
— Людочко, надовго?
— До неділі. Потім на роботу.
— Звісно. Робота…
Тоді Людмила не розуміла, скільки болю ховалося за цими короткими паузами.
— Вона чекала на тебе, — почувся голос брата.
У дверях стояв Микола.
— Я приїжджала, коли могла.
— Раз на місяць. А я був тут щодня.
— У мене робота, діти, родина.
— У мене теж. Але я бачив її безсонні ночі, возив до лікарні й слухав, як вона питала, коли ти приїдеш.
— Вона мені не скаржилася.
— Бо берегла тебе.
Після похорону вони залишилися в порожній хаті. Людмила складала старі чашки, коли брат сказав:
— Мама залишила заповіт. Будинок записала на мене.
Людмила завмерла.
— Весь?
— Так.
— Чому? Я ж теж її дитина.
— Бо я був поруч.
Уночі вона довго не могла заснути.
— Вітю, я була поганою донькою?
— Ні. Ти просто думала, що часу ще багато.
— Мама ж ніколи не дорікала.
— Бо любила тебе. Але любити й не сумувати — не одне й те саме.
Наступного ранку Людмила сіла навпроти брата.
— Я не оскаржуватиму заповіт.
Микола здивовано підняв очі.
— Не будеш?
— Ні. Ти справді зробив для мами більше.
Він помовчав.
— Я сердився не через будинок. Мені було боляче самому. Ти приїжджала, привозила гостинці й поверталася до свого життя. А я залишався з її страхами.
— Я боялася бачити її слабкою.
— А вона боялася, що ти про неї забула.
Людмила заплакала.
— Я не забувала жодного дня.
— Я знаю. Але вона не завжди це відчувала.
Повернувшись додому, Людмила міцно обійняла дітей — Артема й Соломію.
— Мамо, ти чому плачеш? — запитала донька.
— Бо дуже за вами сумувала.
Вона подивилася на них і тихо сказала:
— Коли я постарію, не відкладайте мене на потім.
— Ми тебе ніколи не забудемо, — серйозно відповів Артем.
Людмила усміхнулася, але подумала, що колись її мама теж вірила в це.
Через місяць вона знову приїхала до села.
— Я допоможу тобі з будинком і городом, — сказала братові.
— Не треба. Я впораюся.
— Я знаю. Але більше не хочу бути тут гостею.
Разом вони прибрали двір, пофарбували хвіртку й підперли стару грушу.
— Пам’ятаєш, як ми видиралися на неї? — усміхнувся Микола.
— А мама кричала, щоб ми негайно злізли.
— Ми не слухали, бо знали, що вона нас пробачить.
Вони засміялися.
Людмила не могла повернути мамі ті дні, коли її не було поруч.
Але могла перестати жити так, ніби для близьких людей завжди знайдеться інший день.
